На похорон приїхали Сергієві товариші, зокрема три підполковники та два майори, які були поранені. Про трагічну загибель сім’я дізналась від терористів. «Три дні не було зв’язку, а коли нарешті з’явився і я зателефонував, то трубку взяли терористи та повідомили, що Сергій загинув, — каже дядько героя Роман Варцаба. — Що дивно, в частині знали одразу про смерть Сергія, але чомусь не повідомили нас».
День перед трагедією Сергієві присвоїли орден, а наступного дня вже відправили на завдання. Підрозділ Лисенка терористи захопили просто в амбарі, в якому бійці залишилися на ночівлю. «Мене досі мучить запитання: чому вони залишились на ніч? Вони були за 15 км від блокпоста наших військ. Чому вони не повернулись назад?» — з гіркотою каже дядько загиблого, інформують ”Коломийські вісти”.
Специфіка роботи Сергієвого підрозділу була зовсім іншою, ніж у звичайних військових. Він працював у тилу, мав 13 нагород, 2 ордени. За їхнім полком пильно стежили терористи. Дядько впевнений, що на підрозділ Сергія оголосили полювання.
З дитинства Сергій Лисенко мріяв бути військовим. 2 роки навчався в Коломийській школі №10, а потім його перевели в школу №4. Опісля продовжив навчання у 14 ліцеї. Згодом вступив до Одеського інституту сухопутних військ і при розподілі одразу пішов у спецназ. Місце дислокування їхнього полку було в Старому Криму, під Феодосією. Після 2001 року частину розформували, а Сергія перевели до Кіровограда. Це був 3-й окремий полк спеціального призначення.
Бойовий шлях загиблого коломиянина почався в Донецьку. Після денного перебування загін рушив далі і захопив аеродром у Краматорську. Потім був Слов’янськ. Сергій разом з іншими вояками відвойовував у сепаратистів тіло загиблого львівського генерала. За цю операцію Лисенко отримав орден. Потім хлопців відправили у смт. Солнечний біля кордону — там він і перебував аж до загибелі…
За заслуги перед державою Сергій отримав у Кіровограді квартиру. Пан Роман пригадує, що ще 6 серпня Лисенко був вдома на похороні своїх побратимів. Потім він чомусь віддав дядькові всю військову форму, яку зберігав. Ніби відчував, що загине.
«Ми домагатимемося, щоб у школі, в якій навчався Сергій, зробили музей пам’яті, передамо туди всі нагороди, — розповів дядько героя. — Сергій любив повторювати: «Двічі не вмирають…».
