«Вікна» познайомилися з одним із ініціаторів цієї допомоги, волонтером Антоном Арсеничем. Чоловік розповів про масштаби напрацювань та як вони забезпечують кожного військового з Копанок.
Усе починалося з допомоги захисникам
41-річний житель Копанок Антон Арсенич усе життя займався будівництвом та євроремонтами. На третій місяць повномасштабного вторгнення вирішили із сімома хлопцями-однодумцями створити волонтерську групу, яка б підтримувала місцевих військових.
«Копанки — дуже дружнє село. Велика кількість чоловіків на початку добровільно пішла у Калуську ТрО і виїхала на передову. Тому ми з однодумцями згрупувалися і допомагали їм. Серед нас немає мільйонерів, спонсорів чи співпраці з великими фондами, які б спрямовували гроші на поточні потреби військових. Це особисті кошти, котрі жертвують небайдужі. Усе відбувається на добровільній основі».
Зараз волонтерська група налічує 104 учасники, які вирішують усі питання щодо потреб місцевих захисників. Серед них — п’ять жінок. Щомісяця в середньому кількість благодійників сягає 125 осіб. Також долучається громада села: раз на три місяці, хто скільки може, здає для допомоги копанецьким військовим — у середньому це 70–85 тисяч гривень. Зараз 49 місцевих чоловіків стоять на захисті країни.
«Ми їх забезпечуємо всім. Це не пафос, а наші нерви, кошти, недоспані ночі. В інтернеті висвітлюємо результат того, що передаємо, але скільки всього робиться, щоб це стало можливим! Кожен чимось зайнятий на своїй волонтерській ланці. Додатково люди закривають салати, тушонки, роблять м’ясні вироби, займаються придбанням машин з-за кордону».
Під час зустрічі Антон постійно наголошує: усе зроблене і те, що продовжує втілюватися — це не його особиста заслуга, а всіх небайдужих хлопців та дівчат, котрі жертвують своїми грошима, часом та силами. Також зауважує, що на відновлення двоповерхового приміщення під майбутній реабілітаційний центр не витрачають грошей, які збирають у селі на фронт. Це виключно кошти благодійників, котрі працюють у тилу на Перемогу.
У нас постає питання не «на що зібрати», а «кому передати потрібне»
«Того, що збирається в селі, не вистачає навіть на так звану одноразову акцію для двох військових. Тільки щоб купити одну зарядну станцію, потрібно витратити 35–40 тисяч гривень. Проте завдяки нашим добровільним засадам копанецькі військові повністю забезпечені трусами, шкарпетками, шампунями, гелями, сухими душами, берцями, тактичними кросівками, формою тощо. За цей час ми закупили понад 200 комплектів літнього та зимового одягу, тактичні шоломи, навушники, а також передали понад 10 автомобілів після технічного обслуговування. Якщо воїн перевівся в іншу частину чи звільнився зі служби, він повертає автомобіль, який одразу отримує наступний захисник із Копанок».
Не обділяючи насамперед своїх воїнів, місцеві волонтери допомагають й іншим захисникам: Калуській ППО, ТрО, 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, 50-му полку Нацгвардії, 63-й окремій механізованій та 25-й окремій повітрянодесантній бригадам, а також добровольчому батальйону імені Шейха Мансура.
За час своєї діяльності копанецька волонтерська група закупила: 24 зарядні станції, 17 інверторних генераторів, 186 FPV-дронів різних розмірів, 6 квадрокоптерів Mavic (три закупили самостійно, ще на три долучилися фінансово), 6 тепловізорів, прилад нічного бачення, два планшети та системи РЕБ. Також волонтери оплачували операції та реабілітацію для своїх військових.
«Хто не бере в цьому участі, тому здається, що це пафос. Ми вже звикли до хейту й тепер тільки сміємося з нього. Доводити нікому нічого не збираємося, а просто продовжуємо працювати. Жодна міська чи обласна рада, жодні депутати-мільйонери нам із забезпеченням військових не допомагають. Ми безмежно вдячні людям, які нас підтримують. Зокрема, двом нашим релігійним громадам та учням гімназії, які постійно долучаються».
За словами одного із засновників копанецької групи, наймолодшим волонтером є 22-річний Максим, який приєднався до них кілька місяців тому. А 70-річний пенсіонер, дядько Богдан, раніше донатив через банкомат, а тепер приносить гроші особисто. Ті, хто консервує та готує м'ясні вироби, працюють «за дзвінком». Їм привозять порося, а всі витрати на спеції та банки волонтери так само покривають із власного збору.
Від перших 10 тисяч гривень — до мільйонних зборів
Антон розповідає, що півтора року тому вони публічно звітували у Народному домі. Тоді підрахували, що витратили на допомогу воїнам 4 мільйони 600 тисяч гривень, із яких коштів громади було понад мільйон. Зараз загальна сума їхньої благодійності вже перевершила 8 мільйонів гривень.
«Сюди ще не входять речі, які нам передавали безкоштовно, — каже Антон. — Наприклад, коли зарядна станція коштувала 1200 доларів, наш односелець зміг безкоштовно дістати три такі станції та до чотирьох генераторів. До речі, близько 20% учасників нашої групи виїхали за кордон ще до повномасштабного вторгнення. Дехто з них надсилає більші донати, а хтось допомагає нарівні з місцевими. Але розвію міф: зараз уже ніхто не передає по тисячі чи дві доларів. Це на початку вторгнення Ярослав з Америки, який сам із Калуша, але його бабуся жила в нашому селі, міг пожертвувати до півтори тисячі доларів за раз».
Перші місяці вторгнення співрозмовник пригадує з усмішкою: каже, коли мали в касі 10–15 тисяч гривень, то почувалися олігархами. А коли вперше виникла потреба закупити прилад нічного бачення за 138 тисяч гривень, волонтерам здавалося, що назбирати таку суму так само нереально, як і мільйон.
«Тоді ми залучили парафіян обох церков, усіх небайдужих людей і зібрали необхідні кошти трохи більше ніж за тиждень. Спершу було проблемою взагалі знайти цей прилад. Їхали по нього у Львів, чекали вечора, і наш військовий, який воює ще з 2014 року, перевіряв його в дії, адже ми самі тоді геть нічого не тямили. Для порівняння: зараз РЕБ із додатковим акумулятором та переналаштуванням частот обходиться нам приблизно у 280 тисяч гривень. Щодо FPV-дронів, то спершу стандартна "сімка" коштувала 7–8 тисяч гривень, а тепер — 25 тисяч. Інколи люди на звичайний генератор збирають цілий місяць, а за цей час захисник на фронті, на жаль, може загинути. Тому у нас і виникає ситуація, коли головне — не просто зібрати гроші, а встигнути вчасно передати накопичене тому, хто цього потребує найбільше».
Облаштування реабілітаційного центру: ремонт «з нуля» та власноруч
Приміщення під майбутній реабілітаційний центр насамперед буде призначене для копанецьких військових та їхніх дітей. Спочатку всі речі волонтери тримали по гаражах, підвалах та на балконах односельців. Однієї кімнати для таких запасів катастрофічно не вистачало. Зараз на першому поверсі майбутнього центру зберігаються закрутки та стоїть морозильна камера з готовими ковбасними виробами. Поруч уже чекають свого часу навіть перші тренажери для майбутнього спортзалу.
Антон проводить екскурсію кімнатами, де вже наступного року мають облаштувати тренажерний зал, роздягальню, санвузол, кабінети психолога та масажиста, куточок відпочинку, а також приміщення для гри в теніс та більярд. Одночасно тут зможуть комфортно перебувати до 20 чоловіків. Якби паралельно новостворений благодійний фонд «Надія Копанок» не опікувався щоденними потребами військових, центр уже за пів року діяв би на повну силу. Втім, усі роботи волонтери виконують паралельно, ні на мить не обмежуючи захисників. До того же місцеві хлопці мають основну роботу, тому приходити сюди й робити ремонт щодня просто не вдається.
«Пів року тому, коли ми тільки зайшли сюди, видовище було, як у фільмі жахів: купа сміття, побиті пляшки, шприци... — пригадує Антон. — Вікна були розбиті, тому ми вже закупили й вставили нові склопакети. Плануємо копати криницю, щоб підвести воду. Електрику попередньо провели власним коштом — п’ятеро працівників зробили обидва поверхи всього за пів дня. Також за такий короткий час перекрили дах, бо він сильно затікав, і там уже навіть дерева почали рости. Демонтували деякі аварійні стіни. Тарас Ладаняк, який допомагає нам від самого початку, дав 2,5 тисячі доларів на кондиціонери, і ми від себе додали ще тисячу. Все, повторюю, робиться за особисті кошти та власними руками учасників нашої групи».
Волонтер вкотре наголошує, що один у полі не воїн, тому кожен із його однодумців чітко виконує свою роботу, за яку відповідає особисто: хтось займається закупівлею дронів, хтось — генераторів, а хтось шукає та приганяє машини.
За гроші не купиш авторитет, совість та людяність
«Усі ці балачки точаться від тих, чиї рідні не воюють, а здебільшого сидять за кордоном. Збоку завжди легко рахувати чужі гроші. Ті люди, які багато говорять, насправді нічого не вирішують і не мають жодного стосунку до волонтерства. Ми не порівнюємо себе з іншими реабілітаційними центрами, адже всі наші кошти — це виключно власні пожертви».
У волонтерській групі Копанок діє залізне правило: на першому місці — сім’я, на другому — військові. Співрозмовник безмежно вдячний своєму братові Віктору, з яким вони працюють разом від самого початку. Вони діють як одне ціле й за потреби завжди підстраховують одне якого або ж організовують допомогу паралельно.
«Ми — одна з найстійкіших груп у Калуському районі, які не розсварилися і не розбіглися, і від цього я кайфую, — зізнається Антон. — У нас усе чітко, злагоджено та прозоро. Велика група, порядні хлопці. Дякую всій громаді Копанок, яка долучається. У нас немає разових акцій, ми допомагаємо нон-стоп. Якщо в селі півтори тисячі населення, то 1200 людей тим чи іншим чином залучені в допомогу. Пенсіонери у нас просто молодці! А от ті, у кого на подвір’ї стоїть по дві-три автівки, інколи не так активно проявляють себе в підтримці військових».
Усі свої дії та звіти щодо допомоги військовим група відкрито оприлюднює в інтернеті. Волонтери переконані: ті, хто говорить у спину, там і залишаються — позаду. І головне, чого не купиш за жодні гроші, — це авторитет, совість та людяність.
Серед мінусів цієї безкорисливої праці Антон Арсенич називає лише катастрофічний брак часу та обмежену увагу до власної родини.
«Коли інші чоловіки вдома вже о 17:00–18:00, то я повертаюся ближче до півночі. Встаєш зранку — дружини вже немає, приходиш уночі — вона вже спить. Відпочинок зараз також нереально організувати, адже всі думки й процеси крутяться довкола військових. Втім, якби повернути час назад, навіть попри моральне виснаження, головний біль та нерви, я б знову пройшов цей шлях. Бо хтось і тут, у тилу, мусить допомагати тим, хто воює».
Чоловік понад усе мріє про Перемогу, а ще — довести до ладу реабілітаційний центр разом із цією дружньою громадою.
«Я думаю, війна закінчиться в один день — так само раптово, як і розпочалася. Військові ще стоятимуть на своїх позиціях, просто припиняться бойові дії. Тоді я віддам свій телефон сестрі, скажу, де я, і на тиждень-два поїду в гори, щоб просто відпочити морально… З собою візьму тільки "Мівіну" (сміється. — Авт.), ліхтарик і обов’язково — сім’ю», — ділиться планами співрозмовник.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
