«Я відчула, що з ним хочу будувати сім’ю»
Михайло Магас народився 14 листопада 1994 року. Він був найстаршим сином у багатодітній сім’ї: має молодшого на два роки брата Романа та 20-річну сестру Мар’яну. Після школи хлопець навчався у Брошнівському професійному лісопромисловому ліцеї на муляра-штукатура. Увесь час працював за спеціальністю, зокрема їздив на сезонні роботи по Україні. Також любив ремонтувати машини, ходити в ліс по гриби та займатися домашнім господарством.
«Хоч між нами два роки різниці і я також навчалась у Брошневі, тоді Михайла не пам’ятаю. Спершу була знайома з його братом Романом. У 2017 році приїхала в гості у Голинь і там побачила свого, як виявилося, майбутнього чоловіка. Симпатичний молодий хлопець… Він почав першим проявляти увагу, і з часом ми вирішили бути разом», — розповідає Іванна Сидорів.
Михайло та Іванна до повномасштабної війни: щасливі разом
Іванна з Михайлом жили у цивільному шлюбі з 2021 року, коли після смерті його матері вона переїхала з Калуша в село.
«Ми не поспішали узаконювати наші відносини, адже вважали: для того, щоб бути разом, не обов’язковий штамп у паспорті, головне — довіра та любов. Він дуже роботящий, любив господарювати біля хати: садити город, розводити птицю. Качка Марутка особливо чекає на повернення Міші. Хоча для мене сільське життя було новим і не дуже простим, я погодилась переїхати до чоловіка. Намагалася підтримувати його у всьому, особливо після втрати матері», — ділиться співрозмовниця.
Жінка розповідає, що чоловік дуже уважно до неї ставився:
«Я відчула, що це моя людина, з якою хочу не просто зустрічатися, а побудувати серйозні стосунки. Це було взаємно. Взимку дізналася, що вагітна. Міша дуже радів, адже давно хотів дитину. Казав, що працюватиме ще більше, щоб у доньки було все необхідне. У вересні 2021 року, коли народжувалася Мілана, він був зі мною у лікарні».
За рік і два місяці Бог подарував подружжю другу донечку — Вікторію. Вона народилася за п’ять днів після дня народження батька — 19 листопада.
Донечки Михайла Магаса Мілана та Вікторія кажуть, що тата забрали "погані дяді"
Будні турботливого батька та мобілізація
«Він із дівчатами ходив на дитячі майданчики гратися, в магазин по іграшки та солодощі. Коли мені потрібно було відлучитись у справах — залишався з ними: годував, переодягав. Старша зовні схожа на нього, а молодша — шустріша, як і він, усе любить робити швидко. Вони його дуже люблять», — ділиться дружина воїна.
Михайла Магаса мобілізували 2 січня 2024 року, коли він ішов на роботу. Тоді чоловік зателефонував дружині й попросив зібрати всі необхідні документи.
«Ми з його братом поїхали у ТЦК, але мене туди не пустили. Пізніше він телефонував і спілкувався по відеозв’язку. Я старалася чоловіка підбадьорювати», — згадує Іванна.
Служив голинянин у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» гранатометником. Після навчання на Рівненщині виконував завдання поблизу села Веселе Бахмутського району на Донеччині. Чоловік тричі виходив на позиції, щоразу — на два-три тижні. Четвертий вихід у середині квітня 2024 року став останнім.
«Ворог повідомив, що Михайла вбили, але я в це не вірю…»
«Він зателефонував і вкотре попередив, щоб не хвилювалася, бо його може довше не бути на зв’язку, адже немає заміни. Я підбадьорювала його, казала, що ми з доньками чекаємо, тому мусить триматися. Через кілька днів передзвонив побратим і сказав, що Міша ще має трохи затриматись. А 6 травня надійшло офіційне сповіщення про те, що мій чоловік із 4 травня вважається зниклим безвісти».
Коли зателефонував молодший брат і попросив Іванну зібрати дітей, спершу вона не надала цьому значення — думала, що запрошують у гості, адже це був другий день Великодня. Коли ж дізналася про зникнення чоловіка, всередині ніби все обірвалося.
«Через кілька місяців троюрідна сестра Міші переслала мені з російських соціальних мереж фото його документів: паспорта, військового квитка та водійського посвідчення. Окупанти підписали, що він не хотів здаватися в полон і вони його вбили. Наша сторона офіційно цю інформацію не підтверджує. І я також у це не вірю. Сподіваюсь, що рано чи пізно його обміняють», — ділиться Іванна.
Співрозмовниця знає, що на позиції разом із її чоловіком перебувало ще п’ятеро бійців. Один із побратимів, якому вдалося вийти з полону, згодом переказав через свою сестру деталі того дня: коли вони готувалися до відходу, Михайло зняв спорядження, і саме в цей момент розпочався ворожий штурм. У результаті бою трьох військових забрали в полон, а один загинув на місці, відмовившись здаватися. Проте особистість третього полоненого росіяни так і не розкрили.
Михайло Магас з побратимом Маріусом, доля якого також невідома
Жінка пригадує, що незадовго до цієї звістки їй у вікно сильно постукала пташка. За цей час чоловік жодного разу не приходив у сни. Вона з дітьми переїхала у село, щоб підтримати батька, адже брат із сестрою працюють за кордоном.
Очікування та віра родини
Іванна Сидорів пригадує, що чоловік проявляв свою любов та вдячність вчинками: дарував квіти, часто готував м’ясні страви, а одного разу повіз її обирати обручку. Михайло мріяв побудувати власний будинок, викопати біля нього ставок та розводити качок. На вихідних вони разом із дітьми їздили на природу відпочивати.
На Михайла вдома чекають усі: рідні, друзі, куми. Дружина мріє про ту мить, коли зможе обійняти чоловіка, а доньки нарешті побачать тата. За час його відсутності діти дуже подорослішали — старша вже готується до школи. У кімнаті на видному місці стоїть фото Міші. Жінка усвідомлює, що війна змінить чоловіка, але запевняє: готова бути поруч, підтримувати його та допомагати адаптуватися до цивільного життя.
«Я сприйму його у будь-якому стані. Разом ми все подолаємо», — каже Іванна.
У Калуші на Алеї віри та надії вже є портрет Михайла Магаса. Незабаром він з'явиться і в його рідному селі Голинь — на Меморіалі для воїнів «Молимось. Віримо. Чекаємо».
«Для мене важливо, щоб якомога більше людей знало, що мій чоловік захищав Україну. Він не був добровольцем, але й не втікав та не шукав способів ухилитися», — наголошує Іванна.
Перед останнім виходом на позицію Михайло телефонував молодшій сестрі — було враження, ніби прощався.
«Донечки мене тримають, вони — мій сенс. Жити в невідомості дуже важко, але віра допомагає. Впевнена — попереду в нас ще багато спільних справ. У Голині цікавляться нашими потребами та підтримують. Поруч живе кум Василь, який є паламарем у церкві, він завжди допомагає, навіть без прохання. Свекор та інші родичі чоловіка також є опорою для мене з дітьми», — завершує дружина Михайла Магаса.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
