«Вікнам» Тетяна розповіла про свій шлях, роботу в комунальній службі та найзаповітнішу мрію — обійняти маму, доньку та двох онуків, які залишилися на тимчасово окупованій Батьківщині.
У рідному Луганську Тетяна Деркач жила в приватному будинку разом із мамою та донькою Оленою. За рік до початку АТО в неї народився онук Юрчик, а у 2017 році — онучка Валерія, якій наприкінці липня виповнилося 9 років.
«За першою освітою я кухар 4-го розряду, — розповідає Тетяна. — Але оскільки роботи за фахом не було, пізніше опанувала спеціальність оператора котельні, де працювала посезонно. У міжсезоння їздила на підробітки в Крим на виноградники. Згодом здоров’я трохи підкачало, тому здебільшого працювала прибиральницею».
Жінка завжди прагнула розвиватися і вступила до інституту на спеціальність «Теплогазопостачання та вентиляція». Проте отримати диплом так і не судилося: у 2014 році, коли на сході України спалахнула війна, вона була змушена переїхати до Калуша. Тетяна з особливим теплом згадує свого викладача Володимира Сабадуху, який згодом працював в ІФНТУНГ, але, на жаль, уже відійшов у засвіти. Саме він навчив її щиро любити Україну та державну мову, за що жінка вдячна йому й досі.
Війна розлучила з рідними, але нагородила коханням
Прикарпаття з'явилося в житті Тетяни ще до війни. Працюючи на кримських виноградниках, вона познайомилася з калушанками — мамою та донькою, до яких приїжджала в гості у 2013 році. Крім того, ще трьома роками раніше вона бувала в Калуші разом зі своєю кумою Олею, провідуючи її родичів.
«Брат моєї куми, Андрій, молодший за мене на 13 років, на той момент уже був розлучений. Ми почали спілкуватися, спершу — на відстані. А коли на Луганщині почалися бойові дії, Андрій зателефонував і наполегливо запропонував переїхати до нього. Ми сподівалися, що мої рідні теж поїдуть, але мамі тоді вже було під 80 років, і вона навідріз відмовилася покидати свій дім».
Тетяна переконує: саме в Калуші вона зустріла своє справжнє, омріяне кохання, хоча до цього мала два невдалі шлюби.
«Андрій надзвичайно добрий і відповідальний. Він підкорив мене своїм теплим та добродушним ставленням. Як і я, він пройшов через чимало життєвих труднощів. Андрій дуже працьовитий, береться за будь-яку роботу. А ще — обожнює готувати м'ясні страви на вогні. На початку наших стосунків він навіть сам приготував мені торт на день народження: коржі купив, але крем і прикраси зробив власноруч».
Андрій походить із багатодітної родини, проте став єдиним, хто не залишив маму в біді. Коли свекруха Тетяни ще була жива, родину виселили з квартири, тому син із невісткою шукали таке житло, щоб старенькій було максимально комфортно. Останні роки подружжя мешкає у приватному будинку в селі Копанки.
У цивільному житті Андрій працював вантажником, а після важкої аварії мав пластину в ключиці. Попри це, у грудні 2024 року чоловіка мобілізували. Він пройшов підготовчі курси та став бойовим медиком у 156-й окремій механізованій бригаді. Зараз Андрій рятує життя побратимів у Костянтинівці на Донеччині. Нещодавно його мати, Уляна, померла, а минулого року Тетяна та Андрій офіційно узаконили свої стосунки.
«Задоволення отримую від того, що моя праця приносить радість комусь іншому»
Переїхавши на Івано-Франківщину, Тетяна не звикла сидіти склавши руки. Спершу майже чотири роки працювала прибиральницею в місцевому супермаркеті, потім мила посуд у ресторані в селі Мостище. Колектив там був чудовий, але через війну замовлень поменшало, і жінка на рік залишилася без роботи. Два роки тому вона влаштувалася озеленювачкою до комунального підприємства «Калушавтодор».
«Спочатку я згрібала траву та збирала гілля по місту, а з січня 2026 року мене перевели в теплицю. Колектив у нас неймовірний, мене чудово прийняли, всьому навчають і підтримують морально. Зараз переважно працюю з квітами — прополюю, поливаю. Садити самостійно поки побоююся, маю внутрішній страх, тому виконую допоміжні роботи: копаю, сапаю, виношу ґрунт. Я не боюся жодної праці, головне для мене — приносити користь суспільству».
Жінка зізнається, що обожнює свою роботу, хоча інколи їй стає прикро через ставлення деяких містян, які нівечать клумби або викопують квіти.
«Жаль, коли твою працю не цінують. Буває важко, особливо в спеку, коли намотуєш кілометри зі шлангом у руках, зате засмага завжди зі мною, — сміється Тетяна. — Ми всі прагнемо в Європу, хочемо, щоб наше місто було красивим, але самі ж руйнуємо цю красу. Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Але загалом я дуже люблю створювати красу на свіжому повітрі. Приємно бачити результат. Коли ми раніше гуляли з чоловіком містом, я завжди з гордістю показувала йому клумби, які поливала чи прополювала».
Робота дає комунальниці відчуття власної потрібності. Вона розповідає, що взимку в теплицях доводиться палити піч дровами, аби зігріти тендітні рослини, кожну квіточку треба вчасно полити, пересадити, наносити глини. Навесні — знову копати, збирати насіння, сушити його та перебирати. Навіть під час розмови з журналістами у свій обідній час Тетяна не може пройти повз клумбу: обов'язково поправить квіти та по-доброму поговорить зі своїми «зеленими підопічними».
«Тішить, коли ти робиш щось для людей, тоді розумієш, що живеш не даремно. У мене такий принцип: треба бути корисною іншим, тоді відчуваєш, що ти на своєму місці, і це стимулює рухатися далі. Буває, зранку важко підвестися, але приходиш на роботу, занурюєшся в колектив — і з'являються зовсім інші відчуття. Моя подруга через це називає мене пташкою Фенікс, що завжди відроджується з попелу».
«Мрію про власне гніздечко та зустріч із рідними»
У селі Копанки, де оселилося подружжя, вони зустріли надзвичайно теплих і чуйних людей. Волонтери всіляко підтримують чоловіка-військового на фронті, а Тетяні дає сили місцева релігійна громада. Жінка переконана, що саме завдяки вірі в Бога вона здатна подолати будь-які життєві негаразди. Священники Федір Мороз та Михайло Добровольський опікувалися нею в найважчі хвилини, і зараз вона завжди може прийти до них за духовною підтримкою та доброю порадою.
«Я ні хвилини не шкодую, що переїхала на Прикарпаття. Тут я знайшла кохання, роботу і безліч позитивних людей. Вдома, на жаль, я такого не мала. Мабуть, своєю добротою я просто притягую добрих людей. З усіма знаходжу спільну мову, завжди поспішаю на допомогу і отримую взаємність. Мені дуже хочеться показати, що ми, переселенці, не чекаємо всього готового, а готові самі працювати і вдосконалювати те місце, де зараз живемо».
Найперша і головна мрія Тетяни Деркач — це, звісно, мир в Україні, і щоб усі наші захисники повернулися додому живими та здоровими. А цивільні змогли відігріти їх душі від пережитого жаху та залікувати як тілесні, так і ментальні рани.
«Якщо говорити про особисте, то понад усе мрію побувати вдома і обійняти своїх рідних у Луганську: донечку, онуків та маму. Дуже хочу, щоб матуся дочекалася мене. Мрію, щоб моє рідне місто розквітло і нарешті повернулося з окупації в лоно України. Востаннє я була там лише кілька днів у 2017 році, коли донька народжувала онучку... А ще ми з чоловіком дуже хочемо до ладу облаштувати наше гніздечко — маленьку хатинку в Копанках, де три роки тому пустили коріння. Зараз у нас там уже ціле господарство: тримаємо курей, собаку та трьох котів...», — з усмішкою підсумовує Тетяна.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
