Юля прохолоджується від екіпірування. Фото Петра Буяка Ми об’явилися! Я знаю, що ви запитаєте: “Ну ви де?!” А ми відповімо: “В Караганде!” :)
Ось куди нас шлях широкий заніс. Ми вже проїхали майже пів-Казахстану, але писали вам ого-го, ще в Саратові. Вибачайте, дорогі, насправді, можливості не було. То ж зараз усе надолужимо, прямо зараз!
Ох, друзі, про що ж була остання мова. А-а-а, пам’ятаю. Я писала щоденника і помітила, що збоку вишні ростуть. Так от вони, милі! Фрукти-овочі-ягоди — це для мене завжди свято!
Так ось, Петро трохи поспав, посмакував вишеньками — і ми поїхали далі. Непомітно як — ми опинилися в Саратові. Місто перед нами, як на долоні, але ж не можемо отак, з пилу заїхати - Петро вирішив мотоцикл трохи підмарафетити: помив фару, поміняв кілька шприх, які тріснули.
А я тим часом прохолоджувалась.
Ага, до речі, розкажу одразу про враження від нашої екіпіровки. Нагадаю, що весь мотоодяг у нас — від компанії AGVSPORT. І одяг насправді надзвичайно якісний, я просто тащуся! :) Все продумано, не дарма їхній слоган — “Зроблено райдерами для райдерів”. В куртках — купа кишеней, і всі — на місці, ми ними користуємося по повній. Усі закриваються на замки, так що щось загубити — не реально. Легенький дощик витримують навіть наші куртки, якщо ж злива серйозніша — одразу вдягаємо дощовики (теж виробництва AGVSPORT, утеплені), а в них — хоч пірнай — сухо, тепло. І схожі ми в них на колобків, так що окрім комфорту під час негоди додають ще й позитиву. Вдягаєш екіп — і жоден вітер не відчутний взагалі. Якщо жарко — є вентиляційні клапани, відкрив — і все продувається! Ну звісно, обманювати не будемо, коли зупиняєшся — температура в екіпі починає стрімко зростати, тож шукаємо тінь. І ще є один мінус, в якому я не можу звинувачувати цю компанію, просто напишу їм звернення-прохання: жіночі штани AGVSPORT ну ніяк не передбачені для пасажирів коляски:) Туди зустрічний вітер практично не задуває, тому влітку так їхати дуже жарко. Ну але для нас безпека головне, тому я терплю, а на зупинках отак-от прохолоджуюсь. До речі, дуже допомагає мені термобілизна, яку нам подарували в магазині Boomerang Boardshop. Вона хоч і для зимових видів спорту, із своєю функцією справляється на ура — забирає на себе піт, тож почуваюсь значно комфортніше, за що Бумерангу і 686 дуже дякую! :)
Ну так ось, ми в Саратові. Місто-герой, треба подивитися! Значить, треба шукати друзів! І тут я мушу сказати, що я обожнюю МакДональдси! Запах там, звичайно, жахливий, сама я би там не їла, але безкоштовний інтернет!!! Якщо відвідувачів небагато, можна навіть просто сісти за столик - і ніхто і не запитає, що ти тут робиш! Тож відкриваємо пошту — і бачимо лист від Тані, дружини мотоцикліста Юри, що проводжав нас у мандри в Києві. А там не просто лист — там хелп-ліст мотоциклістів! Чесно, я більше не вірю у співпадіння, це було не просто так. Ми подзвонили до Костянтина Ткаченка, а він виявився теж у мандрах (ну, що влітку і не дивно). Але, звісно, в біді не залишив і дав координати Сергія Пожарніка — президента байкерського клубу Free Brothers. Зідзвонились — домовились про зустріч.
Сергій проявив гостинність, якої ми і не чекали, і погодився розмістити нас прямо у себе вдома. А живе він в центрі, тож місце зустрічі у нас було мальовниче — біля “ТЮЗу” — театру юного глядача.
Чекали ми Сергія там дуже довго, аж до темна, тож часу було багато, встигли і на гітарі пограти, і з місцевими жителями поспілкуватися. Підійшов до нас росіянин-нацист. Чесно кажучи, не розумію, як можуть росіяни восхваляти Гітлера і в той же час бити себе в груди “Я за Россию”. Ну але цей екземпляр особливо інтелектом не відрізнявся, то ж ми на дискусію і не напрошувались. І взагалі, думаю, аргумента у нього було лише два — лівий і правий кулаки. Тож ми мовчки наслухались про хохлів багато цікавого, йому стало нудно, і він пішов геть, на прощання показавши “зигу”.
А ми продовжили гаяти час. Я запросила у Петра фотосесію. Ех, як же мені подобається цей мотоодяг! А коли він ще мого розміру (що для мене рідкість:)) — носити просто кайф!
А ми все чекали... Петрик приніс мені морозива. Тут теж не цураються використовувати союзно-ностальгічну тему в продукції.
Нарешті ми Сергія дочекалися, але було вже темно-пізно, тому фотографій нема, звиняйте:). Для нашого Дніпра він навстіж відкрив свій гараж. Ми залишили його спати, а самі пішли додому.
Потім була довга розмова за вечерею. Сергій розказував про свій клуб, про взаємостосунки Free Brothers із іншими російськими мотоклубами, про фестивалі, які вони організовували, про їхню діяльність взагалом і про членів клубу зокрема. В принципі, це все можете знайти і на їхньому сайті www.fb64.ru, ну але почути це все з перших уст, ще й уст президента клуба, звісно, цікавіше, тож мали це за честь.
А наступного ранку навіть не дочекавшись, коли прокинуться гостинні господарі дому, ми пішли погуляти по Саратову, зняти готівку на найближчі дні, ну і заодно місто розглянути.
Що одразу кидається в очі — дуже симпатичні дерев’яні будиночки початку ХХ століття. Стан у них різний. Де-не-де відверто занедбаний, а деколи - видно, що експлуатується повним ходом, тому і виглядає пристойно.
А решта - в принципі, все як у нас :). На дорогах так само їздять биті машини...
В магазинах — схожі продукти. Не соромляться спекулювати як на “хохляцькій” темі,
так знову ж такі, і на ностальгічно-совєцькій.
Ми вирішили свої справи, купили провізії і повернулися до байкерського гаражу — збиратися в дорогу.
Отак-от злісно виглядає гараж справжнього російського байкера.
Сергій з дружиною, звісно, просто так нас не відпустили б, вийшли нас провести, пофотографувалися на пам’ять у дворі і на фоні ТЮЗу.
А потім запропонували поїхати до парку Перемоги і таки оглянути головну цікавинку міста. Ми, звичайно, радо погодились.
Техніки, звісно, багато. І це не просто музей техніки — це парк слави, тобто кожен сантиметр тут говорить про велич перемоги СРСР у Другій Світовій війні.
Ну мене, дитя полковника, цими залізними монстрами здивувати важко. Чим вигідно відрізняється навіть Луцький музей військової техніки в Україні - що в кожен танк, літак, вертоліт, там можна залізти всередину. І от саме зсередини дійсно можна відчути себе на місці того танкіста, якому в душному маленькому приміщенні в спеку треба крізь малесеньку шибку побачити ворога і в ту сторону направити дуло...
А що мене дійсно вразило — це оця кругла капсула - в саме такому апараті спустився на Землю Юрій Гагарін саме в Саратовській області в селі Смєловка. Оце та історія, з якою приємно познайомитися.
Далі ми пройшли до головного пам’ятника, де символічно на кожній сходинці вказані роки проведення боїв.
А крім того відкривається неймовірний вид не тільки на Саратов, але й на Волгу і сусідній Енгельс.
Там ми трошки позасмагали, з висоти подивились на нашу дорогу на Енгельс - і поїхали далі.
А приїхали ми до чарівної дівчини, мопедистки, красуні і просто неймовірно позитивної людини — Тані.
Її маленькій донечці вручили ляльку-мотанку.
І не гаючи часу Петро взявся за ремонт мотоцикла. Щось там почало цокотіти — і Петро одразу вирішив перевірити. В принципі, він вам вже про все розказував, а я покажу просто як все це відбувалося. Просто на подвір’ї, пес поруч бігає, кіт колеса мітить, а ми з Танею і малявочкою бавимося :).
Як же нам приємно було спілкуватися із Танею. От з перших слів — “наш человек”! Таня, большое-огромное тебе спасибо за те два дня, что мы провели с тобой и твоей незабываемой дочуркой!
Танін кіт помітив наш рюкзак, а ми — помітили її залізного коня :)
І вирушили вперед!
Дорога пряма, рівна, і кінця-краю не видно. Ми вже почали нудитись, розважали себе як могли...
Але потім нам почали траплятися автобуси з Озінки — і ми зрозміли, Казахстан уже поруч!
Далі... буде!!!
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.
