Інженер-будівельник за освітою, Руслан Сапа все життя пропрацював у сімейному бізнесі сантехніком.
«У нас уже третє покоління сімей, де ми робимо тепло та воду. Навіть приїжджаючи у відпустку, я продовжую цим займатися. В основному це приватне будівництво, що виросло з нашими паливними котельнями та насосними, які треба обслуговувати».
До лютого 2022 року чоловік мав 30 років солідного професійного досвіду та серйозні об’єкти. З повномасштабним російським вторгненням одразу пройшов медкомісію, але через проблеми зі здоров’ям його спершу не брали воювати. У 2024 році подзвонили з ТЦК — і він пішов служити.
Руслан мав досвід строкової служби у Львові в 1990–1992 роках — застав і радянську, і українську армію, а присягу сержанта складав перед В’ячеславом Чорноволом.
«Тепер коли я прийшов у ЗСУ, то не прийшов у ліс, для мене не було чогось нового чи незнайомого. За ці 30 років наша армія суттєво не змінилася, я потрапив у знайоме середовище... Війна змінюється від дня до дня. У 90-х роках вона була зовсім інша, ніби порядки не змінилися, а зброя, її застосування, методи ведення — зовсім інші».
Про роль «батька» для сотні бійців та армійський гумор
Зараз підрозділ Руслана, прикомандирований до 15-го корпусу, тримає позиції на Чернігівщині. Його завдання — забезпечити мобілізованих бійців усім необхідним. Здебільшого лямку війни тут тягнуть старші, дорослі чоловіки.
«Я свого роду старшина роти, хоч зараз такого звання немає, моє завдання забезпечити підрозділ всім необхідним. Також бути татом, мамою, братом, сестрою в одній особі — інколи щось пояснити, іноді — і «по вухах» дати. Війна — завжди мінус, але там нема часу на них звертати увагу. Шукаєш плюс, бо це дає можливість рухатися вперед. Два мінуси дають плюс (сміється — Авт.). Звісно змінилося життя, бо я у свої 53 роки не планував ходи по лісах, у формі з бронжилетом та автоматом — це було, як новизна».
Військовий зазначає, що з дорослими людьми працювати легше — вони розуміють, куди потрапили. На фронті немає статутної муштри, натомість діють прості робочі стосунки. Величезну роль відіграє колектив та гумор:
«Коли людина розуміє чого і для чого вона там, то набагато простіше з нею говорити. Гумор на війні присутній. Там якби сидів туманів, як тобі зле жити на світі, то хіба б сам застрілився, щоб іншим не псувати настрій. Деколи навпаки такі веселі, що треба вспокоювати...».
«Страх входить у ол-інклюзив»
Руслан Сапа відверто говорить про те, що страх є природним, адже кожна нормальна людина хоче повернутися до своєї родини. Проте страхом можна і треба керувати через роботу.
«Страх присутній у всіх, він входить у ол-інклюзив... Нас колись в радянській армії вчили, якщо ти більше думаєш про те, як це зробити, то ти менше боїшся. Коли людина перелякана, то її вбити легше, а якщо попри природний страх виконує свою роботу — в неї набагато важче попасти».
Росіян Руслан знає ще зі строкової служби в СРСР і ілюзій щодо них не має:
«Від тих вар’ятів з лісу можна всього сподіватися. Я з ними служив ще в радянській армії. З вигляду ніби нормальні люди, але як збереться забагато, то можна чекарати всього. У них така природа: лізти до нас, поки не закінчаться. Проблема не в них, а в тому, що ми маємо бути готові дати відсіч. Вони по нашому вигляду мають розуміти, що дістануть добре по морді. Треба надалі робити так, щоб вони розуміли, що їм повторні спроби дорого обійдуться. Це робота політиків та суспільства. Армія свою роботу зробить, а всі решту повинні не підвести».
Попри те, що підрозділ Руслана забезпечений усім, він з болем констатує певну байдужість, яка з'явилася в суспільстві на п'ятий рік повномасштабної війни:
«Приємно розуміти, що позаду є люди, яким не байдуже. Бо за п’ятий рік цього «весілля» суспільство трохи, м’яко кажучи, «забило». І це відчувається. Перемога — це повне звільнення територій, до якого нам ще далеко. Зараз важливо зупинити війну, щоб не гинули люди, бо це велика ціна. Тут мають вирішити політики, а найбільше хлопці, що безпосередньо воюють. Коли ми її просто призупинемо, то залишимо нашим дітям, а щоб дотовчи ту гадину, ще піде багато життів».
Військовий переконаний, що війна закінчиться раптово — одного ранку, після того, як домовляться політики. Але для цього тил не має розслаблятися.
Проблеми мобілізації: «Виловлювання людей ТЦК — це беззаконня»
Руслан Сапа має жорстку та принципову позицію щодо методів сучасної мобілізації в Україні. Він вважає, що теперішній підхід демотивує людей та шкодить іміджу Збройних Сил.
«Зараз історія з виловлювання людей ТЦК — це беззаконня. Моя думка: все робиться цілеспрямовано, щоб після закінчення війни звинуватити армію. Звісно самі чоловіки мали б в першу чергу виконують закон — оновлювати дані, але якщо він цього не робить, то ним має займатися поліція та місцева влада, а не ТЦК. Сам процес неправильний, тому і такий результат. Люди ж не розбираються, законів не знають, а живуть тим, що їм в голову запхають, так ними легше маніпулювати».
На думку старшого сержанта, для військових мають бути створені чіткі умови: дієва мотивація, реальні соціальні гарантії та обмежені терміни служби (наприклад, два роки на фронті — рік удома). Він гостро критикує випадки, коли бійців тримають на передовій занадто довго.
«Хлопці, що по пів року сидять на позиціях — вони для нас герої, але цього командира в таких випадках треба садити, бо це не воїн і не людина стільки часу бути там. Він непридатний для ведення бойових дій, у нього підірвана психіка. Якщо людина змушена проявляти героїзм значить його командири «налажали». Боєць має виконувати свої службові обов’язки, без такого героїзму. Молодь дивиться, що він стільки часу живе в норі, як собака, то хто туди піде служити?».
Мрії про майбутнє: від калуських труб до музеїв Європи
Сам Руслан за свій вибір не шкодує — переконаний, що перебуває саме там, де потрібен. Бонусом служби вважає те, що знайшов справжніх побратимів, із якими тепер поєднаний до кінця життя. Після закінчення війни калушанин мріє нарешті залишити роботу й присвятити час подорожам, адже з дитинства захоплюється історією.
«До цього я мало їздив світом, бо постійно робота. Тепер розумію, що то нічого не варто, треба ще стільки побачити. У Рим хочу поїхати. Париж цікаве місце в історичному плані. Вар’єте мене не цікавить, а музеї — захоплювали з дитинства. Лондонський музей. У Єгипті уже все затоптали, там нема що шукать, а от історія Європи. Істориком не хотів бути, бо моє діло труба — я сантехнік. Проте коли знаєш історію, яка циклічна, то трохи розумієш, що відбувається зараз».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
