Про довгі місяці невідомості, осколок у голові та заслужений «Хрест бойових заслуг» — у розмові «Вікон» із захисником, якому дали місячну відпустку.
«Голосові» Ігоря візуалізували його присутність
Біля родинного будинку Ігоря Федоріва нас зустрічають сам військовослужбовець, його батьки, тітка з дядьком та 5-річна донечка Василинка.
Подвір’я потопає в квітах, а за ним — город та запаси дров на зиму. Мама Ірина розповідає, що все довкола зроблено руками її сина — зараз він її найбільша підтримка. 19 років тому батькові Ігоря через гангрену ампутували ногу, а за п’ять років хвороба прикувала його до крісла колісного. Вісім років тому в сім’ї сталося ще одне горе — раптово померла старша сестра Ігоря, Оксана, залишивши двох маленьких дітей. Їй був лише 31 рік.
«Він у всьому мені допомагав... Особливо з чоловіком: помити, ванну винести, витягнути з хати, перетягнути. Навіть коли складала дрова, постійно рівнялася на нього. Також син нас балував своїми стравами, наприклад, піцою. Ігор — моя опора та надія».
Десять місяців сина на позиції були для матері вічністю, адже командування постійно повторювало, що потрібно чекати слушного моменту для ротації.
«Не спала ночами, плакала, молилася. Одна надія була на Бога. Звертались на «гарячу лінію» — племінниця та сестра мені в цьому допомагали. Саме вони переписувались з командиром, а потім мені скидали «голосові» Ігоря на телефон. Я дуже вдячна за підтримку їм і всім, хто допоміг їх вивести…».
Ірина Михайлівна з сином говорила по відеозв’язку вранці 16 серпня 2025 року. А вже за тиждень жінка прийшла до сестри зі словами, що потрібно дзвонити до командира.
«Пізніше він щотижня надсилав «голосове», яке записував через рацію. Я молилась, лягала спати і вмикала його голос. Почувши короткі фрази: «Мамо, скучаю, цілую, обнімаю, у мене все добре», мені на мить ставало легше — здавалось, що він у цей момент біля мене. Потім плакала і засинала…».
Співрозмовниця пригадує, що «звуки» сина були різними, але практично в кожному він заспокоював її та казав, що сумує. Перед Новим роком привітав рідних зі святами. За 10 місяців 58-річна Ірина Федорів жила надією і водночас втрачала її. Коли біля хати зупинялася якась машина, одразу думала, хто й яку звістку принесе, особливо коли бачила чоловіків у військовій формі.
У день, коли сина вивели з позицій, — 16 червня 2026 року — він зателефонував матері з іншого номера. Почувши його голос, жінка почала плакати та кричати — не вірила своїм вухам, що диво нарешті сталося.
«У чоловіка прорізались слова, він виїхав (на кріслі колісному. — Авт.) на дорогу і хотів похвалитися сусідам. Не знаю, чи вони його розуміли. Богдан плакав, казав, що тепер може й помирати, коли побачить сина. За 9 днів Ігор приїхав до мене на роботу. Це були сльози радості, обійми... Поки він вдома — мені частково легше, але це просто мить, бо вже 25 червня має повернутись (у підрозділ. — Ред.). Я хочу, щоб усе скінчилось, і бачити його живим-здоровим та щасливим щодня», — завершує мама.
«Він наш маленький хлопчик, а зараз — мужній захисник»
Старша сестра Ігоревої мами — 65-річна Марія Федів — живе поруч, тому з першого дня підтримувала Ірину. Коли жінка ходила на роботу, Марія залишалася з її чоловіком Богданом.
«Ми всі за нього переживали, дзвонили, коли його не було, у військкомат ходили за довідками для «гарячої лінії». Звертались до племінниці, бо вона молода і більше в тому всьому розуміється. Вона писала заяви в Київ, а потім результат — нам. Ігор — як моя дитина, бо ми тут всі в купі. Пригадую з дитинства його маленьким ґаздою: коліна потовчені, замащений (сміється. — Авт.), бо все цікавило. Він досі наш маленький хлопчик, а зараз — такий мужній захисник», — констатує тітка.
Жінка розповідає, що в їхній родині багато військових: племінник, син та чоловік племінниці. Її син також воював. Коли Ігор вийшов із позицій, Ірина прибігла до сестри з радісною звісткою. А коли він мав повернутися додому, тітка Марія ліпила для нього вареники, поки сестра була на роботі.
«Вбивати ворога — це не гріх, а захист»
Ігор Федорів до повномасштабного вторгнення працював на будівництві в Польщі. У серпні 2022 року чоловік свідомо повернувся додому. Тут також влаштувався будівельником і паралельно впорядковував дім. 29 квітня він садив картоплю і поїхав велосипедом у магазин за добривами. Саме тоді й зустрів представників ТЦК.
«Поїхав додому поставити велосипед і повернувся до них. Я не ховався за весь цей час. Знав, що піду рано чи пізно, щоправда, думав — ближче до осені. До 8 липня була військова підготовка на Рівненщині, потім — у Дніпрі. Опісля нас відправили на Запорізький напрямок. Я був стрільцем-навідником».
Перший вихід військовослужбовця 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Дике Поле» тривав тільки три дні. Їхні бліндажі почали «розбирати» дрони, тож хлопці швидко повернулися. На другий вихід у селі Плавні довелося залишитися на 304 дні — понад 10 місяців. Коли час на позиції затягувався, Ігор із побратимом, 50-річним луганчанином Андрієм, почали розуміти, що все не так просто і їм про це не можуть повідомити. Щоразу чули від командування, що вихід готується.
«Найгірше було жити з думкою, що ми там залишаємось чекати смерті. Чим більше минало часу, тим більше згасала віра в те, що нас виведуть. Ми розуміли, скільки минає днів, адже мали з собою телефони, а батареї для павербанків нам час від часу оновлювали. Щоправда, на гаджеті постійно був увімкнений режим «у літаку».
Їжу, медикаменти, грілки та гранати хлопцям часто скидали з дронів. Згодом вони навчилися робити запаси харчів, адже бувало, що ворог «збивав» посилки або ж побратими через обстріли на дорозі змушені були їх повертати.
«Були сухпайки, каші, смаколики — що ми замовляли, те нам хлопці й надсилали. Найбільше хотілося домашніх вареників та дерунів. Ми, як виявилося, пів року були повністю в оточенні. Не знаю: коли заходили, ця територія ще була підконтрольна Україні чи ні. Коли нас забирали — ворога «вибивали», прочищаючи дорогу. Та й досі там українська армія працює. З хлопців, що були поруч на позиціях, повернулися тільки ми».
Ворог на позицію час від часу навідувався, і кожна така зустріч могла бути останньою. Втім, здебільшого окупанти вважали хлопців своїми — побратим Андрій спілкувався з ними чистою російською.
«Коли відстрілювались, один із них, тікаючи, встиг кинути гранату в підвал. Я тоді подумав, що це все, але ми вижили. У мене в голові досі осколок, тепер часто відчуваю біль, а в той момент просто пішла кров. Андрієву ногу покалічило, тож якийсь час я доглядав за ним».
Ворога доводилося знешкодити. Ігор ділиться: перший тиждень після цього почувався зле.
«Я до цього ніколи не вбивав — спершу думав, що то гріх. Але тепер ставлюся нормально, бо це ворог, який прийшов на нашу землю. Тут або ти його, або він тебе. Головне — не пропустити».
Найбільше хвилювався за маму і дуже хотів побачити донечку
«Постійно мені снилися рідні. Мріяв обійняти донечку Василинку. І маму — вона так багато випробувань пережила у своєму житті, тому не хотів додавати їй ще й цього. Дякую Богу, що дозволив їх побачити. Молитва допомагала вижити, і все пережите на війні лише зміцнило мою віру».
Ігор Федорів розповідає, що часто йому снилися й померлі родичі, зокрема сестра Оксана та бабуся Юстина, яка попереджала уві сні про небезпеку.
«Звісно, настрій за цей час у нас із побратимом бував різним, особливо коли накочував розпач. У такі моменти підтримували один одного: жартували, розповідали анекдоти та життєві історії. Андрій став мені як рідний. І зараз ми також постійно на зв’язку».
Сьомого червня Ігорю виповнилося 36 років. По рації його привітав командир та передав побажання від рідних. Він укотре запевнив, що залишилося зовсім трохи почекати. А напередодні на позиції прийшли побратими. Військові, радіючи зустрічі зі своїми, обійнялися і всю ніч проговорили. О п’ятій ранку 16 червня Ігор з Андрієм почали свій відхід завдовжки 15 кілометрів.
«До нас хлопці цю відстань до шести днів долали, а ми так хотіли нарешті звідти вибратися, що подужали за один. Звісно, було важко, бо ноги за 10 місяців відвикли ходити».
Потім Ігор та Андрій почули звук квадроциклів. Діставшись до своїх, бійці потрапили в госпіталь, де пробули шість днів, а згодом довелося ще кілька днів провести в частині, адже планова відпустка починалася лише з 25 червня.
«Це звичайна відпустка — додаткової в таких випадках немає. Має бути ще ротація, а після неї нам пообіцяли, що будемо займатися дронами чи зв’язком. Я тікати не буду — це не вихід. Хочу, щоб закінчилася війна, вижити й тоді вже щось планувати. Донечку відвести до школи…» — підсумовує розповідь захисник.
Після виходу з позиції Ігоря Федоріва нагородили державною нагородою — «Хрестом бойових заслуг». На черзі — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
