— У попередньому інтерв’ю, яке ми записували з тобою, коли вийшла твоя дебютна книжка «Я пам’ятатиму твоє обличчя» («Дискурсус»), ти казала, що хотіла писати фентезі, але збагнула, що реальність страшніша. Минуло 14 років, і зараз на книжковому ринку з’явилося дуже багато авторів саме фентезі. Чи не виникало в тебе бажання передумати та взятися за роботу над фентезійним романом?
— У ті роки я справді дуже любила читати фентезі й легко могла уявити себе серед авторів цього жанру. Але з часом наші шляхи з фентезі розійшлися. Після початку повномасштабної війни воно взагалі перестало мене цікавити. Якщо ж говорити про можливі кроки вбік від трилера, то я можу побачити себе у фантастичних напрямах — можливо, у горорі або в науковій чи соціальній фантастиці.
— До речі, про фантастику. На сьогодні написано багато фантастичних книжок. І наразі ми живемо в такий час, що відчувається — фантастика реальна і вона поруч. Яку б тобі тему було цікаво розкрити, якби ти взялася за фантастичний роман? І що б то було: сайфай, кіберпанк, альтернативна історія, дизельпанк тощо?
— Думаю, що найбільше мене зараз притягує соціальна фантастика. Саме в цьому форматі я можу й далі працювати з темами травматичного досвіду, несправедливості, етики та моралі, але водночас шукати для себе нову оптику й інші художні інструменти. Перша спроба зайти в цей жанр уже відбулася — в моєму оповіданні «Вітаємо в “Минулогляді!”», яке увійшло до нової збірки «Гарний день, аби жити. Після перемоги» від видавництва «Темпора». А вже у 2026 році планую працювати над молодіжним трилером, у якому також з’являться елементи сайфаю.
Фото: Катя Бадан
— Нещодавно в тебе вийшла сьома книжка — роман «Фінальний драфт» про авторку, яка пише сценарій трилера і за збігом обставин потрапляє в ситуацію, яка нагадує герметичний трилер. Що було для тебе найважче і найлегше, коли ти працювала над цим текстом?
Загалом над «Фінальним драфтом» мені працювалося легко й дуже приємно — я, можна сказати, пірнула в цей текст з головою. Найскладнішим було зробити класичний сюжет «закритої кімнати» справді захопливим і таким, що може здивувати читача. А от робота з мовленням персонажа-гуцула була водночас і складною, і надзвичайно цікавою. Я дуже радію тому, що так багато читачів виділяють саме цього персонажа як улюбленого в історії.
— «Фінальний драфт» уже охрестили книжкові оглядачі незвичним для тебе романом. І справді, на відміну від попередніх книжок, де ти зберігаєш серйозний тон оповіді, у цьому ти багато іронізуєш, зокрема над трилерами. Це такий натяк, що варто б пошукати нову оптику в цьому жанрі?
Гумор тут для мене радше як спеція, що додає нового смаку знайомій формі. Через іронію я трохи підсміююся і над жанром, і над собою як авторкою трилерів, і навіть над деякими читацькими очікуваннями. Окремі сцени й персонажів я прописувала свідомо так, щоб підсвітити певні, можливо, не завжди усвідомлені реакції читачів. Можна сказати, що це був певний творчий експеримент. Ну й водночас це спроба показати, що іноді кліше — це інструмент, з яким можна працювати.
— Атмосфера «Фінального драфту» здебільшого побудована на контрастах: невідомий переслідувач, завивання вітру, холод, сніговій, темрява, а поруч — добродушний власник готелю, привітний алабай, смачна карпатська кухня. Що тебе надихнуло на те, щоб ввести в текст таких позитивних героїв?
У деяких моїх книжках темрява значно густіша. Це ті тексти, де я порушую болісні соціальні теми й свідомо намагаюся зачепити нерв читача. «Фінальний драфт» замислювався інакше. Я вибудовувала цю історію на контрастах: щоб було і страшно, і напружено, але водночас — затишно, смачно й навіть місцями весело. Мені хотілося, щоб ця історія була яскравою й доступною для дуже різних читачів.
— Усі твої книжки дуже кінематографічні. Який твій роман, або й декілька, ти вважаєш найбільш придатним до екранізації? І кому з українських режисерів ти б довірила цю справу?
Про всі мої книжки часто кажуть, що з них вийшло б гарне кіно, і я з цим погоджуюся. Чесно кажучи, я була б щаслива побачити на екрані будь-яку з них. Ще до повномасштабного нападу росії на Україну я продала права на екранізацію роману «Дівчина, яку ми вбили» великій кіностудії. Також свого часу цією самою книжкою цікавився режисер Роман Парфільєв, відомий за фільмами «Безславні кріпаки» та «Лиса гора», але, на жаль, через війну ці проєкти так і не були реалізовані. Можливо, в майбутньому життя ще відчинить для мене ці двері. Принаймні хотілося б у це вірити.
— Колись ти була великою шанувальницею Кінга. Наразі ти ведеш читацький блог. Чи змінилися твої читацькі уподобання? Кого ти зараз читаєш?
Стівен Кінг був і залишається моїм улюбленим автором — тут нічого не змінилося. Я й досі читаю або перечитую його книжки, і він для мене все так само вчитель та орієнтир. Водночас за ці роки дуже змінився український книжковий ринок — він став ширшим і різноманітнішим. Водночас змінилися й мої читацькі звички. Зараз я частіше тягнуся до психологічних і драматичних романів (з тим самим умовним «склом»), читаю наукову фантастику, люблю літературу XX століття і, звісно, не перестаю любити трилери. До списку улюблених авторів додала Арчибальда Кроніна і Франка Тільє.
— Коли ти починала писати трилери, то в українській літературі з цим жанром було геть кепсько. Фактично, ти одна з перших трилеристів. Чи змінилося щось відтоді? Чи з’явилося більше платформ, де розвивають схожі жанри?
Українських трилерів сьогодні трохи побільшало, але їх усе ще замало, щоб жанр став повнокровною й добре помітною нішею. Наприклад, за статистикою щорічної премії «Своя полиця» у 2025 році було подано лише 11 українських трилерів, тоді як фентезі — 48, психологічних романів — 38, а любовних — 19. Водночас я бачу, що за останні роки з боку видавців і читачів зросла довіра до жанрової української літератури. Зараз швидше дають зелене світло рукописам та активніше читають. Тепер цю довіру дуже важливо не втратити, а навпаки — закріпити, посилити. Бо якщо економічна ситуація в Україні погіршуватиметься, то вже невдовзі ми знову опинимося там, звідки починали.
— Книжки яких українських авторів можеш порекомендувати, які пишуть трилери, жахастики тощо. Можливо, збірки, що зараз набувають популярності.
Думаю, про наших справжніх зірок таких, як Кідрук чи Павлюк, знає більшість читачів, тож я не буду на них зупинятися. Натомість мене дуже тішить, що останнім часом з’являється багато нових імен, а видавництва активно анонсують цікаві дебюти. З тих авторів і авторок, кого я читала й можу щиро порадити: Ярину Вовк, яка пише поліційні детективи й трилери та добре орієнтується в кримінальній психології; тандем Анастасії Нікуліної та Олега Бакуліна — авторів кількох сильних історій, зокрема трилера «Більше нікому»; Альону Рязанцеву з кримінальним романом і любовним трилером; Катю Орловську, авторку горору «Краще не читай»; Дмитра Палія, який створює оригінальні трилери й водночас є судмедекспертом; а також Віктора Янкевича — автора захопливих трилерів.
Фото: Таня Івасенко
— Побажання читачам «Вікон».
— Передусім хочу привітати читачів «Вікон» з Новим роком. Дуже хочеться, щоб нарешті здійснилася наша найбільша мрія — перемога України. Щоб рідні й близькі були поруч, а всі ми були живі, здорові, щасливі й мали достатньо сил і віри дивитися в майбутнє. Й авжеж, читайте українські книжки!
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, письменниця
