Зустріч із унікальним народним умільцем для жіноцтва району організувала ГО «Рада Жінок «Єдність». Фото з http://rogatka Увазі глядачів майстер представив експонати з власної колекції вишиття, зауваживши при цьому, що загалом його колекція налічує майже 400 сорочок та рушників, що датуються ХІХ-ХХ століттями. Чільне місце серед них — понад 200 екземплярів — посідають жіночі святкові вишиванки з Полтавської та Сумської областей, звідки й походить родом митець, інформує ”Рогатка”.
— Моя мати вишивала дуже багато, тож часто, коли вона йшла у справах, я просив показати мені візерунок і до її повернення завершував почату нею справу. Також дуже любив малювати, але у рідному селі на Сумщині не було художньої школи, тому намагався шукати те, що мене цікавило, в енциклопедіях, книгах, записах старожилів. Першу сорочку у свою колекцію, вишиту, як кажуть, «біллю», тобто білим по білому, я придбав у 1995 році. Коли люди на ринку побачили, що я її купую і цікавлюсь старовиною, почали приносити й свої речі з «бабусиної скрині». Дехто зі знайомих, знаючи про моє захоплення, дарував сорочки, дехто віддавав вишиті рушники, які вдома давно лежали й не використовувались, — каже Олександр Опарій.
А найціннішими експонатами колекції є вишиті вбрання прабабусі майстра:
— Я знайшов ці речі випадково і був вражений їхньою красою, оздобою, символікою. Фактично їх можна датувати 1876 роком, коли прабабця народилась, адже відомий звичай, коли сорочечку дитині у перший рік життя обов’язково дарувала хресна мама. А до заміжжя дівчина повинна була нашити собі якомога більше сорочок та рушників, бо у день весілля відбувались привселюдні оглядини скрині з вишивками.
Олександр Опарій зауважує, що давні вишиті вбрання унікальні, адже колись узори не переносилися механічно із чужих зразків, як зараз. Не було книг, схем, каталогів. Дівчина не вишивала так, як сусідка, бо завжди хотіла мати щось неповторне. Тож кожна вишивальниця старалась творити власні орнаменти, розуміти енергетику кольорів, поєднуючи їх зі своїми почуттями і помислами в єдине мереживо, яке мало стати оберегом як для самої себе, так і для коханого чоловіка чи дитини. Недаремно ж оздоблювались саме рукави та передня частина сорочки на грудях, оскільки так хотіли захистити магічними знаками і кодами руки — від болю та втоми, а душу — від гріхів та злих сил.
Усі сорочки колекції збережені у чудовому стані. Святкове вишиття окремо приурочували до певного свята, тож одягали раз у рік, і, можливо, навіть не прали його: «Одна бабуся, показуючи мені свої вишиванки, називала кожну окремим святом, мовляв, це сорочка «Спасівка», це — «Трійця», а це — «Пасха».
“Нинішній час дає нам практично необмежені можливості до творчості, проте багато хто їх ігнорує. Натомість колись люди мали потребу в естетиці. Хоч не знали узорів, не вміли малювати, але не зупинялись — брали у руки голку чи пензлі і творили з уяви в міру своєї науки». Ці слова Олександра Опарія заохотили до творчості й рогатинців, для яких митець провів майстер-клас з основ петриківського розпису. Для цього використовують саморобні пензлі з кошачої шерсті, пір’я та очерету. А грона калини, наприклад, малюють пальцем чи піпеткою.
Олександр Опарій згодом проводитиме майстер-класи з вишивки, писанкарства та петриківського розпису у Рогатині. Відвідувати їх може кожен охочий.
