На відеорозмову з «Вікнами» Валерія Шевченко приносить і змішує складники традиційної різдвяної куті, яку готували у її рідному Маріуполі.
«На сході цю основну страву Святого вечора готують зазвичай із перловки. У сім’ях, де вона була з рису, вважався більший достаток, хоча мені особисто смакує традиційна. Обов’язково туди додаються родзинки, мак, який розтирається з цукром, волоський горіх. Це ретельно треба перемішати. Останнім додають мед, адже у нас ця страва готується солодкою, щоб подобалось і дітям, і дорослим. Таку кутю готувала моя бабуся Валентина, яка зараз зі своїм сином, татовим братом, живе в Німеччині. Колись у дитинстві бабуся мені й двоюрідній сестрі розповідала, що кутя — це перли з моря і вони додають краси дівчатам», — ділиться співрозмовниця.
12-річна дочка Аїда обожнює кутю, а от саму перловку їсти не буде. На Святвечір, за словами співрозмовниці, також готують вареники з капустою та картоплею, а вдома ще й готували судака. Його можна було смажити чи запікати або робити заливне.
«Коли готую кутю, зразу накочують приємні дитячі спогади, як з бабусею на кухні творимо магію. Тепер, коли доросла, продовжуєш ті традиції й хочеш передати їх доньці. Якось у Калуші на Різдво пробувала кутю з пшениці — для мене це щось нове. Тепер ми обмінюємося традиціями», — ділиться новітня калушанка.
Валерії Шевченко зараз 44 роки. Народилася у Маріуполі, де жила до березня 2022.
«У нас 700-тисячне місто. Море, порт, два великих гіганти-заводи були, то майже все місто, чоловіки та жінки, там працювали. Не було потреби їздити на заробітки», — згадує співрозмовниця.
З чоловіком Станіславом познайомилась в університеті. 27 років прослужила у поліції, а у листопаді 2025 за станом здоров’я та через постійну розлуку із дочкою звільнилась та переїхала на Прикарпаття. Працювала старшим дільничним офіцером поліції.
«У нас було своє житло, під час відпустки ми сім’єю подорожували всією Україною. Досі не вдалось поки побувати на Закарпатті та за кордоном ніколи не доводилося. Хоча Маріуполь в стані війни уже з 2014 року, коли моїй доньці виповнився рік. Почалось АТО, лунали перші вибухи, а ми з чоловіком були на роботі 24 на 7. Дуже мало часу проводила з Аїдою. Втім ніхто з тутешніх та й в нас на роботі не вірив, що Росія наступить. Сподівались, що заспокоїться», — ділиться Валерія.
Валерія з донькою Аїдою та чоловіком Станіславом
24 лютого 2022 року сім’я прокинулась від дуже гучних вибухів. Валерію з чоловіком підняли по бойовій тривозі.
«Маріуполь — перше місто, яке пережило таке жахіття. Ми пробули ще вдома до 16 березня. А наступного дня уже одні одних здавали. Ми отримали наказ припинити поліцейські функції. Дорогою на Дніпровщину, звідки родом мій чоловік, проїхали 17 блокпостів. На кожному нас витягували з машини, оглядали, зокрема, татуювання. Дитині було дуже страшно. Якби вони дізнались, ким ми працювали й де — навряд чи ми б виїхали».
У Калуші подружжя Шевченків було вперше, коли дочці виповнилось 5 років, адже тут одружений рідний брат Станіслава. Тому, коли виїжджали з Маріуполя, уже знали куди.
«Пів року я працювала у Калуському районному відділі поліції, але потім на пів року повернулись на Дніпровщину. Дитина стресувала через вибухи, влітку і КАби долітали, постійно ховалась в коридорі. Потім на Прикарпатті довелося працювати з психологинею. Спочатку ми з колегами були виведені на територію Донецької області, де на той час не було бойових дій, а потім дівчат, в кого були малі діти чи інші життєві обставини, вивели на Дніпровщину. Та все одно доводилось увесь час курсувати через Донеччину».
Жінка могла вийти на пенсію за вислугою років, але покинула роботу через погіршення здоров’я та травми. Але першочергова причина — це розлука з Аїдою.
«Ми дуже прив’язані з дитиною і сумували через цю відстань. Мені важко було не бачити, як вона зростає. Поки тут з моєю мамою була, бачилися ми приблизно раз у пів року. Зараз така історія з чоловіком, що несе службу в Донецькій області. Востаннє були разом в липні», — ділиться Валерія.
Аїда біля драмтеатру у Маріуполі. Новий 2022 рік
Ніколи не шкодувала, що вибрала Україну, хоча серед сусідів, друзів та колег були й ті, що обрали Росію.
«Україна — це моя країна. Я народилася і більшу частину життя тут прожила, служила, тому іншого варіанту не розглядала. З 2014 року всюди спілкуюсь українською, тому для мене не було проблемою виїхати на захід України, де всі спілкуються державною. Дитині спершу було важко адаптуватись, але зараз їй подобається ліцей №6, однокласники, музична школа, де грає на флейті. Навіть в обласних конкурсах мала перші місця, а на спортивні бальні танці прямо летить!».
У 2018 році Калуш порівняно здався жінці маленьким, але комфортним та тихим містом. Не можна порівняти з Маріуполем, адже перед президентськими виборами у 2019 році населення сягало 700 тисяч. Також було багато внутрішньопереміщених осіб з Донецька, Шахтарська, Торецька, Ясинуватої.
Зараз жінка роздумує над своєю майбутньою зайнятістю. Серед варіантів — випічка та фотографія, але обладнання згоріло разом із квартирою.
«Під час служби я займалась фотографією, була членкинею Маріупольського фотоклубу. На виставці, присвяченій місцевому художнику Архипу Куїнджі. Фотомитці представляли редизайн його фотографій. У пошуках чогось подібного об’їздили всю Україну. Своє фото знайшла у Запорізькій області — закинута стара хатина в деревах, що нагадувала його роботу «Вечір». Пізніше моє фото подарували грецькому послу», — пригадує Валерія.
Жінка розглядає Калуш як місто постійного проживання на час війни.
«Після Перемоги мрію жити з родиною, а далі будемо думати. Треба ж все починати з початку. Дитина дорослішає, їй потрібно здобувати вищу освіту, то будемо намагатися допомогти. У нас завжди сім’я була на першому місці, у такому колі проходили всі свята. Ми на Різдво ходили до родичів, я носила кутю до свого хрещеного, який зараз в Німеччині. Цьогоріч планували також родиною зібратися: чоловікові батьки, брат з дружиною та сином. Колись любила на вихідні з друзями посидіти, але більша частина з них тепер за кордоном».
Щодо цьогорічних різдвяних свят, то, звісно, без куті нікуди. З дочкою започаткували свою сімейну традицію — робити пісний морквяний пиріг без яєць та масла.
«Рибу, на жаль, ми тут не приготуємо. Мені без маріупольської в Калуші дуже складно. Вперше, коли приїхали сюди, то повезли малу вчитись кататись на лижах в Буковель. Тоді вперше в житті спробували банош і книдлі — вони мені дуже «зайшли»: пухкенькі та нереально смачні. А чоловікові дуже сподобався бограч. Хочу спробувати відтворити. Люблю кулінарити, просто через роботу завжди бракувало часу. Зазвичай готував чоловік: спершу — вчився по моїх вказівках через телефон, а потім плов у нього виходив смачніший. Я щороку доньці робила торт. У час відчаю старалась взяти себе до купи, адже донька тут, чоловік далеко і не було змоги розклеюватися. Треба намагатися тримати родину поруч», — завершує співрозмовниця.
«Вікна» вдячні дитячому простору «Крок» за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
