Як розшукувалися унікальні факти й чому ця книга вже розлетілася світом — у матеріалі «Вікон».
Світлана Кішко-Еюбова народилась та виросла у селі Мостище, зараз 67-річна краєзнавиця проживає у Калуші. За освітою вона хімік, 43 роки працювала на виробництві хлорвінілу ТОВ «Карпатнафтохім». Каже, що стаючи старшою, все більше не відпускає мала батьківщина.
Краєзнавство — від мами
Мама пані Світлани була вчителькою української мови та літератури, а у вільний час займалась літературним краєзнавством. Вона — лауреатка премії Костянтини Малицької за Ореста Авдиковського, твори котрого перекладала з язичія. Його батько був будівничим мостищанської церкви.
«З часом видали мамину книгу про історію села. Я допомагала їй, тому ніде не друкувалась, просто досліджувала. Наприклад, рід Сеників: батько і два сини віддали частину своєї хати під «Просвіту».
Жінка розповідає, що її відмовляли діти та родичі, аргументуючи, що тепер ніхто не читає. Проте вона вперлася, адже це вже почало снитися, здавалось, ніби хтось штовхав у спину, тому й вирішила цю книгу зробити.
«Я продовжую мамину роботу. Краєзнавство люблю, бо це захоплива річ — ти дізнаєшся для себе так багато… Проте воно має два великі мінуси: затратно по часу і грошах. Кожен архівний документ, особливо із Львівського центрального архіву, коштує як для людини пенсійного віку дорого. Спершу зробити запит на інформацію вартує 500 гривень. До місяця часу надходить відповідь, скільки по ній є сторінок. Кожна сканкопія до ковіду коштувала 76 копійок, зараз — 5,90 грн. Інколи тамтешні працівники друкують і до 40 сторінок, не відкидаючи титульні».
Про мостищанську церкву Святого Миколая виявилось дуже мало матеріалів. Папки про її стару споруду — латиною, старопольською та старонімецькою. Таких перекладачів також непросто знайти, адже тепер цих мов не навчають ні істориків, ні філологів.
«У Львові я знайшла перекладача, де за 2,5 сторінки А4 коштували 6 900 гривень. Я не можу віддати всю пенсію за один раз, а як жити далі? Там було написано про церковні землі і з якими господарями вони межували, тобто оприлюднені перші прізвища мостищан — це єдине, що вдалося мені прочитати».
Через те, що жінка не знає міста, та й на опрацювання дають три визначені дні і потрібно шукати у Львові житло, або просто фотографувати листочки, а ще маючи «щастя» на повітряні тривоги, вибрала для себе, щоб їй відсилали інформацію.
Авторка ділиться: книжку хотілося написати, щоб показати: село, яке розташоване за 5 кілометрів від Калуша, не є закинутим чи неосвіченим. Воно має свою історію, розвиток, а жителі — мудрі та працьовиті.
«Останнє, що змусило втілити свою мрію в життя — те, що в селі закрилась школа. Коли я про це прочитала, у голові блиснуло: церква, хрест Свободи і нещасна грушка, яку називають холерною, що скільки століть родить на ТЕЦ, де раніше розміщувалось наше село. Мостище існує з 1384 року. Його спалили татари, а люди, котрі вціліли, на дві частини розділилися: одні приєдналися вище по річці до Кропивника, а інші — опустилися вниз і на цьому місці заснували село».
У 1565 році у люстрації Калуського староства згадується село Мостище, яке мало церкву, але найперша письмова достовірна інформація — запис у «Метриці рукоположених» від 6 грудня 1678 року. Там зазначалось, що був висвячений отець Теодор єпископом Йосифом Шумлянським на парафію села Мостище. З кінця ХVІІ століття і до сьогодні вона завжди мала один і той самий титул — церква Святого Миколая, що є рідкісним явищем. Святиня ніколи не закривалась. До 1925 року Мостище та Копанки були однією парафією. Церква збудована у 1871 році, а будівництво почалось у 1868 році. Вона має мистецьку та архітектурну цінність, тут зрізані кути, що непритаманно бойківському стилю.
«Тягнеш по ниточці і розкручуєш цілі клубки інформації»
Жінка спочатку планувала своє дослідження присвятити 150-річчю храму, але голова церковного комітету й староста села Василь Булавинець повідомив, що готують буклет, тому й відклала роботу.
«Було складно. Збір матеріалу зайняв 4 роки. Про церкву 120 сторінок — це мало, тому думала, як розширити. В результаті додала інформацію про священників. Я спершу планувала чотири розділи, але в результаті зупинилася на трьох. Я хотіла описати виклики сьогодення — роль церкви у Революції Гідності та війні, але вона ще триває і кількість Героїв може змінитися, тому відклала».
Перший розділ — про історію церкви, другий — служителів. За словами Світлани Кішко-Еюбової, з 1740 року і до сьогодні вона описала 29 священників. Серед них: віцеректор львівської семінарії Святого Духа Стефан Теліховський. Він був незгідний із австрійською владою щодо польського повстання у 1832 році, тому під час тиску приїхав служити в Мостище, де й похований на старому кладовищі. Йосип Шухевич — прадід Романа Шухевича, що перекладав книги з німецької та античної літератури. Михайло Гнідковський — посол до австрійського парламенту 1848–1849 років, купував книги, збирав фольклор, видав першу збірку у Петербурзі, яку перечитав Іван Франко.
«У нас служив Володимир Глодзінський — дідусь Степана Бандери по материнській лінії. Тоді в основному на одній парафії затримувались по 2 роки. Краєзнавець з Надвірної Ігор Андрунюк допоміг з інформацією про Володимира Рудавського. Його онук був у дивізії "Галичина", потрапив у полон, а син — майстер у Биткові на нафтових вишках — єдиний українець, що там тоді працював».
Про Михайла Дольного, духівника Василя Стефаника, пані Світлана інформацію шукала понад 3 роки, зокрема де і коли він помер. Довелось аж до юстиції запит писати, бо так інформацію надавали тільки родичам, а в нього дітей не було.
«Мені прийшов лист, де написано, що Дольний помер у той самий рік, коли приїхав до родичів дружини. Потім їхнє місце проживання також мало кілька варіантів. Телефонувала до священника Дмитра Джуса зі Снятинщини, і його дяк розповів, що тато служив у сім’ї Стефаника, тому пригадував, що це було в Косові. Як результат, ти потягнув за одну ниточку — і воно розв’язує клубки».
Для проведення дослідження треба було багато читати і вчити, зокрема катехитичного матеріалу: про історію церкви як греко-католицької, так і православної. Також кандидатські роботи різних мистецтвознавців опрацьовувала, щоб, прийшовши до священника, бути в темі.
Є у книзі й про резиденцію священника, яка збудована у 1928 році. Останній отець, що там жив, був Гнат Гункевич. Його звідти заарештували за допомогу воїнам УПА, дружину з дітьми викинули на вулицю. Далі у приміщенні була, зокрема, і сільська рада, потім приєднали корпус до школи, що побудована у 1902 році.
«Коли Україна стала незалежною, хотіли його повернути для церкви, але не можна забрати. Приміщення школи віддали під прихисток, а колишньої резиденції вже одна сторона в землю вгрузла. Релігійна громада розглядала зробити клас недільної школи, каплицю для панахид, натомість почули, щоб брати в оренду і ремонтувати. У результаті в новій дзвіниці це реалізували. Зараз є нова резиденція, проте священник щодня приїжджає з Підгірок, тепер бере участь у ремонті підлоги».
33 запитання до священника Тараса Цюпина
Краєзнавиця пригадує, що попри скептицизм оточення вирішила, що 50 примірників будуть, 10 людей уже знала, котрі зацікавляться. Останні штрихи уточнювала у теперішнього настоятеля церкви Святого Миколая отця Тараса Цюпина, котрий уже 29 років служить у Мостищі. До нього було 33 запитання, в тому числі й про стару плащаницю. Парох — серед перших, хто читав чернетку книги.
«Я настільки вражений, думав, що я багато знаю, а виявляється — навпаки», — пригадує слова священника Світлана Кішко.
Усі дивувалися, що краєзнавиця так багато інформації знайшла, адже окремі факти чули вперше. Далі отець попросив зголошуватись, хто бажає придбати книгу. Тільки друк одного примірника обійшовся авторці у 420 гривень, але читачі отримували зі знижкою.
«Я вже її видавала двічі — разом 190 примірників. Останній наступного тижня має моя однокласниця з Португалії забрати. Книги є в Києві, Львові, Івано-Франківську, Калуші, Іспанії, Італії та двох штатах Америки. Коли почали люди дзвонити чи писати у месенджер з різних країн, я була на сьомому небі, адже вони роки далеко від дому, але коріння притягує».
29 березня 2026 року у мостищанській церкві відбулася презентація книги. Авторка довго думала, про що розповідати. За порадою доньки вирішила про людей.
«Суглоб болів, голос дрижав, але дороги назад не було. Розказала про священників, а також хто найдовше служив: з 1792 був Лука Площанський — 40 років. 30 — будівничий Арсеній Авдиковський і 29 років наш теперішній парох Тарас Цюпин. 26 — Николай Рожанський, був калуським деканом і освячував церкву Архистратига Михаїла. Похований з дружиною і сином Костянтином у Мостищі. Останній розділ — розвиток нашої парафії».
На запитання, чи віра вела пані Світлану у зборі історичних фактів, твердо відповідає, що так. Наприклад, приходила в Івано-Франківську обласну універсальну наукову бібліотеку імені Івана Франка і навмання брала книгу, але в ній точно була потрібна інформація.
«Моментами на тиждень відбивало бажання, але я пообіцяла священникам Степану Скібіцькому та Григорію Морозу, тому не відступала. Трохи телефонами, трохи їздила у православну єпархію. Були односельці здивовані, бо я сказала, що на сторінках книжки вони знайдуть своїх родичів — церковна «двадцятка», хор за різні роки. Священник з Русова Снятинської громади, котрий допоміг із місцем смерті Михайла Дольного, поставив спершу книгу в церкві, а незабаром передасть бібліотеці. Він говорив, що за описом та світлинами таке враження, що побував у мостищанському храмі. Це був найкращий комплімент».
«Нагорода — це те, що історія збережена і вона передається»
На 155-річчя церкви Святого Миколая було нагороджено грамотами митрополита Володимира Війтишина меценатів. Серед отримувачів була і Світлана Кішко-Еюбова.
«У мене дихання перехопило від несподіванки. І кожному гостю-отцю подарували книжку та конверт із зображенням святині. Найбільша нагорода, про яку я б ніколи не подумала, плюс ще з такою кількістю священників спілкувалася. Я радію, що історія мною збережена і передасться далі. Дочка визнала, що помилялась, зараз її тішить, що така моя зайнятість не дасть шансу деменції», — з усмішкою ділиться співрозмовниця.
На цьому дослідженні авторка не зупинятиметься. Попереду ще три заплановані статті: про засновника «Просвіти» Павла Посацького, котрий був директором школи, та дві про їмостей — Елеонору Рожанську до 115 років від її смерті та Володимиру Гункевич.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
