Сьогодні її спогади бережно записує 17-річний онук Іван, мріючи про книжку та виставу про бабусине життя, а сама ювілярка зустрічає "Вікна" у весільній вишиванці, яку колись вишивала власними руками.
«Бабуся — це жива історія, яку пробую зберегти»
Марія Дмитрівна Родзінська народилася у 1924 році в селі Негівці на Калущині. З 2000 року жінка проживає у Копанках із наймолодшою дочкою Любою, її чоловіком Тарасом та своїм наймолодшим, 18-м онуком Іваном. Саме вони, а ще найстарша дочка Ганна, котра приїхала з сусіднього села, зустрічають нас на хуторі Бескид.
Жінка — у вишитому весільному вбранні, над яким сама працювала. Говорить небагато, а от співає, зокрема духовний гімн «Боже великий, єдиний», та розповідає вірші, зокрема й «Заповіт» Тараса Шевченка.
Марія Дмитрівна була середульшою у багатодітній сім’ї. Старша сестра Євдоха, дуже освічена, на той час закінчила 10 класів. Коли її викликали у Верхню на розмову та для ведення документації, опісля її ніхто не бачив. Казали, що була зґвалтована та вбита, але навіть могили не знайшли. Також у довгожительки були ще молодша сестра Юстина та на 10 років молодший брат, котрий зараз проживає у Негівцях. Сама пані Марія у школі закінчила тільки чотири класи, бо батько, тодішній війт, забрав її допомагати пасти овець.
«Батьки були на полі, а вона мусила зварити їсти, за братом доглядати. Вона після одруження пішла до чоловіка жити. Дід Олекса — з польського аристократичного роду, колись вони мали замок під Варшавою, але потім збідніли. Спершу він жив у Перекосах, де володіли територіями, а опісля — в Негівцях. Тато мого діда служив під час Першої світової війни і через всю Італію пішки повернувся додому. Мама бабусі, Анна, була проти її шлюбу з дідом, бо він не рівня, тобто не такий заможний. Навіть нести курку священнику не пішла. Проте бабуся його дуже любила», — розповідає наймолодший, 18-й онук Марії Родзінської Іван Бунга.
17-річний хлопець навчається у Калуському фаховому коледжі культури і мистецтв на режисера театру, актора та керівника колективу. Він ділиться, що вдома має живу історію, тому мріє задокументувати спогади бабусі, щоб, можливо, у майбутньому написати про це книгу чи поставити виставу. Документальний фільм про їхню довгожительку вже є у сімейному архіві.
«Почав збирати бабині історії рік тому, коли вивчали свій рід на предметі «Народознавство». Нещодавно вона згадала той період, коли її заарештували радянські війська і вона перебувала у Войнилівському костелі. Їй вибили зуби за те, що допомагала підпіллю, носила їжу. Врятувала бабусю мама, яка за молочні продукти викупила її в конвоїра».
Хлопець пригадує, як бабуся часто залишалася з ним удома, як колисала та возила у візочку, як готувала й навчила життєвих мудростей.
«Вона мені котиків із хустини плела — це була найкраща іграшка мого дитинства. Пригадую її яєчну мачанку, в яку вмочував хліб. Нещодавно я її повторив і пригостив бабусю: за її мімікою зрозумів, що вона пригадала той смак. Вона завжди співала, багато віршів знала. Нещодавно я стажувався у міській раді: пригадую, на 9:00 ранку мав там з’явитися, а цілу ніч перед цим записував її історії та пісні. Але це було того варте».
Хлопець дуже тішиться, що у нього досі жива бабуся, вдодачу ще й з таким насиченим минулим.
«Я вдячний Богу, що мене так виховували, бо когось виховує телевізор, а когось — вулиця… Бабуся завжди казала, що потрібно любити ближнього, жити за Божими заповідями. Бути добрим — і добро обов’язково повернеться», — підсумовує юнак.
Характером не вередлива, у їжі неперебірлива
Марія Родзінська все своє життя працювала у колгоспі на лані. Також була сестрицею в Негівській церкві, а коли та була закрита, ходила на відправу до сусідніх сіл. Минулого тижня у віці 95 років померла її остання сваха.
Улюблена історія, яку переповідають рідні довгожительки, — про польського пана. Коли маленька Марія йшла до школи й віталася з ним, він давав дівчинці 10 грошів. За ці гроші вона купувала нитки та кольорову сіль, щоб їх пофарбувати. На запитання про секрет довголіття зять Тарас сміється й каже: «Усе через те, що живе у моїй хаті в Копанках». А іменинниця додає: «Потрібно молитися, любити людей, пробачати та не боятися праці».
«Щодня молюсь за свого онука Марʼяна (Мар'ян Бунга — староста Копанок. — Авт.), що вже третій рік воює, щоб здоровий повернувся додому», — каже бабуся Марія.
Жінка вже пів століття як вдова. За своїм господарським чоловіком сумує, адже був непоганим чоловіком. Разом вони виростили восьмеро дітей (шестеро синів та двох доньок), за що жінка нагороджена державною відзнакою «Мати-героїня». Щоправда, син Петро помер ще малим, і вона не знає, де його поховали. Діти подарували їй 18 онуків, а ті — 28 правнуків. Два роки тому на 100-річний ювілей Марії Родзінської як подарунок народилася праправнучка Яна, а 4 серпня 2026 року — праправнук Назар.
Дочки пригадують, як мама колись готувала голубці, пшоно, пекла пампухи та медівник. Вареники з афинами (чорницями) несла дітям на ділянку, коли ті допомагали льон брати. Іменинниця додає, що й пироги (вареники) з сиром та бульбою ліпила.
Зараз жінку турбують очі. Зять Тарас пригадує ще одну цікаву історію: коли їй міняли кришталик, вибрали середню ціну. Потім теща казала йому, що якби вибрали дорожчий, то бачила б краще.
«Маю файних дітей та онуків, які про мене дбають. Зять добрий у мене — не ображає. Я в їжі не перебираю: що дадуть, те й їм, а із солодкого полюбляю цукерки-карамельки. А ночі бувають різні: трохи сплю, трохи думаю, згадую. На город ходжу, але цього року ще не була».
Діти пригадують, що минулого року вона ще полола борозну, у 92 — пасла корів, а у 100 — їхала пасажиркою на скутері. Цієї осені жартують, що на тракторі копатиме картоплю. Під час наших відвідин жінка пригадала ще й таку історію:
«Як їхав під час війни російський жовнір через село, то вийшла йому назустріч стара баба й каже: «Я сірку колола і черкала надвоє», а він їй: «Тепер начетверо будете колоти».
Зять доповнює, що тоді жили за Польщі, а думали, що за радянської влади зазнають добра. Втім, сталося навпаки: вона забрала корів, коней — усе пішло в колгосп. Батько його тещі був війтом у селі, то у віці 49 років його вбили.
Онук Іван додає, що бабусю дуже вражають і зачіпають спогади про Голодомор, тому вона завжди дбала, щоб усі були ситі.
«Розповідала таку історію: чоловік з її рідного села Негівців жив на півдні, і там його дочку з’їли, коли пішла по воду. Тому він утік із рідними додому. Також бабуся завжди, коли я був на печі, переживала, щоб я «не йшов дуба», тобто не впав і не обпікся. Учора був такий кумедний випадок: я її годую, а вона дивиться в камеру й вивчає нові технології», — з усмішкою ділиться хлопець.
Мама гуртує докупи усю велику родину
75-річна донька пані Марії — Ганна Джус — проживає у сусідньому селі. Каже, що народилася через два роки після найстаршого брата.
«Мусила за всіма пильнувати. З нами ще жили татові батьки. Мама з татом виховували нас бути чемними, не сваритися, не гніватися та вчитися у школі».
Коли дівчині виповнилося 18, народилася молодша сестра Люба. Через два роки старша сестра вийшла заміж і пішла «на сторону» жити, але приїжджала на вихідні допомагати обробляти ділянки в колгоспі. Щодо майбутніх чоловіків чи дружин, то батьки у вибір дітей не втручалися.
«Мама казала: «Що вибрав — те й матимеш, із тим і житимеш, розлучення не буде». Коротко й ясно попереджала: «Чи добрий, чи ні — терпи й нікому нічого не кажи». Я ніколи не скаржилася, коли із чоловіком посварилася. У мого брата було 5 дочок, то вона всіх виняньчила. Мала завжди по 2–3 корови, гусей, курей, а ще ділянки в колгоспі».
Любов Бунга також пригадує, що її бавила старша сестра, поки батьки працювали. Каже, мама усім їм зробила весілля, а зараз вони стараються навідуватися до неї якнайчастіше.
«Мама гуртує всіх докупи. Пригадую, як часто повторювала, щоб усі жили в мирі, злагоді й не гнівалися один на одного. Спершу собі, а потім усім дівчатам у селі пробивала вуха під кульчики (сережки. — Авт.) — правда, спочатку продівала ниточки. Кожен у нас мав свої завдання. Пригадую, один брат мав за мною пильнувати, а другий — віднести молоко на молочарню, поки вона працювала. Приходить мама: молоко стоїть, вони у футбол грають, а Люба спить у болоті», — з усмішкою пригадує жiнка.
Журналісти «Вікон» прощаються з довгожителькою до наступного року. Жінка дякує їм та бажає бути здоровими, а рідні пригощають закордонними цукерками та домашніми фруктами.
Нагадаємо, у Калуській громаді цьогоріч у липні 104 роки відзначила жителька села Голинь Анна Дутчак. Жінка є однією з найстарших довгожительок усієї області.
Також у громаді мешкають ще дві калушанки поважного віку: Катерина Савчук, котрій у грудні 2025 року виповнилося 102 роки, та Тетяна Андрущак, яка минулоріч відзначила свій 100-річний ювілей.
Розмовляла Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
