Напередодні Стрітення Господнього, яке вірячи відзначають 2 лютого, «Вікна» шукали людину, яка б розповіла про свічки, які сама виготовляє. Так познайомилися з Наталею Маховицькою, що евакуювалася у Калуш з Чугуєва Харківської області. 12 років працювала за освітою — швачкою. А ще майже 10 — в охороні на воєнному об’єкті та Харківському тракторному заводі. До повномасштабного вторгнення була контролером нафтогазового господарства.
«Я мама трьох дітей. Старшому Даниїлу зараз 24 роки, середньому Богдану — 20, а донечці Вікторії буде 10. Вдома ми жили у своїй квартирі у п’ятиповерховому будинку — вона вціліла після прильоту в приватний сектор, що навпроти. Чоловік повернувся на роботу в «Нафтогаз» у 2022 році, тому тепер ми бачимось раз у пів року, коли в нього відпустка. Діти також тут віднайшли себе: дочка навчається у Калуському ліцеї №5, хоч починали ми далі від орендованої квартири — у ліцеї №2. Найстарший син влаштувався на «Новій пошті», а молодший, який здобув спеціальність кухаря-кондитера у ВПУ №7, тепер крутить шаурму», — ділиться жінка.
Фото з архіву родини Маховицьких
Поїхала з дому з торбинкою та дитиною в руці
Жінка розповідає, що ні вона, ні діти не мають закордонного паспорта і про виїзд навіть не думали. Хіба — в майбутньому, щоб подорожувати.
«Ми — патріоти України. Я насолоджуюся тим, що маю зараз, адже є можливість їздити по своїй країні. Колись мріяли побувати в горах, а за цей час уже п’ять вершин підкорили. А ще побачили Ужгород, Хмельницький, Луцьк, Львів. Я досі ні разу не була на заході — вдома не було часу подорожувати. Данило в 11 класі їздив на тиждень у Львів», — ділиться Наталія Маховицька.
Фото з архіву родини Маховицьких
Каже, що люди на заході України дуже відрізняються від жителів Харківщини — ще більше українські та релігійні.
«Дітей змалечку привчають до віри. Моя дочка минулого року прийняла причастя. Вона спочатку не хотіла, а потім в школі вчителька та священник її підготували. Я плакала в церкві, бо це був трепетний момент. Ми з досвідом поїдемо додому. Тут навчилась готувати бограч та банош, пляцки. Вареники поки що не ліплю. Щодо мови, то і вдома спілкувалась українською. Діти ходили в українську школу та садок. Я сама з села і там була українська. Тато — з Луганщини. Ми зазвичай спілкувались суржиком», — пригадує.
Фото з архіву родини Маховицьких
Гасло Наталії — жити тут і зараз. Адже для неї та її родини життя чотири роки тому «обтулилося».
«Поїхала з дому з торбинкою та дитиною в руці. Дуже важко — ти відповідальний не тільки за себе. Попри те, що не знаєш, яким буде завтра, але завдяки досвіду і не опусканню рук — знаходиш вирішення. У свічках — вся моя діяльність: створюю їх і живу. Люблю на майстеркласі вловлювати емоції, зокрема, щирість дітей. Для мене це, як бальзам на душу», — каже майстриня.
Крім свічок, співрозмовниця показувала, як виготовляти декоративні яйця до Пасхи, плести з бісеру мандалу (геометричні візерунки з ниток на дерев’яній основі. — Авт.). На волонтерських засадах Наталія працює у благодійному фонді «Крила підтримки», є членкинею Ради вимушено переміщених осіб при Калуській міській раді.
«Нікому не побажаю виїжджати у пошуках безпечнішого життя»
З дому сім’я Маховицьких евакуювалася у квітні 2022 року. Спочатку виїхали у Луцьк, а в травні вже жили у приватному будинку у Вістовій Калуської громади. Коли ж дочка мала йти в перший клас, почали винаймати житло у місті.
«Одного дня приліт ракети стався поблизу в приватному секторі навпроти мого будинку. Якби долетіло, то точно в нашу квартиру. Тоді зрозуміла, що потрібно виїжджати, адже переповнював страх, особливо — за дітей. Ми три місяці прожили у довоєнному підвалі — приблизно 500 людей, серед яких 150 дітей. Готували на польовій кухні, яку привезла влада, а також з того, що привозили волонтери. Нікому не бажаю тікати зі свого дому і щось нове шукати», — констатує Наталія.
Фото з архіву родини Маховицьких
Чугуїв — невеличке військове місто, за 30 кілометрів від Харкова. Тут розташований військовий аеродром, тому 24 лютого 2022 року місто бомбили. З того часу приліт ворожих літаків тут на постійній основі.
«Старший Данило навчався у Харкові на другому курсі. Я довго чекала, щоб волонтери його привезли додому, щоб разом поїхати. Коли це вдалося, то ми за кілька годин виїхали. Мій кум Сергій волонтерив і перевозив людей, тож своїх рідних вивіз трохи швидше. У Луцьк їхали бусом майже добу. Дорога була важкою. На блокпостах перевіряли в основному чоловіків, у салоні перебувало багато дітей та тварин. Ми свою собаку також забрали та трохи одягу», — пригадує Наталія Маховицька.
У луцькій церкві Спасіння переселенців переодягнули, нагодували та дали можливість відпочити, а ввечері відвезли у садочок. Там родина пробула місяць. У одній групі було 15 дорослих та дітей, котрі спали на підлозі на матрацах.
«У Калуші вже почали обживатися, купувати побутові речі в квартиру, бо до того вона була пустою. ГО «Чисті серця Калуш» також багато чим допомогла, як і багато небайдужих. Певний час я не працювала, а потім пішла на кухню посуд мити та прибирала, останні майже три місяці шию», — ділиться Наталія.
Свічка Перемоги — незвичайна, жовто-блакитна або біла
У благодійний фонд «Крила підтримки» співрозмовниця потрапила випадково у 2023 році. На майстерклас її запросила голова ради ВПО Валерія Пруднікова. В той час Наталія з дочкою шукала спільноту своїх людей. Саме тамтешні дівчата були першими, хто оцінив вилиті свічки Наталії.
«Творчість зі мною була завжди. З дочкою разом розмальовки розфарбовували, вишивали бісером, алмазну мозаїку складали. Тому вирішила, що хочу спробувати виготовляти свічки. Чоловік мене підтримав. Спершу купила собі невеликий навчальний набір «Своя свічка». Нюансам вчилася у майстринь в Інтернеті. Потім почала проводити майстеркласи. І от уже третій рік, як займаюсь свічками. Зараз також роблю гіпсові вироби, в які можна залити віск. Хочеться, щоб це був повноцінний подарунок для замовлення. Наприклад, такого сюрпризу, як свічки-десерти, люди не очікують», — ділиться свічкарка.
Починала жінка із патріотичної лінійки: з силіконової маленької та великої форм виходили свічки-вишиванки. Для своїх виробів використовує соєвий, оливковий, кокосовий і пальмовий віск. Насипним є пальмовий, він розтоплюється й утворює рідину, а коли застигає, його можна дістати, обтрусити та знову проставити гніт. Контейнерними є свічки, що у гіпсових кашпо, решту — формові. Пізніше почала створювати аромасаше для аромалампи.
«Мої клієнти часто беруть їх як комплімент для основного подарунка чи своєї продукції. Наприклад, майстрині хенд-мейду у коробки ставлять і мінісвічки. У «Крилах підтримки» хочемо розвинути соціальне виробництво, де виставлятимуть свої вироби, а зібрані гроші йтимуть на розвиток спільноти, зокрема, матеріали для майстеркласів. Також ідеєю є оплата вихователя, з яким можна буде залишати дітей», — каже Наталія.
Зараз у свічкарки є до 20 різновидів воскових виробів: різноманітні квіти, тематичні або незвичайні свічки, а для здивування — десерти. На Великдень — яйця, вишиванки, пташки, столові свічки з квітами або квіткові бокали.
«Щодо свічки-десерту, то вона займає десь до 2,5 годин і є найдорожчою — 450 гривень. Спершу із клієнтом узгоджую вигляд, колір, аромат, можливі деталі наповнення. Кілька шарів воску, що швидко застигають, потрібно спершу розтопити, потім — збивається крем і видавлюється воскова шапочка у вигляді десерту. Тобто процес приготування, як їстівного солодкого. Я часто кажу своїм дітям, що не той десерт випікаю. Полуниця, малина, ожина, кавові десерти, шоколад, новорічні пряники, з апельсиновими часточками, цукерками — серед різновидів у десертних свічках. Інколи хтось бажає окремі елементи додати: зернятка кави, шоколад, фрукти», — розповідає свічкарка.
Наталя побачила марафон в Інстаграмі з виготовлення десертних свічок та взяла у ньому участь. Майстриня показувала, як кожен виріб зробити, учасниці мали повторити їх, а люди — проголосувати. У результаті й навчилась, і все продала.
«Тішусь, коли все вдається, як дістаєш з форми, потім розфарбовуєш та покриваєш лаком. Кожен виріб — це окреме мистецтво. Я занурююсь в це повністю, навіть до маленьких аромасаше підходжу індивідуально. Вкладаю душу та частинку себе», — переконує Наталія Маховицька.
Напередодні Стрітення майстриня провела для «Вікон» майстерклас
Вдома у свічкарки пахне десертами, котрі, сміється, вона не пече, а продає. Використовує дуже якісні аромаолії, що входять до складу косметики та парфумерії. При високій температурі розігрівається олія, тому випаровування дуже сильної концентрації. Відповідно нею пахнуть і волосся, і руки. Пригадує, що перед Новим роком було багато замовлень, то від ароматів аж голова боліла. Крім індивідуальних, півтора тижня робила 30 наборів зі свічок та гіпсових виробів на благодійний ярмарок.
«За цей час є уже постійні клієнти, що замовляють собі та подружкам. У мене вдома є гіпсові форми заготовлені, а свічок немає, бо у них також є термін. Я не маю магазину чи простору, де б виставити асортимент, щоб людина зайшла, вибрала і придбала. Це моя мрія, що покупці зможуть самі створювати власний виріб і повертатись додому з ним та гарним настроєм. Декоративна свічка — задоволення не для всіх. Здебільшого її купують на подарунок, щоб здивувати або додати до основного. Зараз вони актуальні для запалювання біля ікони під час молитви чи при відключенні світла», — каже майстриня.
Наталія Маховицька хоче повернутися додому та виготовити свічку Перемоги.
«Свічка Перемоги — незвичайна, кольори, мабуть, будуть жовто-блакитні, а, можливо, білі», — мріє співрозмовниця.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
