На зустріч звільнений із полону Ярослав Гелем приїжджає на своєму новому Dodge Charger.
«Здійснив одну свою мрію, яка була ще до повномасштабного вторгнення — купити потужну машину. Я мав авто, але воно було простіше. Тут об’єм великий і кінських сил достатньо. Для мене сидіти за кермом і їхати — це терапія. Я кожних вихідних стараюсь кудись виїжджати. Машина дає поштовх для майбутніх дій та здійснення планів. Бачу, що немає нічого нездійсненного. Головне — рухатись вперед», — ділиться співрозмовник.
До повномасштабного вторгнення РФ працював на станції техобслуговування — ремонтував мотори. До того працював на фабриці з виготовлення будинків в Естонії.
«У мене освіта технічна — автомобілі та автомобільне господарство, то фактично до 24 лютого 2022 року працював за професією. Робота подобалася, в ремонті машин завжди цікаво та важко водночас. Приносить задоволення те, що ти зробив, особливо, коли хтось інший не зміг».
Прокинувшись зранку чотири роки тому, одразу взяв до рук телефон, хоч раніше цього не робив. Гортаючи стрічку Фейсбуку дізнався, що почалась війна. Першою емоцією був страх.
«Зі змішаними думками пішов на роботу, пропрацював два дні й кажу начальнику, що більше не вийду, бо треба йти у військкомат. Хоч до цього не служив».
Спочатку Ярослав був у роті охорони, потім був відряджений у 24 окрему механізовану бригаду. У 2023 році перевели у 419 окремий стрілецький батальйон. Служив стрільцем-санітаром. На початку травня дислокувалися у Костянтинівці на Донеччині.
«Хто каже, що не боїться, то трохи прибріхує. Коли зникає страх, то імовірність, що ти виживеш, дуже мала».
«Командування переконувало, що позаду наші»
Зазвичай виходи на позиції відбувалися вночі. Ярослава із побратимами на бронетранспортері привезли до так званої труби.
«Хто виходив зі мною на завдання, бойового досвіду не мали. Ми не орієнтувалися куди йти, запитали супровідника, який нас привіз, — він показав сторону. Рушили, а над нами дрон. Старший зв’язався з комбатом, що сказав бігти вліво в кущі. Євген Моспан з Калуша пішов вперед. Тоді почули, що зірвалась міна. Я підбіг до нього, перев’язав ногу і з хлопцями занесли в «трубу», де і сховалися. Коли військові йшли з позицій, його забрали, а ми пішли їх міняти».
Спершу окопувались, а далі надійшла команда просуватись вперед. Розвідники повідомили, що ворог попереду в посадці.
«Ми далі почали окопуватись. Нас тричі обстріляли ззаду з кулемета. Але по зв’язку сказали, що це свої, тому команди відстрілюватися не було. Востаннє обстріл був о шостій ранку, далі — затишшя, після чого зайшли ззаду. Ми не очікували, я стояв з лопатою в руках. Це були не свої. Нас вісьмох взяли у полон. Вивели з окопу і відвели в крайній — найближчих до їхніх позицій, де зв’язали руки та зняли бронежилети».
У Суходольську Луганської області були всі разом до грудня 2024 року, поки не етапували до Маріїнська Кемеровської області РФ, де трьох пізніше обміняли. Досі ще четверо побратимів Ярослава перебувають у полоні. Ставились по-різному: чим ближче до фронту — то краще, чим далі від’їжджали — гірше.
«Всюди товчуть. Били з самого початку на допитах, бо хотіли інформацію вибити, а бувало просто для розваги. Мені здавалось, що вони проводять допити, щоб перевірити правдивість своїх слів. ФСБ їхнє хотіло знати, де наші позиції, як вивозили, яка техніка в батальйоні тощо. Упередженого ставлення через те, що я із заходу України, не було. Навпаки більше знущались із хлопців зі сходу, бо ти ніби наш земляк і пішов нас вбивати».
Ярослав погодився згадати полон і повернення з нього
«Постійно хотілось їсти і їсти»
Звільнений з полону переконує, що навіть така подія, як побиття, згодом була дуже значущою, адже в тебе щось відбулося.
«Ти дістав, кров текла, але був щасливим, бо вийшов з камери і якось урізноманітнився твій час. Працювати змушували рідко, хіба зголошувався сам, бо хотів заробити на сигарети. Та й годували там краще. Стіни білили, асфальт стелили… Голод відчував завжди. Постійно хотілось їсти і їсти. Після повернення, коли перебував на реабілітації у Вінниці, сталась катастрофа: я наївся хліба так, що дотепер він мені тяжко заходить. У полоні згадував, як мама борщ готувала і курячі гомілки в духовці запікала».
Ярослав вірив в обмін. Найтяжчими у полоні були перших вісім місяців, поки у лютому 2024 року не прийшов перший лист з дому.
«Лист не дозволили забрати з собою — тільки прочитати. Коли перечитував його разів п’ять, то не стримував сліз. Написано було, що вдома все добре, про мене знають через Червоний Хрест. Думка про рідних та зустріч з ними додавала сили. Росіяни залякували, що в Україні нас посадять. Мені байдуже було: навіть якщо ти будеш сидіти, то вдома. Зустріч не снилася ні разу, але дім — так».
Ярослав поділився спогадами через пів рооку після звільнення з полону
Коли з військовополоненим мало щось відбуватися, то напередодні уві сні приходили померлі мамині батьки. І це були віщі сни.
«У 2023 році перед 28 квітням, коли в бабусі день народження, вона мені щось говорила і я в якості «подарунку» получив (пригадує вже з усмішкою чергове побиття. — Авт.). Перед тим як нас етапували з Луганської області в Сибір, мені приснився дідо, з яким зустрілись у батьківському домі. Він сидів з нами за столом і дуже тішився. Колись дідусь був у засланні за 240 кілометрів від Маріїнська. Там помер його батько, тому хотів мене звозити на його могилу, а я з’їздив практично сам».
Щодо знущань, то били руками, ногами, шкіряним ременем. Найгірше — електричним током.
«Найважче у полоні — не знати, коли відбудеться обмін. Бо якщо тебе посадили в тюрму, ти хоч знаєш, скільки маєш відсидіти. А тут з дня в день одне і те ж. У колонії в Суходольську на локальному секторі було 400 людей. Можна було вийти на вулицю і поговорити з кимось. У Маріїнську камера розміром 10 на 10 вміщала десятьох».
Полонені прислухались, що відбувається за стіною по коридору. Раз чи двічі на місяць чули, що хлопців викликають з камер — орієнтовно по 30. І коли вже пізніше не чули їх прізвищ, то розуміли, що щось відбулось.
«Байдуже куди забирали, головне — щоб в інше місце і до інших людей. Пригадую випадок: вивели 1000 людей у підвал, щоб сфотографувати, і повернули в камери. Було розчарування, хоча, з іншого боку, — щось відбулося. Ми за вісім місяців вперше побачили вулицю, бо в сибірських камерах вікна були закриті. Коли перевезли у Маріїнськ, перших три місяці навіть сонячне проміння не заходило, а потім відкрили десь зверху 30 сантиметрів. У такі моменти починаєш розуміти цінність всього, що у звичайному житті не помічаєш».
«Святкуватиму, коли закінчиться війна»
Вийшовши після обміну з автобуса, Ярослав Гелем не очікував побачити свою матір, сестру та племінника.
«Я не пам’ятаю перших слів… Але пам’ятаю ті емоції».
Моменти зустрічі з рідними після полону. 24 серпня 2025 року
Щодо зустрічі в Калуській громаді, то велика кількість людей була стресом, але і приємністю водночас.
«Спершу і на вулиці підходили люди, але мені зайва увага не комфортна, я нічого такого не зробив, щоб мені дякувати. На мою думку, хлопці, котрі весь цей час воюють, набагато гірше пережили, ніж я в полоні. Можливо, з їхнього боку навпаки виглядає. Хоча в нас один військовий не витримав і в коридорі викинувся з єдиного частково прочиненого вікна».
Зустріч Ярослава Гелема у Калуші на Алеї віри і надії. 24 вересня 2025 року
За своє рішення Ярослав Гелем не шкодує — і зараз зробив би такий самий вибір.
«Люди кажуть, що я змінився... Я цього не до кінця бачу, але відчуваю, що став впевненішим — і мені це подобається. Чіткіше знаю, що хочу від життя. Травм не було, але ці два роки організм працював на виснаження, тому тепер постійно щось дрібне «вилазить».
Зараз чоловік кайфує від роботи та працює в напрямку відкриття власної СТО.
Сьомого травня Ярославу виповниться 35 років. Святкувати не планує, а подарунком буде подорож Європою. Адже любить подорожі, особливо спонтанні.
«Останній день народження святкував п’ять років тому. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році я просто посидів у колі сім’ї, бо уже служив. Святкуватиму в ширшому колі, коли закінчиться війна».
Нагадаємо, раніше матір Ярослава — Галина Гелем поділилась з «Вікнами» історією очікування сина та віщим сном, котрий привів її на обмін.
Довідка. 24 серпня 2025 року в рамках обміну повернулися воїни Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та цивільні. Більшість із них були в полоні ще з 2022 року. На Прикарпаття повернулися Ярослав Гелем з Калуша, Олег Говдяк з Івано-Франківська, Михайло Жоновський з Рогатинської громади, Андрій Лотинець з Богородчанської громади.
Редакція «Вікон» дякує кав’ярні «Royal coffee» за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
