— Здебільшого на запитання «Коли ви почали писати?» автори зізнаються, що потяг до письма чи вигадування історій їх переслідує мало не з дитинства. Тебе ж назвати раннім письменником не можна. Але, думаю, якщо людині судилося стати письменником, то дзвіночки мають дзвеніти їй завжди.
Так, я прийшов до письма доволі пізно. Але спроби були завжди, і, як це часто буває, вони починалися з наслідування улюблених авторів і швидко закінчувалися. Тоді здавалося, що створюєш щось «зовсім унікальне, таке, якого ще не було», але насправді — лише вчишся. І це нормально, бо більшість цих текстів я закинув ще на ранніх етапах і зараз щиро радий, що вони так і лишилися в столі.
Утім сам задум написати книжку нікуди не зникав. Він постійно був десь поруч — як мрія, у яку не дуже віриш, але вперто носиш із собою роками. Оце, напевно, і був мій головний «дзвіночок».
Перелом стався у 2021 році, коли познайомився з людьми з літературної бульбашки. Вони показали, що писання — це не щось абстрактне, а цілком реальний процес: з редакторами, видавництвами та шансом бути почутим.
Я наважився написати уривок і віддав його редактору. Відповідь була багатонадійна — сказали «писати далі».
— Тогоріч у видавництві «Темпора» вийшов твій дебютний роман «Вітер у голові». Сюжетно він дуже компактний — ти на трохи понад триста сторінок вмістив купу пригод, що відбуваються з Максимом впродовж тижня. Як тобі вдавалося балансувати між швидкістю подій та експозицією?
Я, власне, не лише давній книголюб, а й затятий кіноман. Мене завжди приваблювали динамічні, швидкі історії із закрученим сюжетом — фільми Квентіна Тарантіно, Гая Річі, Едгара Райта. Хотілося написати щось подібне, але в наших реаліях.
Початкова ідея з’явилася, коли я ще жив у Львові: історія про велокур’єра, який постійно потрапляє в різні халепи. Щось авантюрне, трохи дурнувате, з відчуттям постійного руху.
Водночас мені було важливо проговорити речі, з якими стикається молодь: страх дорослішання, пошук свого місця, складні моральні вибори, дружбу, яка тягне на дно, тиск оточення та тривогу за майбутнє. Це історія про покоління, у якого ще «вітер у голові», але яке вже відчуває, що часу на безвідповідальність дедалі менше.
Баланс твору я свідомо зсував у бік динаміки. Експозиція в романі часто захована в дії або в діалогах. Мені хотілося, щоб історія постійно рухалася вперед — змінювалися локації, зростали ставки, а проблеми насувалися послідовно. І найголовнішим завданням для мене було не дати читачу занудьгувати.
— «Вітер у голові» починається з участі героя у випробуванні експериментальної вакцини, що певним чином впливає на Максима і його рішення. Що це у твоєму романі — алегорія на сучасні страхи й довіру до науки / інституцій, чи просто сюжетний прийом?
Насправді — і те, і інше. Медичний експеримент у романі працює на кількох рівнях. Звісно, це сюжетний гачок: історія стартує із ситуації, де багато тривоги. Головний герой Максим не до кінця розуміє, що з ним відбувається, і цей стан передається читачеві.
Але водночас я не хотів відривати цю лінію від контексту часу. Події відбуваються напередодні пандемії, розмов про вакцинацію, страхів, недовіри до інституцій і вибуху теорій змов.
Утім, цей роман зовсім про те. «Вітер у голові» — іронічна, місцями абсурдна історія, де герої часто поводяться нелогічно, імпульсивно й смішно. А вакцина — лише один із факторів, який підштовхує Максима до певних рішень.
— Якщо читати відгуки на «Вітер у голові», то дуже багато читачів, крім шаленого ритму пригод, відзначають ще й гумор і живі діалоги.
Гумор та іронія в тексті для мене дуже важливі. І це не просто окремий інструмент, а природний спосіб говорити про справді серйозні речі. Мені важко писати тексти без цього шару, бо тоді вони стають надто прямолінійними.
А на діалоги в текстах я звертаю особливу увагу, бо це саме те, що й робить історію реалістичною. Мені важливо, щоб персонажі говорили, як живі люди, з усією недосконалістю й різкістю побутової мови. Коли умовні бандити чи маргінальні герої раптом починають спілкуватися ідеальною літературною мовою, атмосфера просто розсипається.
— Події роману відбуваються у Львові, і Львів у ньому зовсім не такий, як читачі, припускаю, звикли бачити в книжках. Познайом читачів «Вікон» зі своїм Львовом, адже під час написання автор завжди тримає певний образ локацій, про які він пише.
Мені принципово не хотілося писати чергову книжку про Львів «як із листівки». Місто з кав’ярнями, бруківкою й трамваями всі й так добре знають — воно вже давно стало туристичним брендом. Але це лише одна його сторона.
Мій Львів — жорсткіший і контрастніший. Це місто бетонних стін, розмальованих графіті, вуличних закусочних, шаленого трафіку й районів, куди туристи зазвичай не доходять. Мені було важливо показати це різноманіття: коли в один день герої можуть сидіти на мистецькому вечорі й слухати поезію, а вже наступного — опинитися в темних підворіттях і стикнутися з місцевим криміналітетом.
У цьому сенсі Львів у романі — це повноцінний учасник подій, типовий для урбаністичного роману. Це великий сучасний мегаполіс зі своєю атмосферою, правилами й пастками, у якому легко загубитися — особливо, коли в голові й так вітер.
— А от як ти думаєш, чи можливий роман про Калуш? Чи є в цього міста в цьому плані потенціал? Якби ти писав про рідне місто, які б локації ти обрав, де б відбувалися події?
Безумовно, про наше місто є що написати. Думаю, це міг би бути цікавий ретро-детектив, або гостросюжетна історія часів Австро-Угорщини, з елементами шпигунства, таємниць і трагічної любовної лінії. У той період місто було живішим і важливішим, ніж ми звикли про нього думати сьогодні, і там вистачає темних плям, які хочеться заповнити художнім текстом.
Локації тут самі просяться в роман: промислові райони, солеварні, залізниця, адміністративні будівлі, задвірки й двори, де перетиналися різні мови, культури й інтереси. До того ж є архіви, історичні згадки й реальні постаті, які можна було б осмислити як художні прототипи.
— Через стиль і динаміку «Вітер у голові» часто порівнюють із кіно. Чи комфортні тобі такі порівняння? І якщо говорити саме про літературні орієнтири — хто з авторів вплинув на твоє відчуття стилю й письма?
Я спокійно ставлюся до порівнянь із кіно — для мене це радше комплімент, ніж ярлик. Але, якщо говорити чесно, мої орієнтири все ж літературні. Останнім часом я багато читаю сучасних українських авторів, і наша література мені значно ближча, ніж перекладна. Бо це тексти, написані нами про нас і про час, у якому ми живемо.
Мені до смаку поетичність і ритм у прозі Жадана та Любки. Ціную Чеха й Дністрового за жорстку, неприкрашену правдивість і реалістичність. Подобаються трилери Кулакової та Сем’янківа — саме динамікою й відчуттям, ніби читаєш добре знятий фільм. А Дереш — це дуже особиста історія, любов ще зі студентських часів і, мабуть, перший автор, який закохав мене в сучасну українську літературу.
Мені ж у власних текстах важливо не «лити воду» й не перевантажувати їх. Я люблю чіткість і темп. Якщо люди кажуть, що текст «легко читається», — для мене це найбільша похвала.
— Зараз набувають популярності збірники оповідань на різну тематику. Попри те що твій перший письменницький досвід — це великий текст, чи працюватимеш ти й над короткою прозою? Чи таки зосередишся більше на романах?
Так, справді, я почав одразу з великої прози — і це, безумовно, складніше завдання. Роман вимагає витримки, довгої концентрації й готовності жити з текстом місяцями. Але на той момент мені саме цього й хотілося — зануритися в історію та пройти з нею певний шлях.
Але оповідання я також пишу. Наприклад, у грудні була презентована збірка антології відвертої прози «Зимний», де є і мій текст. Дещо в мене планується до виходу і на цей рік. А загалом я зараз працюю над наступним романом. І це буде доволі дивний психологічний трилер, що зачіпає тему депресії та дитячих травм.
— Ти також пишеш відгуки на книжки та фільми. Що з останнього ти прочитав / подивився, що тебе вразило?
З останнього прочитаного мені сподобався роман «Хазяїн» Маркіяна Камиша — автора, який, на жаль, досі мало відомий в Україні, хоча за кордоном його знають краще. Це дуже точна й чесна історія про нульові, наповнена рефлексією, внутрішньою самотністю й ностальгією.
З фільмів вразив «Ти — космос» — добре знята українська фантастика, яка не поступається світовим стрічкам. Тішить, що наше кіно дедалі сміливіше працює з різними жанрами, навіть попри скромні бюджети й війну.
Також приємно здивував серіал «Ховаючи колишню»: якісний сценарій, актуальні теми, класний саундтрек та хороша акторська гра.
Регулярно перечитую Ремарка — улюбленого автора. Його тексти для мене про прості, але фундаментальні речі: втрати, дружбу, любов і життя після зламу. І щоразу знаходжу там щось нове.
— Побажання читачам «Вікон».
Читайте книжки, підтримуйте наших захисників та будьте в безпеці. Спокійних та приємних вечорів усім нам.
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, письменниця
