Про щиру душу, віддане кохання дружини та останній біль захисника з "Вікнами" поділилася його однокласниця і близька подруга Олександра Юрчишин.
«Про Назара можна говорити багато... і все тільки позитивне. Ми з ним були не тільки однокласниками, а й друзями. Не віриться, що завжди позитивний та усміхнений хлопець так швидко закінчив своє земне життя. У школі, як і більшість однолітків, був веселуном і трохи бешкетником. Проте його щирість і доброта, яку він завжди випромінював, перекреслювали всі дитячі витівки», — ділиться Олександра Юрчишин.
Однокласниця пригадала випадок на екзамені з української мови у 9 класі.
«Це був диктант, який одночасно починали писати школярі по всій Україні. І от комісія готова, учні готові, а Назара нема. Вчителька в паніці: що робити? І тоді наша завучка поїхала по нього додому... Привозить, заходять, а він так гонорово двері відкриває і каже: «Ну, а що ви хотіли, я не встиг корову погодувати і курей випустити, а ви тут зі своїм диктантом». Сміялися всі...».
Олександра пригадує, що Назар з юнацтва був вправним господарем і майстром на всі руки. Все біля хати чи навколо виконував власноруч.
Попри всі життєві випробування та війну, найбільшим багатством і гордістю Назара завжди залишалися його близькі. Подруга захисника розповіла про його особливе ставлення до дружини, дітей та важкохворої матері:
«У нього є прекрасна 5-річна донечка Анютка. Для нього вона — цілий Всесвіт. Прекрасна любляча дружина Наталя стала для нього настільки міцною опорою, що багатьом у неї цього треба вчитися. Для її 16-річного сина Андрія Назар став справжнім батьком, на якого можна було покластися у всьому. Хлопець завжди питав поради, як має вчинити в тій чи іншій ситуації. Він був величезною підтримкою і для своєї мами, котра зараз також тяжкохвора. Завжди їй допомагав, ніколи не образив ні словом, ні ділом. Також у Назара залишилося два старших брати».
Сім’я Олександри Юрчишин товаришувала із сім’єю Стефанків.
«Коли Назара було поранено на цій клятій війні, його привезли в госпіталь у місто Дніпро. Дружину не зупинило, що туди немає квитків ні на потяг, ні на автобус... Вона знайшла виїзд зі Стрия, то ми з чоловіком її відвезли на вокзал, бо ніяк не хотіла чекати, поки буде щось із Калуша».
Назар Стефанків навчався у Брошнівському лісотехнічному училищі, служив у армії, їздив на заробітки. Також у місцевій футбольній команді стояв на воротах. Вмів усе робити і безвідмовно допомагав іншим. У січні 2023 року його мобілізували, служив у Донецькій області. Згодом зазнав важкого поранення руки, після тривалої реабілітації його списали зі служби. У вересні 2025 року чоловіка почало турбувати здоров’я.
«На жаль, жахлива хвороба підкралася до нього непомітно, і так швидко він покинув цей світ, хоч мав ще багато планів. Розділяємо це горе із сім’єю та будемо надалі їх підтримувати», — підсумовує співрозмовниця.
Свій біль від втрати однокласника та друга Олександра Юрчишин у день його смерті вилила у вірш.
Ще стільки планів, задумів і мрій,
Ще стільки всього ти не встиг сказати…
Та обірвався раптом шлях земний,
І біль навчила тишу нас читати.
Ти був нам другом — щирим і простим,
Усміхненим, веселим і відвертим,
Та залишився в пам’яті живим,
Хоч шлях твій став для нас таким бентежним.
Тепер між нами — спогади й жалі, І фото, де іще смієшся щиро…
Не думали, що так в один момент
Все стане болем, тишею і сіро.
Та друже, знай — ти завжди поміж нас,
У кожнім слові, спогаді, молитві.
І хоч для тебе вже згасився час,
Ти будеш жити вічно в нашім серці.
Нагадаємо, 38-річний ветеран з Тужилова Назар Стефанків відійшов у вічність 14 травня після важкої хвороби. У вересні йому мало б виповнитися 39. У січні 2023 почав свою службу в 79-тій окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді стрільцем на Донеччині. Поховали ветерана в суботу, 16 травня, на кладовищі рідного Тужилова.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
