У Михайла четверо дітей і п’ятеро онуків — велика родина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його дружина сказала, що вже вік не той, і навіть заховала військові документи, повідомляє 128 окрема важка механізована бригада "Дике Поле".
— Я прапорщиком був. У миротворчих місіях служив. Тому в мене не було питання, йти до війська чи ні. Коли виявилося, що документів немає — 24 лютого 2022 року пішов солдатом.
Михайло пішов у полк ППО, бо у військкоматі сказали, що там бракує людей. Був прикомандирований до Сил спеціальних операцій і виконував бойові завдання на острові Майський. Там отримав поранення — куля розбила п’яту й пошкодила ахіллове сухожилля. Після одужання перевівся до 128 бригади «Дике Поле». Саме пережите поранення змусило його зголоситися добровольцем, щоб замінити бійців на позиціях.
— Я 10 діб лежав поранений без евакуації. Я знаю, що переживає в такі моменти людина. Тому зголосився йти на заміну хлопцям, які дуже довго були на позиціях.
Старе поранення постійно дається взнаки після навантажень. Уже в день заходу на позиції Михайло пройшов 8 кілометрів — більше, ніж могло витримати поранене тіло. Рятували лише знеболювальні. Уночі їх скидали дронами разом із водою, їжею та павербанками.
— Мені ліки готувала медикиня «Бусинка». Я не знаю, хто вона, але дуже вдячний, що вона дбала про нас і про те, щоб у нас були ліки.
Михайло навіть не знав, що саме «Бусинка» зустрічала його і побратимів після повернення. Він сильно кульгав, але відмовився від допомоги, доки не доповість командирам про російські «нори» та інші позиції, які вони з побратимом виявили під час п’ятиденної дороги до точки евакуації.
— Під час цього переходу мені дуже допомогли російські знеболювальні. Ми їх затрофеїли — шість чи сім разів довелося вступати в бій. На нашому з напарником рахунку — 9 окупантів. Забрали в них медикаменти й їжу. Кажуть, що російські сухпаї несмачні, але коли справді хочеться їсти — на такі речі вже не зважаєш.
Михайло з побратимом вийшли на позиції 5 вересня 2025 року і о 13:30 доповіли про прибуття. Тоді планували, що за місяць-півтора їх замінять. Але вони опинилися в зоні смерті, де дрони знищують усе, що виявлять.
— Якось довелося вступити в бій просто біля входу до нашої «хати», якщо так можна назвати цю руїну. Ми думали переходити в інше місце, але на щастя нам повідомили, що в цей момент ворожих дронів поруч не було і цей бій ворог не бачив. Це було велике полегшення.
Найбільше Михайло сумував за дружиною і найсмачнішою у світі їжею, яку готує тільки вона. Коли через обстріли він із напарником залишився без зв’язку, дружина дуже переживала й оббігала всі військкомати. А він — переживав за неї. Перше, що зробив після повернення і доповіді командиру — зателефонував їй.
— Вона плакала, коли почула мій голос. Ми вже 30 років разом. Востаннє бачилися рік тому — це важко.
У квітні 2026 року в родині Михайла очікується поповнення — шостий онук. У ці дні він має бути у відпустці, вдома. І зможе побачити, заради кого продовжує тримати фронт.
