Партизанство в Криму та втеча крізь лінію фронту
«Моя війна почалася у 17 років, із приходу російських військ у рідне місто Саки. Тоді я закінчував школу і був учасником проукраїнських акцій у Криму. Тривалий час збирав інформацію про ворога та передавав українській стороні, про що навіть рідні не здогадувалися. Щодо розвідувальної діяльності — це було моє особисте рішення та моя відповідальність, я нікого до цього не підбивав», — згадує Василь Самойлов.
Життя в окупації не було повноцінним. Досить довго хлопець дотримувався позиції: якщо всі виїдуть із Криму, півострів повністю зайнятий росіянами, і Україна втратить підтримку місцевих. Але з іншого боку розумів, що перспектив для нормального розвитку та життя там уже немає. Вперше хлопець виїхав з дому у 2015 році, коли йому виповнилося 18, але через сімейні обставини за три роки повернувся.
«У мене був запланований остаточний переїзд до Києва на 1 березня 2022 року, але через початок повномасштабної війни це стало неможливим. Перші два місяці я займався тим самим, що й у 2014 році, але в більших масштабах: здобував розвідувальні дані та передавав їх українській стороні. Паралельно розробляв варіанти виїзду. В результаті обрав найцікавіший та найнебезпечніший шлях — евакуйовувався через окуповані території Херсонської та Запорізької областей, навпростець крізь лінію фронту в Запоріжжі».
Василь пригадує, як у 2019–2020 роках, під час тимчасового послаблення російських репресій у Криму, почав сміливіше транслювати проукраїнську позицію. Через це його двічі затримувала окупаційна поліція.
«Зі мною провели "профілактичні" розмови. Попередили: якщо продовжу — далі буде арешт, примусова мобілізація в російську армію або зникнення безвісти. Щодо мови, то були періоди, коли розмовляв суто російською, але українська завжди була присутня в моєму житті. У 2021 році почав спілкуватися нею з найближчим оточенням, а у 2022-му, коли останній російський блокпост залишився позаду, ухвалив остаточне рішення повністю перейти на рідну мову, бо вважаю себе українцем», — наголошує співрозмовник.
У хлопця немає профільної освіти, але за свої роки він устиг попрацювати барменом, кальянником, менеджером із продажів, а останнім часом — у сфері цифрової техніки. Офіційно у лавах ЗСУ він перебуває з 2022 року.
Тернистий шлях до війська та пекло Бахмута
Рішення захищати країну зі зброєю в руках Василь Самойлов ухвалив уранці 24 лютого 2022 року. Каже, іншого шляху для себе просто не бачив.
«Найголовніша мета мого виїзду на підконтрольну територію — офіційно приєднатися до війська. Спершу думав, що в Запоріжжі, як у найбільшому прифронтовому місті, буде більше шансів. На практиці це виявилося неможливим: мені було 25 років, а мобілізаційний вік тоді становив 27 років. Єдиний варіант — контракт, але центральний Запорізький ТЦК зробив усе можливе, щоб у мене нічого не вийшло», — ділиться спогадами боєць.
Цілий місяць доброволець витратив лише на те, щоб стати на облік, а далі його продовжували «футболити». Згодом дізнався, що на Київщині створюється підрозділ ССО, де служили його знайомі. Тиждень тренувався з ними, але потрапити туди офіційно знову завадила бюрократія. Аж врешті в Оболонському ТЦК міста Києва Василя таки взяли на контракт. Службу він розпочав у 43-й окремій артилерійській бригаді.
«За військовим фахом я розвідник, як і за цивільним (сміється — Авт.). Спочатку ми були на Чернігівщині, потім на Харківщині. Здебільшого перебували на другій лінії оборони. Мені це не влаштовувало, хотілося більшого. Тому на початку 2023 року я перевівся до 17-ї окремої танкової бригади в розвідувальний взвод. Там і почалася справжня війна: битва за Бахмут, запеклі вуличні бої, оборона міста».
Майже рік Василь воював у Бахмутському районі поблизу Іванівського, Хромового та Кліщіївки. На початку 2024 року, коли від бригади після важких боїв мало що залишилося, підрозділ вивели на відновлення та поповнення особового складу на північ Харківщини. А вже влітку Василь із побратимами відправилися «на сафарі» в Курську область.
«Початок був гарний, але далі через некомпетентність нашого командування ми зазнали великих втрат в особовому складі та втратили раніше зайняті території. Через конфлікт із керівництвом я залишив бригаду, і з січня 2025 року став бійцем 3-ї окремої штурмової бригади, чому безмежно радий. Ця бригада в порівнянні з іншими — як небо і земля: від організації побуту особового складу до планування бойових дій».
Увесь 2025 рік захисник провів у боях на Ізюмському напрямку — на стику Харківської, Донецької та Луганської областей. А 22 жовтня 2025 року отримав важке поранення.
Командирський вибір та фатальна міна
«Ми 15 днів перебували в жорстких боях, знищили багато ворогів… На ротацію виходили з нової позиції. Маршрут становив приблизно 6 кілометрів, і друга його частина була мені невідомою. Як командир групи, за правилами я мав би йти всередині колони або позаду. Проте я ухвалив рішення очолити її, адже для моїх бійців це був перший серйозний "заміс", у них не дуже складалося з орієнтуванням на місцевості та топографією. Досі вважаю, що ухвалив правильне рішення».
Коли закінчувалася ділянка, яку Василь знав, поруч із ним (десь за півтора метра) опинилася магнітна міна, що реагує на зміну магнітного поля. Вона зреагувала на металевий автомат і здетонувала. У цей момент Василь якраз робив крок уперед правою ногою, тож ліва взяла на себе основний удар. Як наслідок — обидві кістки гомілки роздробило на уламки, перебило артерію та вирвало шматок м’язів. Іншу ногу посікло дрібними осколками. Бійцю, який ішов позаду, уламок влучив у ключицю, ще два — в голову, але він вижив.
Вже майже 8 місяців триває лікування Василя. Тиждень він провів у харківській лікарні, трохи більше — в Ірпінському шпиталі. Далі був Івано-Франківськ, а останні два місяці — санаторій «Смерічка» у Ворохті.
Карпати та «власний психолог»
У реабілітаційному центрі Василю дуже подобається. Та й сама Ворохта вражає краєвидами.
«Якщо порівнювати цю реабілітацію з франківською, то там сучасніший ремонт, але тут мені подобається більше саме через шикарний персонал: вони уважні, турботливі та професійні. Там — конвеєр, а тут — увага до кожного та індивідуальна програма».
Зараз хлопець разом із коханою дівчиною Оленкою, яка періодично його навідує, активно досліджує карпатську природу.
«Найбільше запам’ятався австро-угорський віадук на околиці Ворохти. Він розташований просто над маленьким річковим водоспадом, а навколо густий ліс. Я був колись у Львові, а ці Карпати — своєрідний "плюс" мого поранення. Глобальна мрія тепер — звільнити свій дім і жити мирним, щасливим життям. Менша — придбати автівку та з дівчиною полетіти в Португалію та Італію».
Василь не виключає своєї подальшої участі у боротьбі за українську Перемогу, хоча об’єктивно розуміє, що через характер травми виконувати безпосередньо бойову штурмову роботу не зможе. Про свою кохану з Львівщини захисник говорить із особливим теплом і згадує, що вона підкорила його не лише своєю вродою.
«Ми з дівчиною познайомилися через інтернет. На одній із платформ побачив, що вона психолог, і написав: "Гарна, ще й психолог! Супер — будеш мою кукуху лікувати". Так і зав’язалося спілкування. І от тепер вона своєю присутністю по-справжньому підтримує моє ментальне здоров’я», — з усмішкою підсумовує захисник.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
