За освітою 37-річний Дмитро Салмін з Калуша на Івано-Франківщині — інженер-механік. У 2010 році закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, проте за спеціальністю працювати не довелося. Був зварювальником, будівельником, перед повномасштабною війною займався у Калуші промисловим будівництвом.
«Звісно, хотілось би повернутись до останнього місця праці, але реально розумію, що фізично не потягну. З протезом незручно, та й нога виснажується, тож потрібно час від часу відпочивати. Бажано, щоб робота була сидяча або з помірними навантаженнями. Щоб не деградувати, підшукую якесь заняття, ходжу в ГО «Чисті серця», пишу вірші, стріляю з лука, обираю авто та впорядковую документи на військову пенсію», — ділиться з «Вікнами» Дмитро Салмін.
Якщо не може бути корисним на війні, то хотів би займатися допомогою ветеранам. За його словами, фізична реабілітація проходить досить добре, є багато класних спеціалістів, що мають від часу АТО колосальний досвід. Але не вистачає психологічної допомоги.
«Судячи з власного досвіду: військовий психолог — це не цивільний. Треба знаходити індивідуальний підхід до людей, які пройшли війну. Є професійні фахівці, але їх дуже мало. Потрібно хлопців розвантажувати та адаптовувати до цивільного життя, бо це як прилетіти з іншої планети на Землю. Тому вмикаються внутрішні психологічні тригери. Дискомфорт може викликати як скупчення людей, так безпосередньо і саме спілкування. Є нерозуміння та нетактовність суспільства. Як пояснити сліпому, які кольори ти бачиш, чи глухому — про симфонію Бетховена? Вони не зрозуміють. Може це не до кінця коректний приклад, але якось так воно виглядає», — ділиться «Сармат».
Ветеран ділиться: проблемою є і велика байдужість суспільства порівняно з 2022 роком. Не у всіх є бажання зрозуміти та почути військових, а не просто послухати.
«Відчув, що захист моєї країни є моїм обов’язком»
Дмитро Салмін проходив строкову службу, тому, коли почалось повномасштабне російське вторгнення, не зміг сидіти вдома. З березня 2022 року виконував завдання з 711 полком охорони Державної спеціальної служби транспорту, потім була штурмова рота 711 полку охорони, а після розформування — 59 окрема механізована бригада.
«Спершу поїхали під Вугледар. У 2022 війна була зовсім іншою. Не застосовувалося стільки дронів і воювати йшли люди, які вмотивовані та хотіла нищити наших «добрих» сусідів. У 2023 я повернувся на Закарпаття, де продовжував нести службу до початку 2024 року. Потім ми стали інженерним батальйоном і поїхали на Сумщину споруджувати фортифікації для військових».
Наприкінці травня 2024 року Дмитро потрапив на позиції у Карлівку неподалік від Донецька.
«Я мав уже бойовий досвід, тож ротний призначив мене старшим позиції. Хочеш жити — копай окопи. Ти ж не знаєш, що вночі може бути. А чим глибше зариєшся в землю, тим буде безпечніше».
Командир відділення пробув на позиціях 42 дні, бо через брак людей не було заміни. У розташуванні дали відпочити кілька днів і знову повернувся «на нуль».
«Тоді на Карлівку йшов сильний наступ. Два дні ми відстояли, дякуючи Богу, а на третій, коли відпочивали, прилетів по бліндажу FPV-дрон з хорошим зарядом. Вижили не всі, а я якось звідти виліз», — пригадує Дмитро момент поранення.
Тільки пам’ятає, як летів в повітрі. Відчував страшенний шум та запах порохових газів. Розуміючи, що перебуває на відкритому просторі, де багато ворожих дронів, почав лізти в укриття на спостережний пункт.
«На адреналіні не все розумієш, що відбувається. Тільки згодом побачив, що в мене відсутня ліва стопа. Людина під час таких екстремальних подій включає холодний розум, розуміє, що потрібно вижити. Добре, що я там знайшов аптечку, бо моя залишилися під завалами. Наклав турнікет, у якому пробув сім годин. Вся кістка від коліна до самої підошви була подроблена, тому накладав вище коліна, бо нижче не було до чого кріпити. Якби мене забрали впродовж двох годин, можливо, ситуація склалася б по-іншому. Але хлопці не могли ніяк заїхати, бо кожних дві-три хвилини прилітали дрони. Мені ще пощастило, бо побратима, з яким був на реабілітації, три доби не могли забрати з Часового Яру».
На «еваку» бойові медики побачили внутрішню кровотечу. На додачу виявили ще й розрив селезінки, яку довелося видалити. Оперували «сармата» у Дніпрі. Щоб уникнути зараження крові, довелося різати ногу вище коліна. Далі було лікування в Києві та Львові й піврічна реабілітація.
«Опісля чотири місяці я був на реабілітації у Франції. Моя лікарка дала контакти тамтешній волонтерці. Потрапив у центр реабілітації, неподалік від міста Лор’ян за 300 метрів від узбережжя Атлантичного океану. Дуже атмосферно, багато хороших спогадів, а мовний бар’єр вирішував перекладач. Познайомився з багатьма українськими волонтерами, які на вихідних робили пікніки, на які привозили вареники, пельмені. Це було приємним здивуванням».
Життя з протезом продовжується
У французькому центрі українські військові були першими, кому робили протезування, адже зазвичай там перебували люди пенсійного віку, з ампутаціями, хто має цукровий діабет або після ДТП. Рівень реабілітації та самого протезування на батьківщині, каже співрозмовник, можливо, і вищий, бо велика кількість хлопців з війни дає більше практики.
«Французький протез на українських дорогах дуже класно та плавно себе поводить, все мені налаштували добре. Наші медики через велику кількість людей та відсутність часу багато не приділяють уваги бійцям, французи — роблять довго, але грамотно і коректно».
За три роки відсутності Дмитро Салмін бачить в рідному місті позитивні зміни, але хоче, щоб інфраструктура більше була підлаштована під людей з обмеженими можливостями.
«У Калуші велика нестача пандусів. У окремі магазини неможливо заїхати на кріслі колісному. Не всі можуть на милицях ходити, а хто має подвійну ампутацію, то йому ще важче. Покриття асфальтованих доріжок також потрібно покращувати. А ще — надавати психологічну, фізичну та реабілітаційну допомогу. Треба ветеранами займатись, щоб не замикались в собі, спілкувалися. Військові повинні займатись з військовими — це моя особиста думка. Ми краще будемо розуміти один одного».
Життя з протезом, переконує «Сармат», продовжується, навіть попри осторогу суспільства.
«Фізично, звичайно, обмеження присутні і не все можеш зробити, що хочеш. Хоч деякі військові після ампутацій повернулись на будівництво, а інші — таке враження, що з протезом сплять. Нога повинна відпочивати, щоб уникнути запальних процесів, адже культя натирається. Стараюсь раз в тиждень проводити увесь день без нього».
«Поезія — це думки, якими ділюсь»
Дмитро Салмін любить багато читати та й віршував ще до війни. Але не дуже надавав цьому значення. Зараз уже має близько сотні віршів. Військових спогадів — найбільше.
«Я ділюсь своїми думками через рядки — це моє хобі. Кожен проявляється по-своєму: через мистецтво, музику тощо. Гірше, коли людина закривається… Більшість віршів викладаю на своїй сторінці у Фейсбуці. Є друзі, котрі чекають, коли щось нове напишу, але прагнення бути популярним чи збірки видавати немає. Один з улюблених віршів — це спогади про Вугледар — «Танець смерті».
Творчість «накриває» спонтанно. Іноді серед ночі, або після військової служби. Головне — вчасно зафіксувати все на папір.
Пояснює, що з війни можна прийти, але повернутись звідти неможливо. Кожен, хто перебував у зоні бойових дій, частинку себе залишає у донецьких, харківських чи в куп’янських посадках.
Коли закінчиться війна та скільки вбив росіян — це одні із найдурніших питань цивільних, ділиться ветеран.
Вважає, що у ТЦК потрібно брати військових, які перенесли травми й поранення, а не цивільних мажорів-ухилянтів.
«Найгірше, коли люди не хочуть служити, вони не розуміють, що перебувають на «нулі», думають, що це прогулянка в посадку. Коли маєш досвід, то з ним відповідно поняття, що може прилетіти в будь-який момент, з будь-якої сторони, тому потрібно, щоб вуха та очі були гіперчутливі, слухати, що по рації передають. Я не розумію, що хочуть добитися, ловлячи людей насильно. Але, з іншого боку, якби ми там не стояли, то москалі були б уже тут».
За словами «Сармата», чоловіки повинні розуміти, що рано чи пізно вони будуть воювати.
«Навіть коли війна закінчиться, як казав наш командир батальйону на Закарпатті, ми ще мінімум пів року будемо служити. Охороняти критичні об’єкти інфраструктури не доведеться, а от на розмінування людей залучатимуть багато. Спершу людина сумнівається та боїться, а потім приходить до логічного висновку, що потрібно йти самому, а не чекати, щоб зловили на вулиці. Тоді зможе спокійно прийти у військкомат і вибрати частину та спеціальність. І ставлення буде інше. Ніхто не хоче помирати, але ми йдемо захищати свою країну, свою землю, жінок та дітей».
Дмитро Салмін сумує за побратимами і за військовими жартами. Відчуття адреналіну немає, але тиша голосніша за постріли і вибухи.
Редакція «Вікон» дякує ресторану «Вежа» за сприяння у фільмуванні.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
