Як повідомляли "Вікна", похорон воїна Тараса Борща відбудеться сьогодні, 8 квітня. О 14:00 розпочнеться панахида в ПК "Мінерал". Після завершення колона вирушить до церкви Святого Архистратига Михаїла на майдані Шептицького, 9. Поховання відбудеться на Алеї Слави міського кладовища (Височанка).
Напередодні на сайті Калуського наукового ліцею імені Дмитра Бахматюка оприлюднили записане три роки тому інтерв’ю з Тарасом Борщем, який закінчив ліцей у 2016 році.
Після ліцею Тарас Борщ навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка, здобуваючи професію вчителя географії, захоплювався музикою, сам робив спроби писати пісні, любив подорожі та гори, був творчою і креативною особистістю. Із початком повномасштабної війни добровільно став на захист Батьківщини.
— Тарасе, як і коли в тебе виникло відчуття готовності піти на фронт? Які були почуття в перші дні війни?
— Приблизно о 05:00 ранку з першими новинами про напад і відео з обстрілами. Оте відчуття потреби захисту свого просто враз прокинулося. Думаю, що гімн, який ми кожного ранку виконували в гімназії на лінійці, викарбував відчуття відповідальності за свою землю. У нас хочуть відібрати свободу, а за неї "душу й тіло ми положим". Виходить, це було не просто, не нізвідки, це вагомий важіль змін людини і, якщо масштабно, — країни. У перші дні почуття злості й гніву було дуже сильне. Але рушійною силою
все ж є холодний розум, чітке та спокійне усвідомлення того, що я не можу залишатися осторонь.
Почалося навчання 27 лютого 2022 року, і за кілька місяців, 29 серпня, Тарас отримав повноцінну підготовку та був готовий іти на фронт. Позивний довго шукати не доводилось: прізвище говорить за себе — Борщ. Тараса з його побратимами відрядили одразу ж у передмістя Бахмута. 1 вересня 2022 року він отримав поранення, про яке розповів так:
"Під Бахмутом наша група потрапила в засідку, із боєм відступили. Пошкоджена повіка — це оболонка від кулі 5.45, а в коліно прилетіло з міномета 82".
— Що відбувається далі з військовим, який на передовій отримав поранення? І як це було з тобою?
— Є декілька етапів надання допомоги, і все залежить від того, у якій зоні бойових дій це трапляється. На поле бою приїжджає броньована техніка (так було і з нами). Поранених відправляють у пункт надання першої медичної, я би сказав, стабілізаційної допомоги. Операції переважно там не проводять, хіба в дуже критичних випадках. Мені витягли уламки від кулі з ока і коліна, що не завжди варто робити, адже це може в деяких випадках спричинити значну кровотечу. Далі чекає такий собі ланцюжок госпіталів. Безпосередньо з Бахмута мене вивезли в Дружківку — один із опорних пунктів. Тут приймають дуже багато потерпілих із гарячих точок, ведеться уже більш детальний огляд. Потім відправляють у Запоріжжя або Дніпро, де надають повноцінну медичну допомогу. У Житомирі мені зробили операцію. У кінці листопада військово-лікарська комісія перевірила мій стан, визнала придатним, і я одразу повернувся на службу.
— Яким був найважчий епізод за минулий рік для тебе, що викликало найбільше труднощів у ході цієї війни?
— Їх було достатньо, але все ж, напевно, це бій, у якому я отримав поранення та втратив свого побратима. Він був надзвичайною людиною і точно ще більш позитивним, ніж я. Ми їхали в машині й потрапили в засідку, а мій товариш отримав кулю в голову. Він помер. А познайомилися ми 27 лютого, пройшли разом навчання. Дмитро Фіалка узагалі громадянин Ізраїлю, служив у спецназі своєї країни, був професіоналом, навчив нас багато корисного. І якби ми помінялися місцями в той день, то, може, сьогодні б він давав отак інтерв'ю і згадував мене як свого побратима, що
загинув від кулі в голову.
— Коли солдати отримують дитячі малюнки, можеш розповісти про вашу реакцію на це? Як воїн по той бік цивільного життя сприймає ці передачі?
— Позитивні спогади та історії — це, напевне, усе, окрім власне самої війни. Головне в таких умовах — люди. Мені загалом упродовж цієї війни щастить завжди з людьми. Це і побратими надійні, і хороші та веселі друзі, бо в армії бути абсолютно серйозним просто не можливо, бо зійдеш із розуму.
Малюнки дітей, мабуть, не мають на мене такого великого впливу, бо в мене самого ще немає сім’ї. Важко уявити, як дитина це все малює, що вона тоді відчуває, чи уявляє вона нас, воїнів. Дуже часто такі малюнки просто "ксерять", і ти розумієш, що насправді їх не так уже й багато відправляють на фронт. Але, можливо, коли у військових дуже важка ситуація в боях, то цей малюночок здатен наповнити душу якимось світлом, надією.
— А яка твоя думка щодо волонтерів? Чи бувають негативні моменти?
— Волонтерська допомога має велике значення для українських військовослужбовців та їхніх сімей, які не перебувають закордоном. Вони допомагають відчувати підтримку на фронті та забезпечують безпеку й
комфорт під час виконання небезпечних завдань. Волонтери зробили великий внесок у захист незалежності та територіальної цілісності України. Я розумію, що в країні є дуже багато людей, які хочуть бути корисними,
допомагати армії, але це не завжди зорганізовано й виправдано. Часто через бажання допомогти бодай якось, роблять непотрібні речі, якщо бути відвертим. До прикладу, на Великодні свята у військові підрозділи їде величезна кількість продуктів харчування: пасок, м’ясних виробів, яєць, випічки. Таких пакунків стільки, що з’їсти це просто не можливо. Вважаю, що таку допомогу треба регулювати якимось чином: ми з тяжким серцем викидаємо те, що зіпсувалося, а люди, мабуть, останнє віддавали.
— Хотілось би запитати стосовно психологічних навантажень, що виникли
внаслідок війни. Як ти з цим даєш собі раду?
— Насамперед, ти солдат. У тебе немає часу думати про те, як тобі погано. Усе відходить на задній план, стає неважливим, ти вирішуєш подумати про це потім, після війни. Тобто поки я знаходжуся в колективі людей, які плюс-мінус мене розуміють, серед військових, то мені нема на що жалітися. Але часто трапляються ситуації, коли люди, які не були на фронті і ніяк не пов’язані з армією, навіть найближчі, можуть порушити такі питання, що викликають ряд неприємних спогадів — і це часом дуже боляче, не хочеться продовжувати діалог. Буває й таке, що тебе починає просто все злити. Почуваєшся кепсько, бо розумієш, що всі довколишні не здатні зрозуміти твоїх почуттів (ти й сам у них ще не розібрався, не переосмислив). Інколи бувають прояви злості та агресії, хоча це частково можна пояснити
"тактовністю" деяких людей, що намагаються запитати щось надто болісне й дуже недоречне. Щодо психологічних навантажень, найважче даються втрати побратимів та розлука з рідними.
— Маючи вже чималий військовий досвід, як відчуваєш життя, чи змінилося твоє світобачення, поведінка, емоції, чи став ти по-іншому реагувати на певні події? Що подобається тобі у цих змінах у собі, якщо
вони відбулися?
— Змін відбулося дуже багато… Що подобається? Нічого. Все-таки ми не про літній табір говоримо. Війна — жахлива річ і завжди такою була. Найцінніше — це, як завжди, люди. У колективі добровольців я знайшов багато однодумців, із якими проходити цей шлях навіть у дечому весело. Також військова справа вчить дисципліни. Без неї ти не солдат, а деструктивний елемент в армії. Звісно ж, моє світобачення зазнало
змін. Хоча й до війни я притримувався простого правила: якщо цього ранку зійшло сонце і я його бачу, значить, на сьогодні у мене й так є вже дуже багато.
— Які риси характеру заклала в тобі гімназія (зараз ліцей) і як вони допомагають зараз на фронті?
— Гімназія допомогла мені розкрити талант гумориста, хоча його задатки в мене й так були, але за гімназійних часів вони проявились яскравіше. Завдяки цьому мені зараз легше сприймати речі й події, жарти допомагають зняти стрес собі й іншим.
— Чи траплялися тобі так звані "ждуни руского міра"?
— Доводилося бачити місцевих на Донеччині, які були нам відверто не раді. "Тисли" нас зі словами "зачєм ви прішлі, зачєм нам ета вайна" і т.д. Ми просто намагалися їх не допустити до себе, тому що вони можуть навіть коригувати вогонь артилерії, а ми все одно не можемо їм нічого зробити, бо тоді, за законом, вважатимемося злочинцями.
— Отже, на твою думку, ця війна була неминучою?
— Ми воюємо з москалями вже не одну сотню років. Тож війна була неминуча, питання в тому, чи достатньо готовими ми її зустріли.
— Чи є в українській історії чи сьогоденні постать, що є для тебе є прикладом і чому?
— Їх багато. В українській історії героїв ніколи не бракувало. Але я надихаюся більше людьми "ближчих" часів. Мої предки йшли в криваву боротьбу з німцями, а потім і совєтами в лавах УПА. А якщо про сьогодення, то надзвичайним прикладом мужності, хоробрості та стійкості для мене слугує колишній учень гімназії Станіслав Стовбан, який брав участь у боях за Донецький аеропорт, був поранений, полонений. Влітку 2015 року після операції почав ходити на протезі, повернувся до ЗСУ, є командиром взводу. Дуже радий, що знаю його особисто.
— Як уявляєш нашу Україну після цієї війни?
— Не маю схильності "уявляти". Мрійливість і фантазії ні до чого. Скажу лише одне: після того, як ми відстоїмо нашу країну, нас чекає довгий і тернистий шлях до соборності, самостійності української держави.
Звичайно, війна триває. Багато людей щодня віддають свої кошти, здоров’я, життя, щоб у нас було завтра. Серед них найважливішими є військові, які точно знають, для чого вони там, на передовій, яким, можливо, бракує слів, щоб спілкуватися, проте не бракує наснаги й сили, щоб боротися. У кінці кінців, стати
військовим — це велика відповідальність та серйозний крок, який потребує належної підготовки та ретельного зважання на всі наслідки. Однак, якщо людина дійсно вірить у свої ідеали та бажає допомогти своїй країні в складні часи, то вона може долучитися до захисту своєї країни, щоб все було Україна!
Автори інтерв’ю: Софія Паращак, Катерина Забрицька
