На зустріч із авторами завітало понад два десятки молодих людей. В основному це були учасники театру «Люб-Арт». Розмова вийшла плідною і змістовною. Інна Завгородня та Стас Бєльський не лише читали свою та чужу поезію, а й відповідали на численні запитання присутніх.
Загалом, книга репрезентує спектр літературних традицій, що утворюють між творчістю авторів найдивовижніші зв’язки. Скажімо, дніпропетровці – Бородін, Селімов і Бєльський вписуються в спільну канву поезії парадоксу, деконструкції звичної картини світу, в якій народжуються нові, не- проявлені, ледь не трансцендентні причинно-наслідкові зв’язки. Безумовно, в цьому близька для них запоріжанка Тетяна Скрипченко. Витоки її стилю варто шукати в традиціях непідцензурної російській поезії (зокрема, постконцептуалізму) й американської поезії другої половини 20-го століття.
Разом із тим, певну спорідненість красного письменства знаходимо в Юрія Ганошенка й Інни Завгородньої, що асоціюється з поміжів’ям львівської поетичної школи та поезією станіславського феномену. І зовсім відмінні за своїм стилем подружжя Олесь Барліг і Сана Праєдґарденссон. Сана – симпатик неомодерністської, декадентської поезії, вкоріненої в реалії європейського й американського контекстів. Олесь – представник покоління так званих «двотисячників» у сучасній українській літературі. Його вірші можна поділити на дві групи: трансформація поетичних практик дев’яностників, в якій зникає пафос декларації, й відсторонена, дистанційна фіксація дійсності з вибудовуванням ланцюжків між різними за своїм походженням культурними кодами.
Важливим є й те, що книжка присвячена двом Володимирам – Селіванову й Кльону – літераторам, які пішли з життя. Обидва вони були не тільки поетами, а й акумуляторами літературного життя навколо себе. Символічно, що Влад Кльон народився в Запорізькій області й помер у Дніпропетровську, а Володимир Селіванов за півроку дзеркально відобразив у цьому його долю, народившись у Дніпропетровській області й померши в Запоріжжі.
Відкритою для читацьких інтерпретацій залишається назва збірки, що, за словами з одного з упорядників книги Станіслава Бєльського, «була інтуїтивно обраною з багатьох варіантів». Вона відсилає до однойменного вірша Олеся Барліга й наголошує на певній нелегальності та ненормативності поезії авторів для загальної пострадянської «очеретяної» (провінційної) літератури, хворої на анахронічні фантомні болі.
Все це підсумовує анотація до книги: «Якщо покласти цю книгу на бік, вийде нескінченність – нескінченність поезії й споглядання. Якщо прочитати цю книгу, все стане зрозумілим – навіть те, що неможливо зрозуміти».
Ватикан: коли час зупинився