ТЕСП та "пани з драба": як польська національна політика призвела до катастрофи 1939 року

На жаль, у світі поширене хибне уявлення про міжвоєнну Польщу як ідилічну державу щастя і спокою, яку зруйнували «кровожерні бандерівці». Чому звинувачують тих, які жертовно відбували ув'язнення у польських тюрмах і чекали розвалу Польщі, а не керівників держави, які робили все, що хотіли й довели Польщу до неминучого кінця? Чи тільки потьмаренням розуму і втратою логіки можна пояснити ці звинувачення?

У зв'язку з публікацією Анатолія Дутчака «Знайдено Книгу калуських салінарів XIX століття» хочу розвинути тему і проаналізувати не порушені автором аспекти. Як згадував краєзнавець у своїх попередніх публікаціях, у Державному архіві Івано-Франківської області наявний цілий фонд документів Товариства експлуатації солей поташових (ТЕСП) — № 61. З цього фонду хочу ознайомити всіх з дуже цікавим документом зі справи №574, який яскраво висвітлює національну політику тодішнього керівництва Польщі. Подаю повний текст документу у власному перекладі:

"S/D

2331/S

Статистичні дані

23 травня 1939 р.

ДО ВИЩОГО ГІРНИЧОГО УПРАВЛІННЯ у ЛЬВОВІ,

Посилаючись на телефонну домовленість з Вами, цим надаємо запитувану інформацію, а саме:

1/ Акціонерний капітал Компанії:

Акціонерний капітал Teсп становить 16 300 000 злотих, розділений на 163 000 акцій номінальною вартістю 100 злотих кожна. –

Банк національної економіки володіє 96,5% акціонерного капіталу = PLN. 15 722 600,-

Ми не можемо розкрити власника решти акцій, оскільки акції є акціями на пред'явника.-

2/ Національний склад команди:

a/ Правління компанії: складається з таких членів:

Президент, інженер Людвік Бжезовський,

Віце-президент, Людвік Горох,

Член правління, директор Мечислав Сташевський,

всі троє поляки.-

b/ Адміністративний персонал правління компанії: команда складається з 66 осіб, всі поляки.-

c/ Керівна команда у філіях та шахтах: складається з 5 осіб, всі поляки.-

d/ Адміністративний персонал у філіях та шахтах:

e/ Склад працівників:

З повагою".

Для розуміння документа вважаю необхідним зробити його аналіз і тлумачення.

Підприємство ТЕСП збудоване в 1914 році за Австро-Угорщини коштом акціонерів, серед яких були й українці. У 1919 році Галичина була окупована поляками на чолі з Пілсудським. ТЕСП було «націоналізоване», як і всі інші підприємства окупованої території. Під виглядом націоналізації окупанти пограбували Галичину, а польське керівництво привласнило галицьку промисловість і на керівні посади призначили винятково поляків. Через рік окупанти провели реприватизацію підприємств Галичини за символічну ціну — одна польська марка за підприємство. Реприватизували підприємства, звісно, між собою — не віддавати ж їх українцям? ТЕСП оминула кампанія реприватизації, але для нього польський уряд мав інші корупційні схеми, про які розповім далі.

Я неодноразово цікавився у свого діда: як було за Польщі? Дідо реально оцінював мій дитячий вік і тому не вів складних довгих розповідей. Він почергово обмежувався двома приповідками: «Ґаздувала би й вош, коби мож» і «Нема гірше, як пан з драба». Перше прислів'я я розумів точно — йшлося про негативну оцінку господарських здібностей поляків. Друге я 40 років хибно сприймав як негативну оцінку керівництва бідняків. Аж нарешті років 10 тому натрапив на книжку з поясненням слова «драб», яке позначало вояка-найманця. Але найманець воював не з ідейних міркувань чи з громадянського обов'язку перед державою, а тільки задля збагачення, тому безцеремонний грабунок захоплених територій для нього був не тільки можливим, а й очевидно бажаним. Таким чином, дідо схарактеризував мені колишню польську владу як грабіжницьку й окупаційну.

Якщо за Австро-Угорщини й Західноукраїнської Народної Республіки ТЕСП очолював українець Мар'ян Козаневич, та й на інших посадах було багато українців, то на 1939 рік на всі керівні посади були призначені винятково поляки:

• всі три найвищі керівники були поляками (п. 2а);
• всі 66 осіб правління компанії були поляками (п. 2b);
• всі 5 керівників у філіях та шахтах також були поляками (п. 2с);
• з числа 207 працівників адміністративного персоналу найнижчого рівня — 201 посада була надана полякам.

І тільки 5 посад були надані українцям та 1 — росіянину (п. 2d). Та й на рівні працівників фізичної праці з найнижчими зарплатами польськими окупантами проводилося звільнення українців і набір на їх місця поляків — переважно з Познаньщини, де для цього був створений згаданий у документі відділ. Тому за картотекою працівників ТЕСП ми бачимо, що завезені в Калуш поляки становили понад половину їх числа. Також їм коштом підприємства будували житло, крім будинків на вулиці Салінарній (перейменованій ними на Пілсудського. — Авт.), зведена для них ціла «кольонія» — характерні цегляні будинки під червоною черепицею стоять на нинішніх вулицях Копальняна, Святої Варвари й Дмитра Паліїва, названій ними Познаньською.

Будинки для польських колоністів на вулиці Копальняній у Калуші. Фото: Олег Дрогомирецький

Звільнення українців проводилось брутально з наголошенням причини — національності й віросповідання. Звільнені зі своїми сім'ями були приречені на голод і нужду. Таким чином поляки витісняли українців з рідних земель на еміграцію. Яскравим прикладом такої політики було звільнення Северина Мади (його життєвий шлях подала газета «Вікна» 10 квітня 2026 року в публікації «Двічі розстріляний: історія другого провідника ОУН Калуського повіту Северина Мади» — Авт.), але замість еміграції він обрав шлях боротьби за національні права й очолив ОУН у Калуському повіті.

Повітовий староста під грифом «таємно» доносив керівництву ТЕСПу на голову комітету гірників Калуша Йосифа Сметанського через його виступ на зборах безробітних 14 червня 1932 року, який називав господарчу політику ТЕСПу лицемірною, критикував «звільнення місцевих працівників і приймання невідомих некваліфікованих і покірних зі Шльонська і Познаньщини», зменшення відпусток та скасування вихідного дня в суботу.

Донос повітового старости керівництву ТЕСПу на голову комітету гірників Калуша Йосифа Сметанського

Переглядаючи метричні книги церкви й костелу Калуша, я звернув увагу на помітний дисбаланс шлюбів міських чоловіків греко-католиків (практично 100% з них були українцями. — Авт.) і римо-католиків (більшість з яких були поляками. — Авт.) на користь останніх. Це був наслідок національно-економічної політики тодішнього польського керівництва — звільнення з роботи українців (греко-католиків) і заміщення їх поляками (римо-католиками). До речі, в кожній картці картотеки працівників наявні графи національності й віросповідання. Залишені без засобів існування українці ставали соціально непривабливими для наречених через відсутність засобів для утримання сім'ї, а тому бачимо при отриманні шлюбів переважання чоловіків-римокатоликів і жінок-грекокатоличок.

Інформація про національний склад робітників і службовців ТЕСПу

Для унаочнення цього дисбалансу я провів підрахунок за 18 років проведення антиукраїнської політики польським керівництвом ТЕСПу. За 1921-1938 роки укладено шлюби: у церкві — 569, у костелі — 600, загалом — 1169.

Статистика шлюбів за 1921–1938 роки

З цих цифр помітний дисбаланс понад 10%. Закономірно, що вінвідсутній як у період до насадження польської національної політики — в 1918-1920 роках, так і в роки першої радянської окупації — в 1939-1941 роках.

Також можна вважати заходами цієї політики постійне виділення коштів ТЕСПу для польських товариств: P. W. i W. F. (Wychowania Fizycznego i Przysposobienia Wojskowego) — фізичного виховання та військового вишколу, Cтшелєц (Strzelec) — об'єднувало учасників окупації Галичини поляками в 1919 році, T. S. L. (Towarzystwo Szkoły Ludowej) — «товариство народної школи», Gwiazdka — святкування польських різдвяних свят, Wenta przedświąteczna — «Передріздвяна пригода» проводилась під крилом T. S. L., для польської приватної гімназії в Калуші. Знаковим є те, що нічого не виділялося для українських товариств і спілок, попри трудовий внесок українців у прибутки ТЕСПу.

Керівник ТЕСПу генерал Платовський прозвітував про перерахування на польські товариства з часу його приходу на посаду:

При цьому наголосив, що врахував тільки найбільші видатки й пропустив дрібніші. Таких дрібніших — безліч: на закупівлю підводного човна, на утримання польських учнів у технічній школі у Львові, на навчання поляків за кордоном, на купівлю мотоцикла, для польських скаутів (Harcerstwo), польському товариству сільських дітей, на будівлю костелу в Сигнівці, на польську пожежну команду тощо. Були й величезні перерахування: на облаштування костелу в Калуші, польській «Самопомочі», повітовому старості для його «фонду по боротьбі з безробіттям».

Фінансований ТЕСПом костел святого Валентина у Калуші. Фото: Олег Дрогомирецький

Колишній осідок польських колоніальних товариств на вулиці Шевченка. Нині — концертний зал Калуша. Фото: Олег Дрогомирецький

Ще Платовський подав перерахування на польські товариства в 1930-1932 роках:

• 3 036,93 злотого — на ТСЛ;
• 500 злотих — поліційному гуртожитку і відділку поліції в Калуші;
• 1 400 злотих — спілці підофіцерів резерву;
• 5 000 злотих — в руки повітовому старості на суспільні потреби;
• 1000 злотих — спілці «Стшелєц» у Калуші;
• 500 злотих — польським дитячим яслам в Калуші;
• 1000 злотих дитсадку в Калуші;
• 1536 злотих — на дитячі святкування польських різдвяних свят;
• 300 злотих — на курс протигазової оборони в Калуші;
• 150 злотих — протитуберкульозній спілці.

11 червня 1932 року Платовський з коштів ТЕСПу переказав повітовому старості 1000 злотих — для його «комітету фонду по боротьбі з безробіттям» (цими коштами той розпоряджався на власний розсуд. — Авт.), 500 — на військові тренування та 200 — на літній відпочинок польських дітей.

До речі, саме з листа старости Калуського повіту Костоловського 8 грудня 1931 року до керівника ТЕСПу довідуємося, що скандальний перехід 320 українських шляхтичів-жителів Бережниці Шляхоцької від греко-католицької церкви до латинського костелу відбувся не добровільно, а був інспірований цим старостою. Так я отримав пояснення виявленої при перегляді картотеки працівників ТЕСПу великої кількості жителів віддаленої Бережниці, які чомусь майже всі були римокатоликами: прийняттям на роботу їм було заплачено за зраду. Однак, попри поширеність у Бережниці шляхетського прізвища Ліщинський, у картотечній справі працівників на літеру «Л» я не знайшов жодного працівника з Бережниці. Цей феномен пояснив лист отця мітрата Олекси Базюка до отця ігумена Климентія Шептицького з уточненням про вірність батьківській вірі двох шляхетських родів у Бережниці — Ліщинських і Соколовських. Також той повітовий староста хвалився, що його провокаційна діяльність не обмежувалася Бережницею — він провокував десятки подібних конфліктів.

Крім витрат на польські спілки в Калуші, кошти ТЕСПу також витрачала голинська філія: на польську 4-класну школу ТСЛ при копальні на 65 учнів з бібліотекою, хором, аматорським театром і дитсадком, на харчування польських дітей, на спілку 50 «стшельцув», на польську пожежну команду, на польську читальню в Завадці, навіть 3500 злотих — на будівництво стадіону в Калуші (!).

Керівники ТЕСПу створили у Варшаві відділ для «підгодівлі» потрібних чиновників, та й самі обрали для свого розташування Львів — з цього добре видно ставлення їх до Калуша і видобування солі. Тож можна зрозуміти їхню «потрібність» для підприємства, адже з такої відстані при тогочасних засобах зв'язку все керівництво зводилося до дистанційного віддавання команд і до повного самоусунення від поточних питань виробництва, зосереджуючи свої зусилля на вилученні коштів для власних потреб.

З розділу 1 звіту випливає псевдокапіталістична форма підприємства ТЕСП і ще один корупційний компонент цієї форми: 3,5% акцій керівництво привласнило і відмовлялося повідомити, кому їх віддало, приховуючи інформацію під відмовкою оформлення цих акцій «на пред'явника».

Результати польської національної політики відбилися на демографічних показниках Калуша. Оскільки мені не вдалося знайти дані перепису за 1910 рік, подаю за 1900 рік: загалом у громадах Бані, Калуша, Нового Калуша і Загір'я, які в 1925 році були об'єднані в міську громаду, проживали 9892 особи:

Населення та віросповідання Калуської громади (1900 рік)

Етнічно це були: 176 німців, 6138 поляків і 3335 українців. Щодо числа осіб, записаних українцями й німцями, немає підстав сумніватися в їх правдивості: українці були греко-католиками, а німці й поляки — римокатоликами. Невідома причина, яка змусила євреїв записатися поляками, але ця обставина не дозволяє керуватися цифрами національності, а змушує виходити зі статистики віросповідання. Тож, віднявши 170 німців від загального числа римокатоликів, отримуємо приблизну чисельність поляків — 1600, хоча в це число входить і незначна кількість українців-латинників.

На 1 січня 1939 року в місті з 13 тисяч населення було 4350 українців (33,46%), 3900 поляків (30%), 4300 євреїв (33,1%) і 450 німців та інших національностей (3,5%). Отож, за 20 років польської національної політики відсоток українського населення зберігся і чисельність українців зросла на тисячу, число поляків зросло непропорційно – на 2600, а число євреїв зменшилось на понад 400 осіб. Вочевидь, попри часткову еміграцію, українці відчували прив'язаність до рідної землі й мали бажання продовжити боротьбу за неї, розпочату в 1918-1919 роках. Євреї не мали такої затятості, і тому їх поляки найінтенсивніше витісняли з міста. Наступні жертви голокосту домінують нині у єврейській історичній пам'яті, вони побічно затьмарюють влаштовані поляками національні знущання і регулярні єврейські погроми.

Національна дискримінація не була ініціативою керівників ТЕСПу — вони тільки виконували вказівки польського уряду, і цей документ за 23 травня 1939 року був частиною звітування про виконання на ТЕСП польської національної політики. Тим часом несправедлива держава не може бути міцною. Половину території тодішньої польської держави становили окуповані поляками українські, білоруські й литовські землі, а їх жителі — українці, білоруси, литовці, німці, євреї — не палали бажанням захищати несправедливу державу. Самі ж поляки були розбещені цією державою і звиклі до паразитування, тому бажали, щоб і захищав цю державу хтось інший, а не вони. Ще й польське керівництво далі продовжувало тупу нацистську політику проти всіх сусідів та наближало Другу світову війну, зокрема, анексувавши 1 листопада 1938 року частини Чехії (Тешинська Силезія) і Словаччини (Спиш, Орава, ряд менших територій), де негайно позакривали чеські й словацькі школи. Зрозуміло, що 1 вересня 1939 року Словаччина скористалася нагодою для повернення окупованих територій і стала союзником Німеччини, а Польща залишилася сама і стала жертвою власної політики.

Поляки вели відверто нацистську політику захоплення чужих земель і знищення місцевого населення, всупереч своїм конституції й законам звільняли з роботи за національність і віросповідання та позбавляли засобів до існування працівників і їхніх сімей; забороняли й переслідували школи, культурні товариства, контролювали кожен захід; свавільно ув'язнювали активістів інших національностей, проводили «вибори» без голосування. Тобто, тодішній польський уряд відкидав такі варіанти розв'язання проблем, як народне волевиявлення, загальний консенсус через пошук компромісів, політичні домовленості, юридичне обстоювання національних прав. Ця політика породила спротив української молоді, позбавленої поляками перспектив і приреченої на знищення. Адже Українська військова організація (попередниця ОУН. — Авт.) складалася з активу колишніх вояків Української Галицької армії, тому мала незначну соціальну базу й обмежувалася територією Галичини. Тож саме включення в національний рух приреченого молодого покоління українців призвело до утворення у 1929 році Організації українських націоналістів (ОУН) як масової організації та охоплення нею всіх міст і сіл не лише Галичини, але й Волині. Такою активізацією молодого активу була визначена доля західних українських земель на користь українців попри сліпоту тодішнього уряду.

В умовах початку війни з Німеччиною ОУН підняла повстання у багатьох повітах Західної України. Тодішні польські президент Мосцицький, головнокомандувач Ридз-Сміглий, та й весь польський уряд Славой-Складковського були полохливі, як зайці. Вони втекли аж у Кути — на кордон з Румунією. 17 вересня 1939 року почули про напад на Польщу СРСР, але замість оголошення війни проти агресора, попри віддаленість Червоної армії польські очільники панічно побігли мостом через Черемош до румунів. Польський уряд з переляку так і не активував угоду з Румунією про спільний захист проти нападу СРСР — для активації необхідно було оголосити війну СРСР. Це йому негайно пояснили румунські прикордонники, які тут же інтернували той польський уряд, помістивши до в'язниць. Таким же чином були інтерновані й обеззброєні польські вояки при перетині кордону та більшість цивільних — ті, які не мали віз для в'їзду. А взяті Червоною армією в полон польські вояки внаслідок неоголошення польським урядом війни не отримали статусу військовополонених і опинилися в ролі бандитів, схоплених зі зброєю в руках і приречених на розстріл за людожерськими радянськими законами.

Вина польського уряду в загибелі його вояків у Катині й інших місцях радянських страт — безсумнівна. І хай мені будь-хто, захищаючи той нікчемний уряд, заперечить факт його інтернування румунами як остаточний вирок йому. Вирок, винесений не українцями, а антиукраїнськи настроєними румунами. Шукаючи тріску в чужому оці, хай вони попередньо повиймають колоди з власних очей.

Нині поляки некритично відмовляються визнати злочини прогорілих колишніх політиків, натомість вигадуючи звинувачення проти борців зі злочинним тогочасним польським режимом і підіймаючи спростовані комуністичні фальсифікації. Вони демагогічно з владних трибун кричать, що українців з Бандерою та вигаданими злочинами не пустять в ЄС, хоча самі туди приперлися зі скелетами Пілсудського і його поплічників, не визнавши їх злочини й не відрікшись тих злочинів. Така політика неминуче веде до конфронтації з сусідами та сприяє російським агресорам послідовно захоплювати роз'єднаних сусідів, а за ними — і Польщу. Подібний шлях Польща пройшла вже двічі — у 1795 і 1939 роках, і фінансовані Москвою польські провокатори штовхають на цей шлях утретє, ігноруючи попередження мудрого Єжи Ґедройця і тисяч розумних поляків.

Олег ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ м. Калуш