Журналісти "Вікон" зустрілися з матір’ю захисника, 68-річною Галиною Завадецькою. Жінка живе в будинку своєї доньки Тетяни, де разом із онуками щодня чекає на повернення єдиного сина. Через підірване переживаннями здоров'я Галина Петрівна бідкається, що приносить мало користі рідним, а коли готує їжу — всі її думки лише про Петра та про те, чи годують його у полоні.
Довгоочікуваний син і надійна опора для всієї родини
У родині Мирослава та Галини Завадецьких росло троє доньок — Світлана, Тетяна та Мирослава. 31 травня 1984 року на світ з'явився довгоочікуваний хлопчик. Мати хотіла назвати його Віталієм, а батько — Петром, тому дитина отримала подвійне ім’я. Старші сестри обожнювали маленького брата, бавили його та ніжно називали «Галюською» через кучеряве волосся.
Петро ріс надзвичайно допитливою дитиною. Поки мама працювала обліковицею в колгоспі, хлопчик проводив час із бабусею, буквально засипаючи її питаннями про те, як влаштований світ, звідки беруться зорі, місяць та сонце.
Після закінчення восьмого класу юнак вступив до Брошнівського училища, де здобув спеціальність муляра-зварювальника. У 2002 році пройшов строкову службу у прикордонних військах — спочатку в Черкасах, а згодом у Львові.
Коли Петру виповнилося 25 років, родина пережила важку втрату — помер батько. Тоді єдиний син повністю взяв на себе всі турботи про господарство. Мати згадує його як надзвичайно турботливого та працьовитого: під час її важкої операції у 2016 році Петро сам готував їжу та садив город. Для сестер він став авторитетом і старшим порадником, завжди готовим прийти на допомогу чи підвезти на власному автомобілі.
Свою доброту та справедливість Петро поєднував із глибокою вірою. Він часто їздив на службу Божу до духовних центрів у Гошеві та Зарваниці, звідки завжди привозив матері іконки й молитовники, просячи її про постійну молитовну підтримку.
Зі своєю першою дружиною Вікторією Петро познайомився на Черкащині, де працював на будівництві біля місцевої церкви. Весілля зіграли в Голині, адже тут у чоловіка було багато шкільних друзів. У шлюбі народилася донька Аріна, якій зараз уже 17 років. Попри розлучення, коли дівчинці було три роки, Петро залишався зразковим батьком — балував доньку, купував їй іграшки та регулярно забирав до себе на риболовлю. У 2017 році Петро одружився вдруге — з Ольгою з Перегінська. Спільних дітей у них не було, але чоловік виховував її сина від першого шлюбу.
До 2016 року Петро працював на заробітках, а згодом зібрав власну будівельну бригаду, яка перекривала дахи по селах Прикарпаття. Колеги та замовники поважали його як майстра на всі руки. До початку повномасштабного вторгнення чоловік також встиг попрацювати в лісництві на Житомирщині, підміняючи друга.
Мобілізація та військовий шлях командира
Повістку Петро Завадецький отримав наприкінці літа — 26 серпня 2024 року. Це сталося у селі Кадобна, де він допомагав товаришу з ремонтом хати. Для його матері цей день назавжди розділив життя на «до» і «після». Дізнавшись про мобілізацію, рідні кинулися шукати його в Калуші та Івано-Франківську, де чоловік саме проходив військово-лікарську комісію. Петро навіть не думав шукати причин для відстрочки чи оформлювати догляд за хворою матір'ю.
«Петя не шукав шляхів відмовитися, йому було соромно ховатись чи тікати, — ділиться спогадами Галина Петрівна. — Син казав: «Так значить Бог покерував, він мене тут бачить і я маю тут бути».
Чоловіка зарахували до піхотного батальйону 155-ї окремої механізованої бригади. Після базової підготовки в Рівному його на місяць відправили до Франції для навчання на командира підрозділу. Наприкінці листопада підрозділ перекинули на один із найважчих напрямків Донеччини. Попри складні побутові умови — спочатку спали на бетонній підлозі в актовому залі, потім винаймали хату — Петро ніколи не скаржився. Як командир, він відчував велику відповідальність за своїх десятьох підлеглих. Для того, щоб просто зателефонувати рідним із селища Шевченко, бійцям доводилося бігти два кілометри під загрозою обстрілів.
На Різдво Петра відпустили у коротку відпустку додому, щоб він міг забрати автомобіль. На передову його проводжали з освяченою машиною, після сповіді та причастя. Цей візит згодом здався рідним прощанням: Петро намагався заїхати до всіх родичів, хоча до доньки так і не встиг. Перед від'їздом він уперше зізнався матері, як важко і страшно на фронті через постійні ворожі дрони та щільність боїв. Матернє серце відчувало лихо, але жінка намагалася триматися мужньо.
Фатальний грудень та місяці молитовного порятунку
26 грудня 2024 року Петро вирушив назад на фронт, а вже 28 грудня його групу відправили на позиції. На той момент із його початкового складу підрозділу живими залишалися лише шість бійців.
Остання розмова з матір'ю відбулася о 02:20 ночі. Чоловік попередив, що за дві години вони виходять на завдання. О дев'ятій ранку він ще встиг набрати дружину Ольгу, щоб сказати про втрату зв'язку. Мати згадує, що тієї ночі бачила страшний пророчий сон із чорною землею та гробівцем, який згодом витлумачила як передвістя важкого поранення або контузії сина.
Коли за кілька днів зв’язок так і не з’явився, родина почала бити на сполох. Згодом стало відомо, що позицію, де перебував Петро разом із вісьмома побратимами, вщент розбомбили. Офіційне сповіщення про те, що Петро Завадецький зник безвісти, надійшло родині лише за місяць — 20 січня. Рідні одразу здали зразки ДНК, проте жодних результатів чи офіційних новин немає досі.
Після звістки Галина Петрівна три місяці не могла підвестися з ліжка, рятуючись лише антидепресантами. Сили жити далі з'явилися лише тоді, коли вона згадала прохання сина і повністю занурилася в молитву.
Загадкові сни та цифрові сліди з неволі
Попри відсутність офіційної інформації, Петро постійно нагадує про себе родичам у снах. Він приходить до матері, сестер та племінників у знакові дати — на свій день народження, День Незалежності чи сімейні свята. У цих снах він часто дає підказки: з'являється за ґратами, із зав'язаними руками або пораненою головою, що лише зміцнює віру родини — Петро живий і перебуває в полоні.
Окрім снів, є й реальні зачіпки. У травні телефон зниклого військового раптово з'явився в мережі на території Росії, а згодом із нього надійшло повідомлення сестрі Тетяні. Дружині Ользі тривалий час телефонував невідомий росіянин із погрозами. Пізніше з'ясувалося, що SIM-карту або сам апарат нібито перекупили через інтернет. Дзвінки припинилися лише після того, як родина зв'язалася з давнім знайомим Петра, який проживає в Росії.
Галина Завадецька твердо вірить, що її єдиний син повернеться додому живим. Для неї не мають значення ордени чи слава, головне — знову обійняти дитину.
«Я старалась бути готова до всього, але цей статус «зниклий безвісти» — найгірше, — підсумовує Галина Завадецька. — Одним пострілом вбивають і маму, і сина».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
