Напередодні свого 40-річчя захисник розповів «Вікнам» про пекло передової, порятунок ноги за допомогою йоду й бинтів, ставлення до «бусифікації» та своє головне «золоте дно».
З ветераном Павлом Мотульським на позивний «Мотиль» зустрічаємось під час його обідньої перерви у Музеї-оселі родини Івана Франка. Чоловік родом із селища Журавно Львівської області, але вже 14 років мешкає в Калуші.
«Після закінчення середньої школи вчився у Стрийському училищі №8 на радіомеханіка. Опісля рік прослужив в армії у протиповітряній обороні. Курс молодого бійця проходив у Василькові біля Києва, а потім служив у Хмельницькому на складах. З 2005 року їздив на заробітки в Київ та Польщу».
У 2012 році Павло створив сім’ю з Іванною, і за два роки у них народилася донечка Оксана. Шість років чоловік працював в охороні теперішньої сільськогосподарської компанії «Ґудвеллі Україна», після звільнення ще два роки їздив за кордон на заробітки, а у 2020 році влаштувався охоронцем у калуський індустріальний парк. 26 липня 2025 року Павла мобілізували просто поблизу роботи. Служив піхотинцем у 60-й окремій механізованій Інгулецькій бригаді на Лиманському напрямку до 8 жовтня, поки не отримав важке поранення.
Пів місяця в очікуванні евакуації: вижити під фосфором і дронами
Той день ветеран пам'ятає до дрібниць: ворог атакував скидами та фосфорними боєприпасами. Коли осколки влучили у праву ногу — роздробивши кістку внизу та розірвавши артерії зверху, — давати собі раду довелося самотужки. Позаду військовий не побачив свого побратима, тому на дві години затягнув турнікет, який з часом довелося просто послабити, щоб не втратити кінцівку.
«Дві доби мене не забирали з лісосмуги. Радий, що Бог почув мої молитви і врятував. 9 жовтня у дружини був день народження, а 10-го їй прийшло сповіщення, що я зник безвісти — ось такий "подарунок". На зв'язок удалося вийти аж десь 12 числа», — пригадує ветеран.
Каже, що йому неймовірно пощастило, бо мав на собі рюкзак. Приблизно 20 хвилин Павло лежав нерухомо, вткнувшись обличчям у згорілий фосфор, поки над ним кружляли ворожі дрони. На щастя, останній безпілотник скинув боєприпас осторонь і полетів геть.
«Потім відповз у сухе місце, щоб не сталося зараження. У рюкзаку були запаси води, їжі та елементарне знеболювальне, але для мене найкращою анестезією ставала сигарета. На третю ніч почув знайомі голоси — вони шукали мого напарника "Гуму", і я відгукнувся. Хлопці були раді мене чути, бо думали, що я вже "мінус". Побратим, як виявилося, ховався за 200–300 метрів у бліндажі, а я просто зайвий раз не рухався, щоб не наразитися на росіян».
Ще три доби Павло просидів у бліндажі, чекаючи на туманний ранок, адже за такої погоди ворожа авіація та дрони практично не літають. Коли випала нагода, поранений вирушив у дорогу, а шлях йому підсвічувала наша «пташка». Ці 5 кілометрів військовий просто повз на чотирьох, відчуваючи дикий біль у нозі. Пересувався боком, щоб не бути для ворога як на долоні. Дорогою натрапив на український важкий дрон «Баба Яга» та тіла загиблих, але нічого не чіпав, розуміючи, що це може бути пастка. Зрештою, наприкінці лісосмуги на нього чекав військовий, який скоординував подальший рух.
Два тижні у підвалі та порятунок ноги йодом і бинтами
«Побачив розвалений будинок, а біля нього — грушку, під яку заліз і закурив з полегшенням. Навпроти вийшло двоє хлопців, і я попросив про допомогу. Це були суміжники, які чекали на мене. Я одразу в себе влив півтора літра води. З ними просидів два тижні в підвалі, поки не евакуювали. Хлопці робили мені перев’язки, почистили рани й таким чином врятували ногу, маючи під руками тільки йод і бинти. Я сам у шоці, що її вдалося зберегти».
Командир суміжних підрозділів постійно передавав командуванню Павла, щоб його забирали, адже ногу потрібно було терміново рятувати в госпіталі. Проте відповідь була незмінною: «Хай очікує».
Перший тиждень минав відносно спокійно, аж поки на позицію не прилетів великий ворожий дрон-камікадзе.
«Ми якраз із хлопцями пили каву. Добре, що на перших дверях була сітка — вона нас і врятувала. Якби дрон потрапив усередину, ми б уже з вами не розмовляли. Він не здетонував, а впав камерою на двері. Військовий з іншої роти спробував з-за кута хати розстріляти його з автомата, щоб знешкодити, але не вийшло. Тоді наша "пташка" зробила точний скид, і відбулася детонація. Ми вуха позакривали, в кутку забилися, як миші... Стіною сильно затрясло, але нам знову пощастило», — розповідає боєць.
Цей вибух спровокував ворога, і росіяни почали масовано обстрілювати позицію скидами та всім, що мали під рукою — від мінометів до танків. Увечері українським захисникам довелося перебиратися в інший підвал, з якого вони намагалися взагалі не виходити, щоб не виказати себе.
Напарника «Гуму» так і не евакуювали — він зник безвісти
Павло Мотульський вважає справжнім дивом те, що після такого важкого поранення він може ходити й повернувся живим до своєї родини. Проте біль за побратимів залишається гострим. Його напарника «Гуму» не могли евакуювати з позицій протягом семи місяців, а у травні його сестра отримала офіційне сповіщення про те, що військовий зник безвісти.
Нашого співрозмовника спершу привезли в лікарню у Дніпро, де медики зробили перев’язку і витягли частину осколків. Проте найважче випробування чекало попереду.
«Судина була розірвана і кровило. Лікар думав, що має зажити самостійно. Через 20 хвилин я відчув гарячу пульсацію. Підіймаю ковдру, а нога в крові — її було більше, ніж під час самого поранення. Зашили артерію і перевели в палату. Спершу хотіли в той день на Рівне відправити, але двоюрідна сестра поклопотала за Івано-Франківськ».
В обласному центрі Прикарпаття Павлу зашили ногу, а за кілька днів перевели до Калуша. Спочатку була травматологія, а потім — тривала реабілітація. Вдома лікуванням ветеран задоволений. У результаті поранення захиснику дали на рік третю групу інвалідності, і з 7 березня 2026 року він офіційно є ветераном бойових дій.
«Першого травня вийшов на роботу. Колектив неймовірно радий, що я повернувся. Зустріли тепло, тішилися, що ноги вціліли, бо дуже хвилювалися за мене. Та й керівництво поставилося з розумінням: не дають мені великого фізичного навантаження. Відвели ділянку роботи, де немає великих відстаней чи сходів. Приємно, коли тебе цінують».
Чоловік вважає, що в будь-якій справі чи ситуації головне — залишатися людиною, допомагати іншим та цінувати моменти. Найбільше він мріє, щоб війна закінчилась, зупинилися смерті, а для людей нарешті настали спокій та стабільність.
«Я розумію, що не можуть всі воювати, тому не засуджую тих, хто не йшов. У кожного свій вибір. Хтось може хліб пекти, орати, садити тощо. Я не посилаю нікого через те, що сам воював, адже не бажаю того пекла нікому. Але для мене перестають бути людьми ті, що кажуть: «Ми тебе туди не посилали». Навіть лікарі себе поводили по-різному…»
Співрозмовник ділиться і наболілим, критикуючи методи роботи представників ТЦК: каже, що вони просто ходять у військовій формі, «роблять бусифікацію людей, як худоби». Чоловік переконаний: їм би хоч на кілька днів спробувати «того хліба» на передовій.
«Я щасливий, що маю таких дівчат»
Зараз колишній військовий гостро відчуває зміну погоди через роздроблену кістку. Жартує, що ходить уже без свого колишнього «побратима» — милиці-костилика. Проте всі труднощі відступають, коли він поруч із рідними.
«Я дуже хотів побачити своїх дівчат. Вони як приїхали до мене у Франківськ, то обнімались, цілувались, раділи, що живий. Дочка мене дуже поважає і любить. Вона багато молилась та плакала, бо казала, що я її опіка та опора. Хочу відвезти свою сім’ю на море та в гори, головне — щоб дозволило здоров’я. Друг запрошував в Іспанію, можливо, восени поїдемо».
Третього липня Павлу виповнюється 40 років. Він констатує, що чоловіки таку дату зазвичай не святкують, але хоче провести цей день за сімейним столом — можливо, із дружининою смачнезною випічкою.
«Вже побачимо, що дівчата підготують. Моє щастя — це моя сім’я, вони для мене золоте дно. Дружина та дитина дуже підтримували, за що їм безмежно вдячний. Тепер своєю присутністю також велику роботу роблять. Це мій найкращий життєвий вибір. Для них я вижив і тепер буду ще більше старатись, щоб зробити щасливими. Я їх дуже ціную, люблю та поважаю — вони в мене на першому місці», — з радісними очима підсумовує ювіляр.
«Вікна» приєднуються до привітань і бажають захиснику здоров’я та втілення всього, чим поділився під час розмови.
Висловлюємо подяку працівникам Музею-оселі родини Івана Франка за сприяння у фільмуванні.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
