30-річна калушанка Надія Хухра сім років займалася футболом та рік — тайським боксом. Дівчина закінчувала Університет інформаційних технологій і менеджменту в Жешуві, проте на захист диплома не поїхала через прояви депресії. Якраз у 20 років у дівчини стався переломний період, коли вона розійшлася з нареченим.
«Я його дуже кохала, у нас мало бути весілля… Тоді я втратила сенс життя: було чотири спроби суїциду, не могла з ліжка встати навіть щоб зуби почистити. За мною доглядали, як за маленькою дитиною, за ручку всюди водили», — пригадує Надія.
Жінка припускає, що початком хвороби могли бути й дитячі травми.
«Коли мені було 8 років, тато покінчив життя самогубством. У школі діти мене тригерили цим, обзивали… Мої емоції проявлялися нервовим кусанням щік та страшними снами — правда, тато не снився».
Пізніше її час від часу переслідували стреси, які спонукали йти з життя, проте, пригадує, завжди якась невидима сила рятувала.
«Можливо, це тато. Я відчувала чиюсь присутність, хоч поруч не було нікого. Під час сильного загострення бачу те, що наркомани «під кайфом». Але я не вживаю наркотиків, хоч багато хто про мене був такої думки».
«Головне — знайти свого лікаря, котрий допоможе адаптуватися до життя»
«Ця хвороба не вибирає ні за віком, ані за статусом. Коли я лежала в лікарні, то там із такими симптомами був 46-річний чоловік, який втратив бізнес. У моєму випадку, думаю, відбулося накопичення стресу. Біполярний розлад — це не просто пригнічений стан чи поганий настрій. Його понад два тижні супроводжують тахікардія та панічні атаки», — ділиться співрозмовниця.
Зазвичай за словами Надії, у людей із таким психічним захворюванням осінньо-зимовий період супроводжується депресією, а навесні та влітку — загостренням.
«Починаєш мало спати, у моєму випадку — багато курити, хоч до цього не курила, бо займалася спортом. У голові безліч ідей, особливо маніакальних — наприклад, ти хочеш врятувати світ. Я спершу казала, що врятую всіх собак — понабирала кредитів, поздавала в ломбард усе».
До лікаря жінка звернулася після 5 років такого стану. Її сім’я не розуміла, що з нею коїться — думали, що дівчина вживає наркотики. Та й по місту ходили чутки, що Надя сидить «на солях». П’ять років тому жінка народила у Франції донечку, і в неї стався рецидив та почалося загострення: вона не спала, адже доглядала за Емілі, тому на місяць потрапила до лікарні. Тоді приїхала мама, щоб посидіти з онукою.
«Насправді це все психічний розлад. В Україні таких називають психічнохворими, а у Франції — душевнохворими людьми. Насправді я дуже добра, люблю тварин, хочу всім допомогти та все через себе пропускаю».
Згодом із психіатричного закладу у Львові її відправили лікуватися додому. Дівчині спочатку ставили діагноз «наркозалежність», потім «шизофренія», і тільки згодом — «біполярний розлад».
На думку Надії, у державних клініках треба поліпшити саме лікування і підвищити зарплату молодшому медичному персоналу, який увесь час перебуває з пацієнтами.
«Треба міняти систему: таким пацієнтам додати більше різновидів терапії, наприклад арттерапію, а також заняття спортом. Коли ми в активному стані, нам треба цю енергію зменшити, бо ми гіперактивні. Для цього потрібне навантаження. Наприклад, я пішла на фізичну роботу — продаю кавуни. Втомлююся, п’ю таблетку і сплю як маленька дитина. Зараз прояви приглушені, але насамперед це завдяки праці, моральній підтримці та таблеткам — без них у моєму випадку вже ніяк».
Калушанка вдячна лікарю-психіатру Ользі Луцькій з Івано-Франківська, яка підібрала їй правильне лікування: воно стабілізує та не дає падати ні в депресію, ні в манію. Родичі контролюють її стан: коли бачать, що вона надто активна, звертаються до лікарки, щоб та змінила препарати чи госпіталізувала.
Ліки обходяться у 2000 гривень на місяць. Також є безкоштовні, які видають за рецептом.
«Але спершу треба знайти нормального психотерапевта, пройти когнітивно-поведінкову терапію. У разі загострення ти думаєш, що все класно — у тебе ейфорія, почуваєшся щасливою, королевою світу тощо. Я думала, що я «мафія». Але в депресії потрібно, щоб хтось був поруч, адже чим вона глибша, тим сильнішим потім буде загострення».
«Немає чого соромитися — у теперішній час таких, як я, багато»
Співрозмовниця вважає, що не варто когось засуджувати, адже кожен другий українець під час війни має посттравматичний синдром чи панічні атаки, тому звертатися до психолога чи психотерапевта — це нормально.
«Не треба боятися говорити іншим про захворювання через те, що соромно. Насправді це психологічна проблема, і вона вирішується. Сон — це найосновніше, що потрібно для нашого психічного стану. Плюс психотерапія та обов’язково таблетки».
Тепер Надія й у знайомих розпізнає біполярний розлад: швидка мова, перестрибування з теми на тему, мільйони маревних ідей, які не реалізовуються до кінця, тощо.
Під час перших проявів депресії жінку стимулював до мінімальної активності собака: треба було його погодувати, вигуляти, прибрати. Навіть попри небажання вставати з ліжка, вона пила таблетки й йшла. Після підриву Каховської ГЕС хотіла їхати туди, щоб урятувати всіх чотирилапих. Зараз калушанка волонтерить в усіх можливих сферах. А головним стимулом до життя є донечка.
«Я жила у Польщі, Франції та Іспанії, але хотіла додому. Мрію бути стабільною в здоров’ї, бо я потрібна своїй дитині. Емілі дуже активна: любить танці, музику, гірки, майданчики. Вдома є батут, то мама для неї і кінь, і крабик, і котик. Я служу своїй дитині й хочу дати їй усе необхідне, тому роблю все можливе, щоб вона не росла без мами».
Зараз Надія у стосунках. Каже, що її хлопець дуже мудрий, підтримує та «гальмує» її, бо сам дуже спокійний, у минулому — боксер. Тому якщо жінка добре почуватиметься, то, можливо, за рік вони чекатимуть на поповнення.
Стигма, стрес війни та нові методи лікування: фаховий погляд психіатрині на біполярний розлад
Психіатриня, завідувачка відділення первинного психотичного епізоду і кризових станів Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я Івано-Франківської обласної ради Ольга Луцька у коментарі «Вікнам» пояснює, що біполярний розлад — це захворювання, при якому в людини виникають епізоди патологічно підвищеного або дратівливого настрою (манії чи гіпоманії) та депресії. Зміни мають бути тривалими та сталими — це не звичайні коливання настрою протягом дня.
«Змінюються сон, енергія, темп мислення, мовлення, активність, поведінка та самооцінка. При манії людина може спати 2–4 години й не втомлюватися, дуже багато говорити, мати безліч планів, відчувати незвичайну впевненість у собі, витрачати гроші, робити ризиковані вчинки. У тяжких випадках можливі психотичні симптоми. При гіпоманії все це менш виражено, і саме тому людина часто сприймає її не як хворобу, а як період своєї максимальної продуктивності», — пояснює лікарка.
Від звичайної депресії БАР відрізняється наявністю в минулому манії або гіпоманії. Це дуже важливий момент, тому що пацієнт може роками приходити до психіатра тільки з депресією і не розповідати про свої «хороші періоди». А саме детальна історія стану людини за роки часто дозволяє поставити правильний діагноз. Від шизофренії БАР також принципово відрізняється. При біполярному розладі центральними є афективні епізоди — манія/гіпоманія і депресія. При шизофренії на перший план виходять порушення мислення, сприйняття, марення, галюцинації та інші психотичні прояви. Лікарка наголошує, що один симптом ніколи не визначає діагноз — у психіатрії надзвичайно важливо бачити захворювання в динаміці, і часто діагноз може уточнюватися з часом.
«Щодо причин, у сучасній літературі виокремлюють комбінований вплив генетичної схильності, біологічних механізмів, особливостей нервової системи та факторів середовища. Стрес, недосипання, алкоголь та психоактивні речовини можуть провокувати або погіршувати епізоди, але було б неправильно пояснювати БАР просто «стресом».
За словами Ольги Луцької, найчастіше дебют припадає на підлітковий і молодий дорослий вік, хоча вперше людина може потрапити до психіатра і значно пізніше. Загалом сучасні дані оцінюють поширеність біполярного розладу більш ніж у 2% населення.
На запитання про те, чи з війною фіксують більше проявів цього розладу, лікарка відповідає обережно.
«Я б не казала, що війна «спричинила зростання БАР» — для такого висновку немає достатніх підстав, мені невідомо про ґрунтовні дослідження такого типу. Але війна безумовно створила величезне психічне навантаження. За актуальними даними ВООЗ, у 2025 році понад 70% опитаних українців повідомляли про симптоми тривоги, депресії або сильного стресу протягом попереднього року, а по професійну допомогу звертався приблизно кожен п’ятий. У військових, звичайно, ми бачимо дуже високий рівень психічного навантаження, але важливо не змішувати БАР із ПТСР, депресією чи наслідками бойової травми — це різні стани», — ділиться психіатриня.
Фахівчиня вважає, що потрібно говорити про цей розлад, адже мовчання і стигма часто призводять до того, що люди звертаються по допомогу занадто пізно.
«Я б не казала, що БАР можна «вилікувати назавжди». Коректніше — досягти стійкої ремісії та контролювати захворювання. Зараз активно розвивається напрям цифрового фенотипування — спроба за допомогою смартфона, смартгодинника та інших носимих пристроїв відстежувати зміни, які передують епізоду (досліджують фізичну активність, сон, мовлення, геолокацію тощо)».
У липні 2026 року в журналі Cureus вийшла якісна феноменологічна робота про людей із БАР I типу, які перебували в ремісії та регулярно займалися творчістю. Дослідження маленьке — лише 9 учасників, тому його не можна подавати як доказ того, що мистецтво лікує цей розлад. Але цікаве інше: учасники описували творчість не просто як «приємне хобі», а як частину особистого відновлення після досягнення клінічної ремісії. Вона допомагала їм заново вибудувати ідентичність, зменшити самостигматизацію, знаходити сенс і підтримувати відчуття надії. Все більше уваги дослідники приділяють сну та циркадним ритмам. Їхні порушення можуть бути не просто наслідком біполярного розладу, а одним із факторів, здатних впливати на його перебіг і підвищувати ризик нового епізоду.
«Мабуть, головне: БАР — це діагноз, а не характеристика особистості. Людина не стає «біполярною людиною». Є людина, яка має захворювання, і наше завдання — зробити так, щоб воно якомога менше визначало її життя. Ми сьогодні дедалі більше говоримо про те, що клінічна ремісія — це не вся мета. Людина може вже не мати манії чи депресії, але ще не повернутися повністю до свого життя. Тому сучасна психіатрія говорить не лише про контроль симптомів, а й про функціонування, ідентичність, стосунки, роботу, творчість та якість життя», — підсумовує Ольга Луцька.
До слова: в Україні про свій біполярний розлад відкрито заговорив засновник «Підпільного Стендапу» Свят Загайкевич. У світі про це у своїх інтерв'ю ділилися Селена Гомес, Каньє Вест, Демі Ловато та письменниця Террі Чейні.
Розмовляла Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
