«Вікна» Тетяна Андрущак зустрічає за святковим столом. У жінки — червоний манікюр та підправлені брови.
«Я інколи й губи малюю, адже не хочу відставати від того моменту життя, що був у молодості. Хочеться і надалі залишатися красивою та енергійною», — констатує жінка.
Зачитує напам’ять вірш Михайла Коцюбинського "До дружини", який колись вивчила для свого чоловіка Миколи, адже він був українцем, а вона — росіянкою.
Тетяна Андрущак народилася у Воронезькій області, де закінчила середню школу. Під час війни з батьками ховалась від німецьких бомбардувань, в полі з картоплею та кукурудзою. Після визволення Харкова (23 серпня 1943 року. — Авт.) вступила у Харківський хіміко-технологічний інститут. За 641 день німецької окупації місто практично було зруйноване. Жити та навчатись доводилось у підвальних приміщеннях, напівзруйнованих будинків при свічках, у холоді, без їжі та світла. Під час навчання активно допомагала доглядати в госпіталі за пораненими військовими.
Після закінчення інституту у кінці 1940-их років за розподілом була спрямована на калійний завод в Стебнику на Львівщині. Там її призначили керувати дослідною фабрикою. У той час технологія отримання чистого сульфату калію із мінеральних калійних руд Стебницького калійного комбінату не була відпрацьована. І кінцевий продукт вдавалось отримати у дуже малих кількостях.
«Мама стала винахідником, має багато авторських свідоцтв за винаходи. Дирекція комбінату була вимогливою, але дала їй повну свободу у дослідних технологічних процесах. Якось взяла на себе відповідальність і після проведення розрахунків змінила конструкцію апарату випарювання. Допомагав у революції конструкторського рішення механік комбінату. У один момент відкриваються двері й влітає апаратник з криками: «Пані, пані, подивіться, що там робиться, пішло тоннами». Доти була жменька продукту, а стала тонна», — переповідає розповіді матері Сергій Андрущак.
На Львівщині Тетяна й познайомилась на чотири роки молодшим Миколою. Хлопець сподобався, але вигляду не подавала.
«Я була не така, як інші дівчата — не легко доступна. Старалась розумовими здібностями справити враження. Також я любила танцювати, в інституті ще вивчала західноєвропейські танці. Виявляється, я Миколі також подобалась», — пригадує ювілярка.
Над технологією перероблення складних калійних руд працював Ленінградський інститут галургії, а головним місцем проведення дослідів було місто Калуш. Тож подружжя на початку 1950-их років перевели на Івано-Франківщину. Чоловік відійшов у вічність майже 40 років тому.
Спершу у них народився син Євген, котрий зараз із сім’єю проживає в Польщі, а пізніше — Сергій, що нині поруч з мамою. Вони подарували матері троє онуків, а ті — четверо правнуків.
У Калуші Тетяну Андрущак призначили головним інженером-технологом сульфатної фабрики Калуського калійного комбінату. Багато в той час працівників намагалися саме в цей цех влаштовуватись на роботу, бо тут збиралась творча молодь. Крім роботи, співали, грали на музичних інструментах, влаштовували вечори відпочинку та екскурсійні поїздки. Сім’я Андрущаків часто ходила на весілля до своїх колег.
«Головне кредо техніки безпеки від мами: «Хлопче, якщо бачиш і чуєш, що щось не те і не можеш знайти чому, то кидай все і втікай якомога далі. Твоє здоров’я та життя найважливіше». Дуже часто мама допомагала своїм співробітникам життєвою порадою, організацією медичної допомоги. Підтримувала молодих у бажанні вдосконалюватися у виробничому процесі та в освіті. Для неї не було різниці, з ким вона спілкується — чи з прибиральницею, чи апаратником, чи директором», — пригадує син Сергій.
З моменту запуску в Калуші нового хімічного виробництва рудника «Ново-Голинь» Тетяну Сергіївну перевели головним інженером карналітової фабрики магнієвого заводу, де і закінчила свою трудову діяльність.
Щодо свого сімейного життя, то ювілярка задоволена ним.
«Дуже щасливе життя з чоловіком прожила, він мене цінував, зокрема мою мудрість і мовчав, коли я щось казала не те. Діти мої дуже хороші. Сергій дуже акуратний, піклується про мене, але вимогливий — дисципліна має бути. Готує смачно, як у ресторані. У мене також пам’ять хороша, часто згадую своїх батьків, подруг».
Сергій Андрущак додає, що мама колись хотіла займатись бальними танцями, навіть перші уроки пройшла, але її батьки спитали, як вона буде в старості ногами дриґати.
«З власного досвіду вважаю, що батькам треба давати більше свободи своїм дітям у праві вибору. У нас з братом були ідеальні умови, бо мама з татом підтримували кожну ініціативу. У віці 16, 18 чи 20 років дитина не повною мірою усвідомлює, які перспективи її чекають. Вона намагається знайти себе і тут необхідно батькам підтримати, підставити плече, щоб надати можливість розвитку. Я і своєму синові давав повну волю дій. Мої батьки — золоті люди».
Тетяна Сергіївна рік тому впала у кімнаті та зломила ключицю, тому зараз син ще ретельніше до її здоров’я відноситься. Двічі-тричі на день вимірює тиск, слідкує за вчасним прийманням ліків. Гуляти виходять на вулицю хіба що влітку. Коли син працює в сусідній кімнаті за комп’ютером, мама уже скучає.
«Колись мама дбала за всіх, а зараз мусить підкорятися. Це рідна людина і ніхто, крім мене, тепер не може їй допомагати. Поки вона відпочиває, я поправляю ковдру, готую їсти, бігаю в аптеку, купую продукти, прибираю. Пізніше проходимось по кімнаті, бо сидіти на місці — це не її. Відтак вмикаю телевізор, який подарував онук. Дивимось передачі про тварин, природу, слухаємо заспокійливу музику. Вона любить мій тортик «Бите скло», а от шарлотка їй засуха. Пельменями смакувала б часто, але я урізноманітнюю страви. Завжди говорить правду, особливо коли їй не подобається страва. Я інколи кажу, що з поваги могла б промовчати», — сміється Сергій.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
