Про пережите в окупації, страшну евакуацію та новий побут у калуській «Зірочці» жінка розповіла «Вікнам».
Валентина Драчко проживає разом із молодшою на 11 років сестрою Галиною. У їхньому розпорядженні — кухня з холодильником, умивальником та плиткою, а далі — житлова зона з ліжком, шафою, тумбочка та санвузлом. Жінка ділиться, що більшого їм і не потрібно.
«Сюди я потрапила через те, що вдома все затопило. Жити не було де, тому змушена була виїхати. Раніше в Калуші оселилася моя племінниця з дітьми, бо в їхній будинок прилетіло чотири снаряди. Ми з сестрою поїхали до них. Спершу винаймали квартиру, а тепер — отримали ці кімнати. Тут багато добрих людей, котрі допомогли. Познайомилась із Танею та Андрієм, які створили спільноту волонтерів «ВПО «Мурашки». Андрій нам завжди допомагав із ремонтом, коли щось виходило з ладу».
Саме так і розпочалося волонтерство жінок. Спершу вони фарбували тканину для маскувальних сіток військовим, згодом — почали нарізати її на смужки.
«Коли була гостра потреба — сиділи за роботою цілий день, тепер витрачаємо менше часу. Спочатку працювали з тканиною, здебільшого з відходів, а тепер — зі спеціального матеріалу, який є досить важким. Втомлююся інколи так, ніби побита, бо ще й рука болить».
Уже пізніше пані Валентина, пригощаючи журналістів «Вікон» виноградом у своєму теперішньому житлі, показує праву руку, яку поранило осколком.
«Я лежала на ліжку і дивилася новини, коли прилетіло. Якраз тримала руку біля чола, тому й захистила голову. «Швидка» приїхала не одразу, згодом лікарям довелося чистити загноєння всередині рани. Тепер деяких пальців я вже взагалі не відчуваю».
Працювали, дбали про кращу старість, а в результаті — все втратили
Валентина Драчко 24 роки пропрацювала на одному місці — нарізала папір на Херсонському бавовняному комбінаті, а згодом переїхала на Цюрупинську паперову фабрику в Олешках. Ще 10 років вона віддала роботі токарем. Жінка отримала квартиру, яку пізніше залишила дітям, а з чоловіком вони збудували власний будинок у селі.
«Працювала у шкідливих умовах. Єдина перевага — пішла на пенсію у 50 років, тобто на п’ять років раніше. Проте на здоров’ї все позначилося. До прикладу, щитоподібної залози вже немає, маю цукровий діабет… Ми вже своє прожили, а тут почалася ця проклята війна. Була квартира, був будинок, а не лишилося нічого, ще й сина вбили. Життя й до того було не медом, а зараз стало ще гірше».
Чоловік співрозмовниці помер у 2019 році через хворобу. До того часу вони тримали чимале господарство: мали двох корів, овець, кіз та обробляли 20 соток городу.
«На одну пенсію не виживеш, тому жили з того, що вирощували самі. Спершу я займалася полуницею, потім — помідорами. Коли вже стало менше сил, перейшла на зелень. У нас хоч і пісок, але все родило добре. У 90-х роках перекупники забирали товар прямо з-під хати, а пізніше ми вже возили самі на ринок — нам до Херсона їхати пів години. Траплялися дні, коли торгівля не йшла, то ми просто залишали продукцію і поверталися додому», — ділиться спогадами жінка.
Коли чоловік захворів, у господарстві залишилися тільки кури та качки. Доглядати за більшою худобою було нікому, адже для тварин потрібно було самотужки косити й заготовляти сіно на зиму.
Про початок повномасштабного вторгнення жінку повідомили сусіди, які працювали в поліції. Уже о пів на десяту ранку через їхнє село курсувала ворожа техніка.
«БТРи, танки, бензовози, машини з солдатами — три доби безперестанку їхали. Цей важкий шлейф пального стояв у повітрі ще дуже довго. Ми не розуміли, куди вони йдуть і де діваються. Півтора року я ще жила вдома під окупацією, аж поки росіяни не підірвали Каховську ГЕС. Тоді ми три доби сиділи на даху будинку. Потім приїхали волонтери зі Скадовська і вивезли нас».
Три доби на даху та знищене минуле
Людей везли до незатоплених сіл. Так Валентина із сестрою потрапили на околицю Олешок, де евакуйованих розміщували у школах та лікарнях. Коли за місяць жінка змогла повернутися до своєї домівки, рятувати там уже було нічого.
«Двері неможливо було відчинити — за ними впали прихожа й прасувальна дошка, які заблокували вхід. Усе у воді, меблі перекинулися й плавали. Там нічого не знайти — усе мокре, брудне. Куди його тягнути? Сестра ще плачучи намагалася щось мити, а я подивилася і зрозуміла, що все попереднє життя закінчилось. Навіть собаку та кролів довелося віддати волонтерам, бо не було куди їх забрати. Кури потопилися, корови… Вони довго плавали по селу й мукали, але так і не діставшись суші — загинули. Через місяць їхні тіла знайшли й повивозили».
Жінка згадує: коли підірвали дамбу, все відбулося раптово, буквально за пів години, хоча окупаційне керівництво впродовж дня запевняло, що рівень води підніметься щонайбільше на 15 сантиметрів.
«У мене меблі на ніжках приблизно такої висоти, тож я думала, що не дістане. І не знаєш, куди речі дівати: зранку винесла на горище, а там стріляють кожні п'ять хвилин, усе може згоріти, тому зняла назад. Раптом прибігла кума і кричить: «Вода!». Я встигла схопити лише документи й побігла. Сестра забрала ноутбук. Вона жила через дорогу, і ми йшли вже по пояс у воді. Я встигла спекти хлібину, а Галя захопила помідори. До нас уночі прийшли ще й сусіди, бо їхній будинок завалився. Оцим ушістьох ми й перебивалися три дні на даху. Залишилася в одній футболці та шортах, та й ті порвалися».
«Можливо, якби виїхала раніше, то і сина б врятувала»
За півтора року окупації до жінки неодноразово приходили російські військові — шукали сторонніх. Молоді, констатує переселенка, залишатися там було не можна, адже хлопців забирали «на підвал», звідки вони поверталися вже особами з інвалідністю.
«Зараз удома немає жодних запасів, люди з нового року не бачили хліба… Те, що посадили торік на городі, ще доїдали, а тепер уже траву варять. Навіть окупантам не возять продукти, тому вони ходять по хатах і все забирають у місцевих. Тоді люди не хотіли їхати, а тепер уже немає як».
Жінка каже, що в її віці вже не мріють, особливо після всього пережитого, адже нічого і нікого не повернеш. Шкодує лише про те, що не виїхала разом із сином — думає, що так він міг би залишитися живим. Її молодший син, Дмитро Корабльов, у 2022 році виїхав до Польщі, але за рік повернувся. Коли влаштовувався на роботу в Бердичеві, його мобілізували.
«Ніхто не зважав на те, що у нього хворе серце. Він якраз уперше прийшов у відпустку. 10 вересня 2024 року поїхав назад на фронт, а вже 5 жовтня — загинув. Йому було 37 років. Лише через рік ми змогли його поховати на калуському кладовищі. Був обмін тілами, і його тіло потрапило до Львова. Наприклад, побратима, з яким вони разом потрапили в засідку, ще місяць тому рідні так і не могли доставити із Запоріжжя до Черкас».
Похорон Дмитра Корабльова. 21 листопада 2025 року. Фото: Калуська міська рада
За все своє життя жінка далі Херсонщини нікуди не виїжджала — усе було вдома, усі рідні поруч. Зараз уся родина роз’їхалася, і нікого немає. Більше того, старшого сина Валентини після затоплення окупанти примусово вивезли в Росію, і досі невідомо, де він і що з ним.
«Я голосувала за Україну, не хотіла, щоб мої діти воювали. Але вороги прийшли до нас та принесли стільки горя… І це все досі продовжується».
У Калуші пенсіонерка вже добре вивчила місцевість, час від часу відвідує гірські околиці та місцеві святині. Мрій у неї не залишилося, як і ілюзій щодо повернення додому чи того, що житиме в Калуші вічно.
«Тут нормально, люди всюди різні. Мені трапляються лише гарні: і вдома не було поганих, і тут усі добрі. У такому віці в мене вже просто немає вибору. Кудись знову їхати — не варіант, бо тут мій син лежить. А вдома… вдома все знесли і спалили після затоплення…», — завершує нашу бесіду співрозмовниця.
Попри сльози, пані Валентина все ж інколи посміхається.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
