Андрію, чим ви займались у цивільному житті? Які були вподобання?
— Захоплювався футболом: грав у нього, а також знімав та монтував відео ігор. Навчався у ліцеї №4, що знаходилась поруч дому. Любив програмування. Також рідних та друзів тішив пародіями як героїв з мультфільмів, наприклад, бурундуків, так і політиків: колишній український президент Віктор Янукович у мене правдоподібно виходив. Мені подобався його жарт про тумбочку з грошима.
Ким хотілось стати в майбутньому?
— У ВПУ №7 хотів навчатися на кухаря, але не було набору, як і на програмування, тому пішов на зварювальника. Потім отримав повістку на строкову службу.
Виявляється, ви любите готувати, а що саме?
— Шаурму, піцу, відбивні — це вважаю легенькими стравами. Після звільнення маму та бабусю частував піцою. До служби дивився передачу «МастерШеф» і надихався. Домашні хвалили, давали продукти та звільняли кухню.
А чого найбільше не вистачало зі страв у полоні?
— Їжею там була вода та капуста, де-не-де траплялася картоплина. Були каші, розбавлені водою. Чай дуже рідко був солодким. Хотілось чогось калорійного з’їсти, наприклад, смаженої картоплі. Я торт «Наполеон» люблю, але зараз чомусь не можу їсти солодке. Найбільше хотів згущеного молока. І постійно думав, як готуються панкейки.
Знаю, що ви могли не йти служити на строкову службу за релігійними переконаннями.
— Так, але, як виявилось, запізнились із поданням відповідних документів. Тоді порадились з мамою і вирішили, що півтора року швидко мине. Я не роздумував над тим, як би все склалось по-іншому…
Фото: Андрій Біник/Фейсбук
Як ви потрапили у бойову бригаду?
— Я пішов служити пожежником, майже два місяці була базовий військовий вишкіл. Потім перевели у Хмельницьку область. Трохи було важко бігати з рукавами. З часом звик і у 2023 році підписав контракт. У бойову частину потрапив 11 листопада 2024 року, навчався на навідника БМП. На завдання вибрали трьох людей, але, за словами командира роти, на моєму місці мав бути інший військовий. Проте я зголосився замість нього піти.
То фактично ви потрапили в полон за того хлопця?
— Мені все ж таки, як пізніше, виявилось більше пощастило, бо він згодом загинув на позиціях... Там дуже багато мін було, десь до 200, які я вдало проскочив.
Чи пам’ятаєте день, коли потрапили в полон?
— Так. Ми не доїхали до бойової позиції, бігли на місце дислокації 4 кілометри. Через два дні нас відправили туди ще раз і ми вже залишились на 12 днів. Останні три дні нас масово бомбили. Потім ворог скинув пластид, яким нас оглушило. Тоді наказали здаватись, бо закидають гранатами. Нас було четверо, двоє — поранені. Ми відстрілювались тільки одним автоматом, поки він не заклинив. Тому і вирішили здатись.
Як з вами поводились російські військові?
— Ми скинули екіпірування і вони одного «300-го» на місці вбили — мовляв, це за їхнього побратима. Нам трьом казали підіймати руки догори й бігти на ворожі позиції. У бліндажі старші за званням поклали на землю, зав’язали руки, і поки ми спускались, били ногами по тулубу. Знімали відео для своїх командирів, що нас взяли в полон. Після того дали води й зі зв’язаними руками та очима відправили під Курахове. Там тримали на «ямі» понад тиждень.
Що ви відчували, як у вас на очах вбили побратима?
— Було страшно — хтозна, що в них в голові… Проте мав надію, не можу це передати — довіряв, що виживу.
Хто сидів у «ямі»?
— Це закрита кімната розміром 3 на 4 метри, де немає матраців, тільки каримати на землі. Там і росіяни сиділи — за пияцтво та дезертирство. Вони ніби адекватно до нас ставились, тільки коли нових приводили, то кіпішували. Але там не били. На початку було нормально спати, а вже коли 15 людей, то тіснилися. Командир взводу нас постійно питав історичні факти, про релігію... Якось він пропонував мені за ящик енергетика з ним побитися. Я не погодився, але отримав один енергетик.
Траплялись й адекватні росіяни?
— Були там такі, що розуміли, а були нелюди. Останні мені попались, коли переїжджав в іншу колонію. Сильно били…
Потім відправили у виправну колонію в Донецькій області. Коли ми туди бігли, то дубинками, ПВХ-трубами били. Коли роздягались, продовжували бити. Близько тижня провів у СІЗО. Змусили вивчити російський гімн та слухати по радіо їхні пісні. Щоб не чіпали, то я вивчив за два дні. Нас відправили з ізолятора в барак, де перебувало 300 людей одночасно. Там сидів до від’їзду в Росію. Ходили в столову зігнуті, руки до верху, але строєм та з піснею. Хто не співав, то знову били.
Що допомагало триматися в полоні?
— Я постійно молився! Особливо, коли мінялись зміни й заступала та, що знущалась. Одного разу я сидів, плакав і молився. Тоді отримав відповідь «згори», що тут довго не буду — від трьох до шести місяців. Потім просто в надії рахував дні. 6 червня 2025 року мене перевезли у Тверську область в СІЗО. Спершу викликали записати відео, що ніби мали дати на обмін, а Україна — відмовилась. Пригрозили, якщо щось скажу зайве, то пальці відрубають. Після цього дозволили до мами по відеозв’язку зателефонувати. Вона не плакала, навпаки була щаслива і в мене виникло відчуття, що ніби знає — я є в списках.
Але це ще не був обмін?
— Ні. Після того мене відправили знову в камеру, і через два дні увечері забрали. З майна були тільки берці. Відправили ще з одним хлопцем з тієї колонії на машині. Їхали ми п’ять годин, ближче до Москви. На очі нам одягнули шапки, замотали скотчем і руки також. Ми приїхали на аеродром. Той хлопець мене заспокоїв, що це етап, тобто перевезення в інше місце по Росії. Але надія щодо обміну не покидала.
А були якісь ознаки, крім внутрішнього передчуття?
— Нам давали бублики та водичку — і це вже було не простою добротою. Літаком ми прилетіли в Гомель. Перед виходом нам розрізали скотч на руках та голові. Руки дозволили забрати зі спини й тоді повідомили, що їдемо на обмін. Ми сіли в автобуси, нам дали сухпайки, і це була перша нормальна їжа за увесь час у СІЗО та колоніях. Ми приїхали до кордону з боку Чернігова о восьмій годині ранку, а наші автобуси прибили близько 15.00. Росіяни нам постійно говорили, що буває, коли українці не привозять людей. Я їхнім словам не вірив.
Які емоції переповнювали, коли ви вже були в українських автобусах?
— Спершу я побачив надутих російських полонених… Коли ми з хлопцями зайшли в свій автобус, то почали кричати, але нас попросили трохи стишити емоції, поки не від’їхали. Звісно, радість на серці, бо на рідній землі, вдома, сльози були всередині, але я їх не показував. Я стояв біля вікна і побачив свого дядька з тіткою, потім з ними обійнявся. Коли з мамою поговорив — стало легше на душі, що тепер в будь-яку хвилину можу до неї зателефонувати.
Найважче в російському полоні було психологічно чи фізично?
— Для мене особисто — психологічно, бо дуже сильно тиснули. Включали кожних 20 годин, поки не ляжемо спати, пісні СРСР та їхній гімн, пропаганду про Другу світову війну та Степана Бандеру. Говорили, що нас ніхто вдома не чекає, щоб лишались в них, а вони дадуть громадянство.
Як вам зустріч жителів Калуської громади?
— Я не був готовий, що стільки людей мене зустрінуть. Було приємно, але трохи страшно через велику кількість, бо я сам по собі спокійний. Здирати своє фото на Алеї Віри та Надії було легко.
Андрій Біник був вражений зустріччю з земляками після чотирьох місяців полону
Після обміну чи часто пригадуєте ті події?
— Лягаєш спати — і в голові їхній гімн. Зараз трохи менше тригерів, але все одно час від часу зринають в пам’яті картини, як був на позиції. Пригадую, що в полоні паперу взагалі не було. Я працюю з психологом і це мені дає полегшення та спокій. Знаю, що взагалі пережите не пройде, але впевнений, що згодом спогади стануть не такими яскравими.
А як ваше фізичне здоров’я?
— Проблеми в мене сильні зі спиною, довго сидіти не можу, роблю вправи. Щодо ментального, то в полоні мені допомагала віра, що Бог поруч. Мені снилась мама і батько, що загинув. Старався згадувати хороші моменти.
А чим зараз займаєтесь? Про що мрієте?
— Я зараз відпочиваю, набираюсь сил, пробую себе в програмах штучного інтелекту — знімаю мультфільм про пригоди мишеняти та його добрі справи. Поки що є тільки одна серія. Це і про мене історія, бо як був пожежником, отримав позивний «Мишеня». Пробував себе в Ютубі, ТікТоці. Мрію, звісно, щоб війна закінчилась. А для себе — поїхати на недовгий відпочинок в гори за кордон. А ще — поїхати до брата, який стоїть на захисті України.
Фото: Андрій Біник/Фейсбук
Нагадаємо, мама звільненого з полону Андрія Біника розповіла про очікування сина та зустріч з його улюбленим тортом «Наполеон».
Як раніше повідомляли «Вікна», 9 червня 2025 року під час обміну військовополонених віком до 25 років, важкопоранених та тяжкохворих бранців було звільнено двох прикарпатців: 23-річного Анатолія Тимківа з Івано-Франківської громади та 22-річного Андрія Біника — з Калуської. Наш земляк зник безвісти 10 лютого 2025 року в селі Янтарне Покровського району на Донеччині. 24 вересня йому виповнилося 23 роки.
Редакція «Вікон» дякує кав’ярні «Strudel» за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
