Зеновій Галкін родом із села Вербіж на Львівщині. До 2022 року його життя виглядало цілком стабільним: робота в Польщі, офіційне працевлаштування, будівництво об’єктів, зокрема, мережі ресторанів швидкого харчування, розповіли в Івано-Франківському обласному осередку ГО "Захист держави".
Усе змінилося вранці, коли він повернувся з нічної зміни у Варшаві.
«Спочатку не повірив. Дзвонять знайомі, кажуть – війна. Включив телевізор, і тоді вже зрозумів», — пригадує події пан Зеновій.
Рішення було швидким. У п’ятницю почалося повномасштабне вторгнення, а вже в понеділок він стояв у військкоматі. Про власні травми — імплант у шиї, металеві конструкції в коліні на комісії не розповів нікому.
«У мене були травми ще до повномасштабки, одна футбольна, ще хребта був поламав, але забув про все, і пішов воювати», — говорить він.
Спочатку Зеновій служив у складі 103-ї бригади територіальної оборони Львівщини. Однак невдовзі разом із кількома побратимами вирішив перевестися ближче до фронту.
«Охороняти об’єкти – це не для мене було. Ми перевелися, аби швидше опинитися на нулі», — пояснює він.
Так Зеновій Галкін опинився у складі 111-ї бригади Луганського ТрО. Саме там отримав поранення, яке змінило його життя. 8 лютого 2023 року в окоп, де перебував Зеновій із побратимом, ворог дроном скинув гранату Ф-1. Вибух стався за метр від них.
«Я отримав мінно-вибухову травму: Одну ногу перебило повністю, іншу посікло», — розповідає воїн.
Після тривалого лікування та реабілітації Зеновія звільнили зі служби наприкінці лютого 2024 року.
Повернення до цивільного життя виявилося не менш складним, ніж сама війна.
Важливу роль у цьому процесі відіграла родина. Із майбутньою дружиною він познайомився в госпіталі. Вона — лікар-терапевт Коломийської районної лікарні, яка сьогодні допомагає йому адаптуватися до нового життя. Після одруження Зеновій переїхав до Коломиї, де живе вже третій рік.
Тут чоловік поступово знаходить себе в простих речах: доглядає город, працює біля дому, облаштовує невеликий парник:
«Таке повноцінне життя, діти до школи, зі школи. Відволікаюся якось від того»
Втім, досвід війни залишив слід, який складно пояснити словами.
Зеновій зізнається, що після повернення йому важко спілкуватися з людьми. Каже, що з’явилося розчарування — через несправедливість і брехню, які бачить довкола.
А ще він більше не носить військову форму.
«Щоб її носити – треба з честю носити, а тут відверто кажучи є такі, що її позорять», — пояснює він, натякаючи на випадки, коли військовий одяг дискредитують ті, хто не має до фронту жодного стосунку.
Також його болить інше: відчуття незавершеності.
«Мене гризе, що я міг би ще щось зробити для держави. А тепер не можу через травми», — говорить він.
Попри це, Зеновій намагається залишатися активним. Нещодавно долучився до громадської організації «Захист держави»:
«Хочеться справедливості. За тих хлопців, що загинули, щоб це все було не даремно», — каже ветеран.
Його уявлення про цю справедливість — не абстрактне. Це країна, де люди «живуть, а не виживають», де гідно оплачують працю, де пенсіонери отримують достатні виплати, а держава поважає своїх громадян.
Він різко говорить про тих, кого називає «тапочними воїнами» — людей, які не були на фронті, але привласнюють собі чужі заслуги.
«У нас у бригаді було так, що в бухгалтерії нагород більше, ніж у тих, хто воював», — пригадує Зеновій Галкін.
І додає: військові не потребують особливого ставлення — лише базової поваги:
«Ніхто не хоче, щоб нас на руках носили. Просто щоб була звичайна людська повага».
Найбільше його зачіпають слова, які іноді доводиться чути: «А хто тебе туди посилав?»
«Ніхто не посилав. Я сам пішов», — відповідає він.
Сьогодні його життя — це спроба знайти баланс між минулим і теперішнім.
Він не приховує болю, не ідеалізує війну і не намагається виглядати героєм. Натомість говорить просто — про відповідальність, вибір і ціну, яку доводиться платити. І про те, що найменше, що може зробити суспільство — це пам’ятати.
«Поважайте тих, хто віддав здоров’я, хто віддав життя. Щоб все це не було даремно», — каже він.
