Павло Фріс стверджує, що мусимо бути готовими до опору:
“В мене в серці палає вогонь печей Освенцима, в яких згоріла родина мого батька. Перед очима – рів під Рівним, у якому розстріляли мого діда, бабусю та стрийка. Так, я – єврей, і Голокост – біль і вічна Пам’ять мого народу!
АЛЕ! Перед моїми очима також і ями Донського монастиря, в якому спочивають останки мого другого діда та вуйка, вбитих сталінськими катами.
Перед очима моїх братів-українців – могили жертв Голодомору та винищених фашистами бійців ОУН-УПА! В кожного з нас великий рахунок до справжніх фашистів.
Сьогодні ж на Україну насувається новий Голокост. Кожен громадянин буде його жертвою. Той, хто не стане на коліна, в разі Путлерівської перемоги, буде знищений. Саме тому я, з першого дня протистояння, що з Овочем, вирішив для себе максимально, в міру сил своїх та можливостей, опиратися.
Я не хочу війни! Я – проти війни! Вона мене торкнулася боком і я бачив її наслідки. Це страшно. АЛЕ! Мусимо бути готовими до опору. В кожній точці нашої країни ми повинні бути готовими битися за кожне місто, кожну вулицю, кожне помешкання.
Пригадую слова великого Вінстона Черчілля, мовлені ним в найбільш важкий період для Англії, в час битви за Англію 1940 року. Не дослівно, але в контексті: «І навіть якщо ворог висадиться на наш маленький острів і займе його, ми підемо в колонії і звідти завдаватимемо удари по ньому. І настане день, коли ми повернемося на наш острів і викинемо з нього ворога»!
В нас немає колоній, але в нас є Карпати, в нас є досвід підпілля, в нас є дух опору!
Слава Україні! Героям Слава!”
