Олег народився в Коломиї, а дитинство провів у селі Слобода на Прикарпатті. Саме там він вперше почув історії про УПА, у лавах якої воювали обидва його діди. Один із них віддав життя у боротьбі за незалежність України. Цей зв'язок поколінь став визначальним у лютому 2022 року, розповідають на Фейсбук-сторінці Сил територіальної оборони ЗСУ.
Повномасштабне вторгнення застало Олега в Данії. Він не вагаючись вирішив повернутися, щоб стати добровольцем. Дорога додому назавжди закарбувалася в його пам’яті:
«На кордоні була нескінченна черга машин на Захід. За кермом переважно жінки, в салонах діти. А в бік України майже нікого. Польські прикордонники просто відкривали шлагбауми й пропускали мене вперед», — згадує військовий.
Одним із найважчих епізодів служби для «Олекси» став вихід підрозділу з позицій під час планового переміщення. Його група була в ар’єргарді — вони виходили останніми, прикриваючи побратимів.
Бійцям потрібно було подолати 14 кілометрів пішки. Час грав проти них: шлях мав бути пройдений до того, як розсіється ранковий туман, інакше ворожі FPV-дрони не залишили б шансів на виживання. З собою брали лише найнеобхідніше — зброю та боєкомплект.
Посеред маршруту група натрапила на ворожих штурмовиків. У результаті ближнього бою трьох окупантів було знищено, проте українська група зазнала втрат — командир мінометного розрахунку отримав важке поранення в шию.
Ситуація була критичною: вага пораненого перевищувала 100 кілограмів; нош не було — використовували спальний мішок; над головами вже почали кружляти ворожі дрони.
«Ми були виснажені, але сили звідкись з’явилися. Ніхто не відмовився нести побратима», — розповідає «Олекса».
Фіналом цієї напруженої історії став героїчний вчинок командира іншого батальйону, який зміг прорватися до групи на пікапі та вчасно евакуювати пораненого до медиків.
Для «Олекси» ця війна — це не лише сухі звіти про бойові дії, а насамперед про відповідальність та людей, які залишаються поруч до самого кінця.
