В останній день перебування Святослава Бойка у гостях в батьків у Калуші на Івано-Франківщині «Вікнам» вдалося поспілкуватись з воїном про перші дні війни, поранення, реабілітацію та роль інструктора.
Музичний розвиток довелось відкласти, а взятись за зброю
Святослав Бойко із 2008 по 2022 рік займався музикою, за винятком перерви у 2011-2014 роках.
«У 2022 році було заплановано понад 30 концертів по країнах Європи, два гастрольні тури за океаном, п’ять концертів у Німеччині на фестивалях та два — в Польщі. Це все довелося відкласти, бо я не зміг би гастролювати, знаючи, що вдома йде війна», — проговорює свою позицію військовий.
До початку великої війни волонтерив, допомагав друзям, які були на схіному фронті і «закривав» гострі запити. Також їздив на фронт з концертами. Останній концертний тур був на Схід до бійців 26-ї артилерійської бригади на зустріч Нового 2022 року. Тоді навіть командування жартувало: як зустрінеш рік, так і проведеш.
«Ми з однодумцями готувалися до російського нападу: проходили тренінги зі стрільби, тактичної медицини, купували собі спорядження. Але надія жевріла, що все обійдеться. Вранці 24 лютого 2022 уже був на базі 206 батальйону ТрО у Києві. Основою цього бату стала ГО «Брати по зброї», куди входили мої ідейні друзі. З цими людьми, котрих знав кілька років, ставало спокійніше, адже це ветерани АТО/ООС та військові, тому було в кого хоч поради спитати», — пригадує Свят.
На середину січня в Києві, розповідає військовий, розгортались штаби рекрутингу до лав Територіальної оборони, але він на це дивився скоса, бо не розумів, що таке ТрО, хоча в результаті з нього й починав.
«Жодним чином я не шкодую за свій вибір. Навіть попри поранення радий, що прийняв таке рішення. Ми опановували багато моментів «на ходу», як-от із дронами — в полі. Одна група штурмувала, а ми — вчилися «літати».
«Свят» чи «Дай Боже» (такі два позивні у бійця. — Авт.) ділиться кумедною історією, пов’язаною із концертом.
«Афіші на європейський тур були готові, люди чекали. Проте коли ми встрягли у війну, то стало зрозуміло, що гастролі відміняються і я повідомив про це організаторів на місцях. Всі поставились з розумінням. У червні в рамках того туру у мене мав бути концерт в Антверпені (Бельгія. — Авт.). Телефонує старша пані, що займалась його організацією, а я в полі під селом Правдине на Херсонщині в окопі. Кулемет поруч, збоку щось прилітає. Жінка питає, чи буде концерт, бо зала заброньована. А вийшло так, що моє повідомлення про відміну заходу вона не отримала. Їй було дивно, що я воюю, адже «музИка не має того робити, а виключно армія». Я тоді зрозумів, що у наших світоглядах є велика прірва. У моїй голові була і є чітко сформована думка, що армія формується з народу, тобто кожного із нас. У Конституції України йдеться, що в разі збройної агресії проти держави кожен громадянин України (зараз беремо до уваги чоловіків призовного віку, без протипоказань) має взяти зброю і стати на захист держави», — міркує Свят.
Розпочинав з евакуації в Ірпені, а далі вчився «літати»
Перші бойові виходи Свята Бойка були на евакуації з Ірпеня. Під’їжджали своїм транспортом до Романівського мосту, там пересідали на інший, яким їхали до будинку перестарілих або ж за адресами маломобільних людей, котрих треба було вивезти. Використовували кілька інкасаторських «бусів». Переносили людей по кладці й вивозили до Києва. Пізніше біля мосту починались артилерійські та мінометні обстріли, тож доводилось автобуси залишати на пів дороги.
«Пригадую історію, що збіглася з моєю першою в часі великої війни контузією. Ми вивозили сім’ю з трьома дітьми. Наймолодшому було років три, він увесь час плакав у мене на руках. Намагаюсь його заспокоїти, показую рацію, натискаю кнопки й говорю «Прийом». Тут чую свист міни, що підлітає, кричу «МІНА!!!» падаю з хлопчиком на землю в яму. Вона вибухнула за півтора метра біля нас і малий затих. Для мене цих кілька секунд страху за дитину стали вічністю. І тут я чую: «Пійом-пійом, раз-раз». Сили з’явилися моментально», — пригадує Свят з радістю в очах.
12 квітня у складі штурмової роти 206 батальйону ТрО Святослав поїхав на Південь, де зайняли позиції під окупованим селом Правдине, що на Херсонщині.
«Ворог стріляє з крупного калібру, а ми не розуміємо, хто, звідки і як. Тоді й мимоволі створилась тактична група «Шершень» — аеророзвідка з семи людей, які самостійно навчалися цієї справи у полі. Коли ти маєш можливість впливати на хід подій, повідомляючи побратимів, скажімо, про вихід ворожого танка на бойову позицію — це круто, а знищувати ворога — задоволення, кайф, моментальна сатисфакція. «Ти, собака, прийшов на мою землю, тому і загинув», — пояснює захисник.
У селищі Красна Гора у Бахмутській громаді була місцина, яку військові назвали «Кривавий гектар». За площею вона була, як половина футбольного поля, оточеного лісом. БМП підвозило окупантів до одного краю і вони мали перебігти цю ділянку. А по той бік — напівзруйнована будівля, де працювали два кулеметні розрахунки 128 гірсько-штурмової бригади. 45 артилерійська бригада мала три гаубиці М777 наведені саме на цю ділянку, а «Птахи Мадяра» разом з суміжниками постійно пильнували за рухом кацапа, коригували арту і зі скидами добивали ворога.
«Понад 260 росіян тоді знищили. Це був масовий похід на дурну смерть, адже кожних 15-20 хвилин підвозили нових ворогів. У перший день, один серед них отримав осколкове поранення обох ніг та впав у яму від КАБу, з якої не міг вибратись. Вночі температура повітря опускалась до 10-12 градусів, але він так прожив п’ять днів. Ми щоранку та щовечора ним починали й закінчували свої прямі трансляції. Ніхто зі своїх йому не спробував допомогти. Також дивувало те, що евакуаційні групи не всі тіла забирали. Мабуть, на лівій руці у зеків та колишніх «вагнерівців», хворих на туберкульоз чи СНІД була якась мітка», — міркує «Дай Боже».
«На бойові повертатися хочеться, але не можу»
Зараз «Свят» — військовий 414 окремої бригади безпілотних авіаційних систем «Птахи Мадяра». Як сам відгукується — найкращої бригади ЗСУ і європейських Сил оборони в майбутньому, що опанувала безпілотні системи та вдало їх застосовує.
«До червня 2024 року я був пілотом, головним сержантом взводу ближньої розвідки, командиром екіпажу. 24 червня отримав поранення внаслідок прильоту КАБу на позицію, пройшов перший етап лікування, реабілітацію і став інструктором. Зараз у мене вимушений другий етап лікування. Нещодавно провели дві хірургічні операції по встановленню керамічного кейджу в шию та титанової конструкції на попереку. Попереду мене чекають ще кілька операцій на хребті по імплантації, а після цього планую повертатися до інструкторської справи. Це мені вдається, вистачає нервів та терпіння, щоб працювати з новими бійцями й доступними словами пояснювати складні речі. Маю навчити людину «з нуля» працювати з дроном, щоб могла його підняти, відлетіти на 5-15 кілометрів, орієнтуватися на місцевості та по орієнтирах повертатися додому. На бойові повертатися хочеться, але не можу», — ділиться Свят Бойко.
Операторам дронів доводиться працювати в умовах повної відсутності позиціювання, супутників і орієнтуватися виключно на візуальні орієнтири, зорову пам'ять і роботу з картами. Щодо поранення, то це сталось у селі Токарівка на Херсонщині.
«Ми вийшли з побратимом перевірити обладнання на вулиці й один із трьох КАБів приземлився за 40 метрів від позиції. Десь в останню секунду ми чули звук підльоту, бо те, що летить над тобою і не долітає — ти чуєш. А те, що летить в тебе — буквально в останню секунду. Я зробив перший крок до погреба та вибуховою хвилею пролетів 16 сходинок вниз і головою спинився у стіні», — пригадує Свят.
Руки, ноги — цілі, але з’явились травматичні грижі, нестабільність хребців, страшні болі в шиї, попереку, грудному відділі. Перший етап лікування закінчився наприкінці січня 2025 року. І до кінця липня калушанин працював як інструктор: разом із колегами встигли підготувати п’ять курсів БЗВП — базової загальновійськової підготовки.
У хлопців та дівчат намагаються втиснути максимум корисної інформації. Після навчального центру рекрути приходять до військової частини, де проводять бойове злагодження. Є батальйони та окремі роти, які працюють на певних напрямках — на другій-третій лінії від фронту. По два інструктори та два рекрути входять в екіпаж, яких є два, а в перспективі ті, хто навчається, стають однією командою. Також готують тих, хто обслуговуватиме РЕБи, системи РЕР, вибухотехніків та інженерів.
«Як би людина себе не позиціювала до бойових дій, її характер проявляється під час першої критичної справи: обстрілу, поранення, надання першої домедичної допомоги. Боєць не повинен думати про робоче обладнання: автомобіль, дрони, мобільні РЕБИ чи РЕРи, а про ефективне виконання поставленого завдання», — впевнений Свят.
Хтось проявляє себе сміливіше й одразу рветься на бойове чергування, а після першого обстрілу «здувається». І це нормально. Якщо оператор не може працювати в бойовому екіпажі, то йому дають змогу це робити у тиловому чи передовому пункті управління — дивитися на екрани та слідкувати за дронами. Бувають хлопці, які в навчанні проявляли себе не дуже ефективно та яскраво, а на бойових виходах — навпаки.
«Одного козака ми готували на пілота і за перший тиждень на фронті він, заступник командира екіпажу, 12 танків спалив і набив купа особового складу ворога. Дівчата також себе проявляють несподівано. А одна майбутня захисниця хотіла стати пілотом, а інша — діловодом, але якраз остання «літає». Вона — командир екіпажу ближньої розвідки і її готують на головного сержанта взводу», — розповідає Свят Бойко.
Інструктор пояснює, що на відбір потрапляє до ста людей. Тут спілкуються з кожним, щоб розуміти, хто яку професію може освоїти. Щодо пілотів, то кандидатів виводять в поле з пультом в руках і там пояснюють, за що яка кнопка та джойстик відповідають. У цей момент відволікають, страйбольну гранату під ноги кидають чи голосом створюють критичну ситуацію щоб побачити оту першу реакцію на некомфортні умови.
Наймолодшому військовому у практиці навчання «Свята» було 19 років, найстаршому — 57.
Співрозмовник пригадує історію з 30-а «бусифікованими» хлопцями з Харкова, дві треті з яких стали вчитися на пілотів.
«Запам’ятався чоловік, котрого я спершу сплутав з афроамериканцем. Як виявилося, він повертався з роботи із власної кузні, тому був чорний. Я навіть переживав, щоб він своїми спрацьованими, мозолистими руками пульт не роздавив. Нині вони працюють з міліметровою амплітудою. А цей пілот FPV, який нещодавно був ковалем — у бойовому екіпажі, є підтверджені ним ураження ворога», — ділиться інструктор «Дай Боже».
Також трапляються випадки, що людина технічний етап відбору пройшла, а далі не рухається, бо важко орієнтуватись у просторі чи включити об’ємне мислення. Значить, їй потрібно більше часу, але це вже відбувається у військовій частині. Буває, що приходять хлопці на контракт вмотивовані, а в процесі роботи не виходить. Тут потрібна наполегливість, впертість, особливо з FPV — «налітувати» на комп’ютерному симуляторі велику кількість годин. Одного бажання — замало.
«Ворог зупиниться там, де ми його зупинимо»
«Коли ми говоримо про Перемогу, то в моїй голові це не щось ефемерне, безтілесне. Це конкретна дія, коли армія ворога оголошує капітуляцію і сплачує компенсації — я такого результату хочу! Чи буде так, чи ні — залежить від міжнародної політики, від позицій західних партнерів, від достатньої зубастості ЗСУ. Тому що ворог зупиниться там, де ми його зупинимо», — переконаний Святослав Бойко.
Щодо особистих бажань, то мріє повернутися на сцену, займатися вихованням дітей, приїжджати в гості до батьків, жити спокійним життям.
«Перших два роки не писав і не співав, а потім «прорвало». Зараз записав кілька треків нового музичного альбому «Солдати не говорять про війну». Це суттєво інша музика, ніж була до великої війни. Тоді ми закликали до бою, опору, активної дії, а зараз наші прихильники цим і займаються на фронті. Автор віршів сучасних пісень — військовослужбовець Анатолій, з котрим вдалося зробити творчу колаборацію. У цих рядках — спільне бачення: прожитого, почутого, побаченого та відчутого», — ділиться «Дай Боже».
Внаслідок поранення у калушанина штучний імплант в шиї, на поперековому відділі медики встановили транспедикулярну систему фіксації (конструкція для стабілізації хребта. — Авт.), така ж система має бути встановлена на грудному відділі хребта, але він все одно хоче повертатись до побратимів, бо є недовершена справа. Наявність трьох неповнолітніх дітей, яких забезпечує, — ще одна можливість «списатись» з армії, яку Свят не розглядає.
«З 9-річним сином розмови завжди про безпілотні технології і їх застосування. У нього постійно одне питання, коли я повернуся додому, адже тато однокласника щодня водить його в школу, а я тільки воюю. Пояснюю, що це вибір і моя громадянська позиція, яку роблю для того, щоб він в майбутньому не воював. Вдома мене чекає дружина Єлизавета з маленькою донечкою Катрусею.
У нас служать хлопці, які не мають обох ніг або ще й руки, чи мають титановий хребет. Я не можу сказати, що втомився. Я — публічна людина певною мірою, і знаю, що є люди, які брали з мене приклад, долучаючись до Сил Оборони України. Тому ще один фактор який тримає мене в тонусі – суспільна відповідальність. Якщо не я, то хто? Утім я не жаліюсь, бо це мій вибір».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
