Чому молода дівчина обрала військо, як давала собі раду із втратами та про що мріє після Перемоги — в матеріалі "Вікон".
Чекала повноліття, щоб стати на захист країни
У цивільному житті калушанка Анастасія Барабаш любила малювати та кермувати автомобілем. Не закінчивши юридичний факультет, дівчина поїхала за кордон, де понад рік працювала перекладачкою з польської мови для українців. Утім, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вона дочекалася повноліття й одразу повернулася додому.
«Ми зібралися з трьома моїми друзями з Калуша і разом приїхали підписувати контракт. У місцевому ТЦК нас не взяли, тож кожен мобілізовувався у різних містах. Я пішла до Верховинського військкомату, де мене поставили на облік. За один день пройшла ВЛК і чекала два тижні на відправку до навчального центру. Це було наприкінці 2022 року», — пригадує Настя.
Дівчина пояснює: вони усвідомлювали, що мають більше сил та снаги, ніж старші люди.
«У першу чергу потрібно захищати родину, тому ми були переконані: хто, як не ми. Рідні гадали, що я їду на роботу до Києва. Правду їм сказала вже після складання присяги. Мама посивіла, тато був у шоці, але забрати мене звідти вже не могли. Я потрапила до 100 окремої механізованої Волинської бригади. Спочатку була бойовою медикинею взводу, працювала на стабілізаційному пункті, а згодом стала старшою бойовою медикинею окремої роти ПТРК», — ділиться ветеранка.
Основним завданням було надання першої медичної допомоги та евакуація поранених із поля бою. Траплялися зміни, коли привозили понад 50 поранених, і це нагадувало конвеєр: одні бійці на столі, а інші вже чекають на свою чергу. Найважчим виявилося втрачати людей.
«Коли не можеш врятувати бійців і вони вмирають у тебе на руках — це дуже важко. Сліз не було, бо розумієш, що вони йдуть звідси Героями, та й від однієї людини не може залежати все. Я себе не картала, бо я не Бог, а травми інколи бувають несумісними з життям. Від початку усвідомлювала, на що йду і що спроможна зробити. Коли хлопців довозили до стабпункту, доводилося їх реанімувати. Часом це було безперспективно, але траплялося й таке, що серце знову запускалося».
«Можна тримати смерть позаду або тимчасово її випереджати»
Захисниця рідко бачить побратимів у цивільному житті через відстань, але часто отримує слова подяки у переписці від них та їхніх дружин. Каже, що на фронті не вона обирала медицину — радше професія обрала її.
«Ми проходили курси з тактичної медицини в Харкові й отримали сертифікати, без яких до порятунку життів не допускають. Спочатку треба довести, що ти готовий до цієї роботи, якщо ні — направляють на інший напрям. Спершу я працювала в морзі. Разом із побратимами ми пройшли Куп’янський напрямок, Покровськ, Мирноград, Часів Яр, Торецьк, Костянтинівку, Краматорськ і Лиман».
Розуміння того, що будь-якої миті вона може опинитися на місці поранених, було завжди. Вона була до цього готова, але намагалася не зациклюватися на таких думках.
«Життя надто коротке. Якщо в якийсь момент настане смерть — випливає, так мало бути. Можна було б влаштувати все інакше: бути поруч із батьками, працювати на цивільній роботі, але я розуміла, що це моє покликання, і не бачила себе в іншому. На фронті у мене з'явилася ще одна родина: брати, сестри, а хтось міг тимчасово замінити маму чи тата. Я пишалася ними й хотіла бути поруч цілодобово».
Вона пригадує епізод у Костянтинівці на стабілізаційному пункті, де працювала спільно з бійцями 5 ОШБр. Тоді ворог активно застосовував авіабомби та КАБи. Один із прильотів стався зовсім поруч — військових засипало землею. Якби стався ще один удар, їх би вже ніхто звідти не дістав.
«Бог вберіг — виходить, мала жити далі. Коли їдеш у машині, розумієш, що будь-якої миті може наздогнати FPV-дрон. Смерть іде слідом за тобою, від неї не втечеш, але можна відірватися трохи далі», — констатує співрозмовниця.
Єдиним плюсом війни дівчина вважає нові знайомства, де всі стають єдиною родиною. Найбільшим мінусом — агресивних сусідів, які принесли українцям стільки біди та розв'язали цю війну.
Мирне дитинство доньки готова виборювати й надалі
Анастасія звільнилася зі служби, щойно дізналася про вагітність. Останні дев'ять місяців вона виховує донечку Меланію.
«Її народження мене врятувало, адже багатьох моїх побратимів уже немає в живих. Донька — моя опора та підтримка. Коли вона сміється, на душі стає світліше. Хочу віддати їй максимум часу та уваги, бо якщо ситуація погіршиться, доведеться знову йти воювати».
У декретну відпустку «Гайка» свідомо не хотіла йти. Пояснює, що це такий стан, коли впродовж трьох років щодня думаєш про необхідність повернення на службу. Утім, не відкидає, що це може статися й раніше. За свій вибір не шкодує. Досі подумки живе фронтом, але розуміє, що зараз малечі потрібна мама.
Під час служби у відпустку завжди приїжджала сюрпризом, без попереджень. Перших п'яти днів цілком вистачало для відпочинку з рідними та друзями, а далі ставало нудно — хотілося якнайшвидше повернутися назад, аби сховатися від колись звичного життя.
Від цивільних військова чекає лише поваги та вдячності, адже в тилу досі трапляється непорозуміння. Наслідки для здоров'я, зазначає вона, проявлятимуться постійно, і не все піддається лікуванню. Відгомін контузій та ПТСР — це те, що залишається назавжди.
Щодо нагород Настя вважає, що такі відзнаки, як «Золотий хрест», краще не отримувати, адже задля цього доводиться пройти надто важкі випробування, а батькам потрібна жива та здорова дитина, а не ордени. Оскільки дівчина з дитинства любить малювати, після Перемоги мріє розписувати стіни в будинках і займатися реставрацією.
«Мрію про мир і про те, щоб наші діти мали спокійне майбутнє. Батьки вірили, що коли ми виростемо, жодної війни вже не буде. Своїй дитині хочу дати вільну Україну, спокійне життя, навчання… Щоб вона прокидалася від музики, поверталася додому з вечірок, а не чула сирени тривоги й не ховалася по підвалах», — підсумовує ветеранка.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
