Михайло Горинь. Фото з архіву http://www.day.kiev.ua Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського району Львівської обл. Навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953-го був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.
Згодом працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, був директором шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961-го – на науковій роботі. Одним із перших у СРСР організував науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці (при Львівському заводі автонавантажувачів). Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.
У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним та Дмитром Павличком. Один з організаторів і член президії львівського Клубу творчої молоді. Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років таборів суворого режиму.
Звільнений 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. Працював кочегаром у котельнях Львова, згодом – психологом на заводі “Кінескоп”.
Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська гельсінська група). 1982 року засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І. Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Помилуваний у зв`язку з «перебудовою» 2 липня 1987 року. 1990-го реабілітований.
1988 року організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Учасник кількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі східної України в західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994). Був головою Української республіканської партії. Один із засновників Республіканської християнської партії (1997), член її Центрального проводу. Очолював Конгрес національно-демократичних сил. Заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. Обирався головою Української всесвітньої координаційної ради.
Кавалер орденів «За заслуги», Ярослава Мудрого, «За мужність», Свободи.
Останніми роками тяжко хворів.
Вічна пам’ять.
ДО ТЕМИ:
На Прикарпатті на 41-му році життя помер видатний український науковець-кібернетик
