Що було на заводі, як Росія нищила Маріуполь — про це Андрій Понар розказав в інтерв'ю РБК-Україна.
Андрій Понар пішов на війну в 19 років. Після Майдану, окупації Криму і частини Донбасу вирішив, що не може залишатись осторонь. "Азов" вибрав після Іловайського котла, а ще тому що там був його брат. Повномасштабну війну Дюк зустрів недалеко від Маріуполя. Потім були важкі місяці на "Азовсталі" і не менш важкі – у російському полоні.
Боєць розповів, як з побратимами до останнього захищав Маріуполь, який росіяни методично рівняли з землею, як пройшло "інтерв'ю" з пропагандистами, поки він знаходився в полоні, і коли він зрозумів, що його везуть на обмін.
– Наскільки я знаю, ваш позивний "Дюк".
– Так.
– Чому?
– Мені сподобався позивной "Дюк". Англійською перекладається як граф. Просто сподобалось. Так вийшло в житті.
– Чому ви вирішили обрати шлях військового і коли?
– Взагалі в 2014 році з початком війни в Україні для себе вирішив, що настав час захищати державу.
– Скільки вам було років?
– 19. З початком війни, після Майдану, після всіх подій на Майдані, після захоплення Криму і початку АТО я вже вирішив покинути роботу, я займався бухгалтерією і прийняв рішення попасти на війну.
– Прийняли рішення поїхати на Донбас?
– Звичайно.
– А чому в складі "Азову"?
– Я хотів спочатку потрапити в "Правий сектор", мене в "Правий сектор" не взяли, тому що у них було дуже багато народу, не було озброєння і вони не могли собі дозволити ще когось набирати. Хотів потрапити в ЗСУ, в ЗСУ не брали, тому що на той час я був комісований. Строкову службу я не служив і тому ніхто навіть не розглядав молодих пацанів брати. Було прийнято рішення, а на той період часу у мене вже в "Азові" знаходився брат з позивним "Мілан" і я прийняв рішення прийти до нього в "Азов", тому що спочатку ми думали, що необхідно буде знаходитись в різних підрозділах, щоб у разі чого обидва одночасно не загинули. Різні ситуації бувають.
Після Іловайського котлу було прийняте рішення, що я також переходжу в "Азов", вже повністю я потрапив у полк в вересні 2014 року.
– Вам не страшно було? 19 років і ви приймаєте для себе таке важке рішення йти на війну.
– Та я думаю, всім страшно, але все полягало в тому, що я про себе думав, напевно, в останню чергу. Тобто питання так не стояло – страшно чи не страшно. Склалась така ситуація – у державі війна. І 21 століття, Україні необхідно було тоді і необхідно зараз відстоювати свою незалежність. Ми потрапили в такий прекрасний період часу, історичний період, коли нам пощастило захищати свою державу і свою незалежність, тобто відстоювати і доводити її власними силами.
Фото з особистого архіву Андрія Понара
– Як ви зустріли перший день війни? Взагалі чи знали ви, що 24 лютого на нас нападуть? Бо для багатьох мирних це була несподіванка. А для військових як?
– Особисто для мене певні передумови того, що війна почнеться, вони були. Щоб сказати, що всі були впевнені в тому, що 24 почнеться війна, думаю, про це не знав, напевно, ніхто. Ми очікували війни. Ми намагалися максимально, як ми могли, підготуватись, ми максимально готувались. Ми, так би мовити, перестраховувались, щоб це не стало для нас неочікуваним. І 24 числа з самого ранку, о 4 ранку мене будить командир зі словами: "Летять ракети".
– А ви де були?
– В Юр’ївці, база "Азова" в селі Юр’ївка Донецької області, неподалік Маріуполя. Я собі думаю, які ракети, він каже: "Ракети летять по Києву, по Одесі". Я думаю: "Та ні, щось не те". Через хвилин 15, я сам з Франківської області, з дому телефонують, що по аеродрому в Коломиї ракети влучили. Тобто, Франківська область, де Франківськ, а де АТО, прилітають ракети. Тут вже все зрозуміло, що почалась війна.
– Ви в перших числах повномасштабного наступу поїхали в Маріуполь? Яка там була обстановка?
– На початку війни в Маріуполь також прилетіла ракета. Маріуполь почали бомбити літаками з першого ж дня, артилерією і "Градами" далекобійними обстрілювали. Мікрорайон Східний, який ближче до східної сторони, туди, в напрямку Широкіно. Почались у місті вибухи, почалась у людей масова паніка, не розуміли, що відбувається. І було прийнято рішення обороняти Маріуполь, захищати його від можливого наступу в Маріуполь росіян.
– Я чого питаю, Маріуполь був такою гарячою точкою дійсно з перших днів війни, на нього було одразу кинуто дуже багато сил.
– Ну, звичайно, тому що вийшло так, що росіяни з Криму, пройшовши все, що тільки можна, буквально у похідному порядку доїжджають колонами 800 машин з Бердянська до Маріуполя, з Широкіно виходять воїни "ДНРії", з півночі росіяни пройшли через Волноваху, з усіх сторін до нас ідуть. Ну… Приймали бій.
– Як ви думаєте, чому росіяни так зачепилися за цей Маріуполь? Вони ж його не відпускали доти, доки вам не дали наказ вийти з "Азовсталі".
– Я думаю, це все пов’язано з полком "Азов", тому що всі розуміли, що "Азов" в Маріуполі…
– Колиска "Азову".
– Так, звичайно, "Азов" і Маріуполь – це речі сумісні, це одне єдине. Я думаю, вони почали свою тематику денацифікації, їм був конкретно цікавий "Азов". Як символ, я думаю, якийсь символізм вони в цьому закладали, можливо.
– Що, якщо поборять "Азов", то поборять нацизм в Україні?
– Цілком можливо.
– Як ви опинились на "Азовсталі"? Я так розумію, що росіяни піджимали, брали у якесь кільце чи як це відбувалося?
– 24 лютого прийшов наказ. Я розгортав командний пункт на "Азовсталі". Я з підрозділу одного, ми займалися певною діяльністю, нам був відданий наказ потрапити на "Азовсталь" і там певною діяльністю займатися.
– А потім, коли всі були на "Азовсталі", ми це чули, і це питання було постійно на порядку денному, що "Азовсталь" регулярно бомбили. І там опинилися також і мирні жителі. Як це було зсередини?
-Ну, тут треба розуміти, що на "Азовсталі" всі, хто був, вони там були з середини квітня і в подальшому. Ще до війни на "Азовсталі" були бункери, це, якщо я не помиляюсь, 34 бункера. Бункери були налаштовані проти повітряних ударів, вони не були готові до таких масованих авіаударів. Це старий завод, старі бункери, цивільних пускали у ті бункери, тому що цивільні шукали прихистку. Бомбили не тільки "Азовсталь". Бомбили з початку лютого весь Маріуполь. Літаки літали через 15 хвилин, через кожні 15 хвилин літаки літали і скидали ФАБи по всьому Маріуполю. ФАБи складали дев’ятиповерхівки повністю.
– ФАБ-500?
–Спочатку там були не тільки ФАБ-500, там спочатку були килимові бомбардування меншими бомбами. Я навіть не розумію, як вони вибирали цілі. Літаками вони рівняли повністю все місто, тобто я б ще зрозумів, якби там були якісь військові, чи ще щось. Просто знищували всю інфраструктуру, всі будинки. От просто все. Літаки літали цілодобово, вони просто цілодобово скидали бомби на місто. По всіх районах міста. Не було такого місця, де літак в день не скинув би бомбу.
– Це тому що вони таким чином хотіли взяти місто, неважливо, скільки буде втрат? Ні, ну, звичайно, зараз, на 8 місяць війни це говорити не приходиться, ми всі розуміємо, як воюють росіяни, але сам факт – ви берете місто і ви його просто під нуль знищуєте.
– Виходить, що з самого початку літаки бомблять з неба, танки під’їжджають, так само знищують житлові будинки, приватні будинки танки просто виносять, там один постріл танку і все, будинку немає. "Гради" цілодобово стріляють з моря, тобто кораблі – ВДК (великий десантний корабель – ред.) виходили з Бердянська, підходили до Маріуополя і цілодобово "Гради" падали по Маріуполю. Вони розвертались, пливли назад в Бердянськ, перезаряжались і так само цілодобово з моря стріляли "Градами". Спочатку оборона була більш ширша, по факту, можна сказати, на околицях Маріуполя. І з кожним днем все це зменшувалось, тобто натиск був дуже великий, все зменшувалось і дійшло до оборони на "Азовсталі".
– Ви сказали, що на "Азовсталь" прийшли мирні шукати прихистку. Як ви з ними співіснували? Є військові, є мирні жителі. У вас свої задачі, а мирні жителі бояться, їм потрібна їжа, їм потрібен хоч якийсь комфорт. Як це було?
– У нас були запаси їжі і ми постійно, поки вони були, заносили в їхні бункери також їжу, тому що там були жінки, діти, чоловіки деякі. Щоб поповнювати запаси, щоб нікого не кинути, постійно розносилась їжа, формувалися запаси в тому чи іншому бункері, щоб люди мали, що їсти. Жінки були з маленькими дітьми, там було дуже багато маленьких дітей, немовлят, і всім чим могли, максимально намагались допомогти. Вони допомагали нам тим, що могли пекти якусь їжу, хліб, а ми їм. Так якось співіснували.
– А у вас була можливість зв’язатися зі своїми близькими?
– Так, була. Мобільний інтернет і зв'язок взагалі відключили десь на початку березня, числа, напевно, 10-го. Після 10 березня в Маріуполі взагалі не було мобільного зв’язку. Пізніше з’явились Starlink. Тобто була можливість через інтернет зв’язатись з рідними, ну і просто поспілкуватись.
– І що ви казали рідним?
– Все прекрасно. Все добре, все нормально. Там більше нема що сказати. Ну, я думаю, всі взагалі бачили, розуміли, що відбувається, розповідати про те, що відбувається, взагалі не хотілось. Всі говорили, що все добре.
– Ми з вами розмовляли, ви говорили, що бункер бомбили дуже сильно. І, наскільки я зрозуміла, ви заздалегідь знали, що готуются до вильоту літаки.
– Нам було відомо, коли готуються на взліт літаки, і вони, в основному, летіли тільки в Маріуполь. Все доходило до того, що просто звичайний Су-25, який кидав ФАБ-500, він літав через кожні 15 хвилин, ну, буквально 15 хвилин і падає бомба з неба. Декілька разів на день в Маріуполь залітали стратегічні бомбардувальники і скидали вже ФАБ -3000, тобто, там максимально, якщо я не помиляюсь, залетіло 11 літаків, і кожний скинув по ФАБ-3000.
– Це 3 тисячі кілограмів.
– 3 тисячі кілограмів бомба, так.
– І як бункер витримував? Чи він не витримував?
– Бункери не витримують такого навантаження. Наскільки я читав, ті бункери на "Азовсталі", вони розраховані на один удар ФАБ-500. Один удар ФАБ-500 в дах він витримує, більше не витримує. В подальшому це пробиття бункеру.
– Тобто вони по бункерам били і ви просто переміщувались якось далі чи глибше?
– Ми змінювали бункери. Треба розуміти, наприклад, що вийти на поверхню – це ціле завдання. Щоб пройти по поверхні з пункту А в пункт Б, щоб у тебе нічого не прилетіло, це було по факту неможливо. Стріляли одночасно з усього. Напевно, усе озброєння, яке було в Російській Федерації, усе одночасно летіло поза водою, на "Азовсталь". З моря, з суші, з повітря. Все, що тільки можливо, все летіло. І це було ціле завдання. Пізніше ми вирішили, що ми можемо переміщатися по "Азовсталі" підземним шляхом, було підземне сполучення. І вони почали тими ж бомбами перебивати підземне сполучення, але ми його відкопували і далв ним ходили.
– Коли ваші командири отримали наказ, що буде відбуватися ця процедура евакуації, ви будете виходити з "Азовсталі", на вашу особисту думку, коли ви там були, ще була у вас можливість там залишатися і продовжувати битися чи це не мало сенсу і треба було навпаки раніше виходити?
– Ну, я думаю, що це було дуже правильне рішення. Рано чи пізно все б закінчилось тим, якби ми продовжували подальшу боротьбу, що просто всіх би вбили. Ми б могли продовжувати до кінця на заводі боротися до останнього воїна, але загинули би всі. Це всі прекрасно розуміли. Вважаю, що це було правильне рішення. Я більше ніж впевнений, що це було важке рішення для команди, але треба було зберегти життя всьому складу і в подальшому боротися. Не в такому форматі, як було в Маріуполі, всі розуміли, що варіанту, щоб ми змогли в Маріуполі перемогти, вже б не було ніякого. Всі розуміли, що настане ця точка Х, коли всім буде кінець. Просто в якому форматі він настане, ще ніхто не розумів.
Все звелось до постійних втрат кожного дня. Дуже багато поранених, відсутність медикаментів, антибіотиків повністю, люди заживо гниють. Немає можливості надати їм будь-якому медичну допомогу. Відсутність навіть елементарних бинтів. Закінчувалася їжа, боєприпаси, по факту все. Всі прекрасно розуміли, що н?%B