У споруді колишнього монастиря тринітаріїв (праворуч) австрійці тримали кримінальних злочинців | Фото: Олег Гречаник
Найбільшим острахом Прикарпаття XVIII століття були опришки. Вони грабували, вбивали та калічили усіх тих, в кого були гроші. Влада адекватно реагувала на загрозу – організувала мобільну міліцію, загони так званих смоляків. Після рейдів у гори смоляки поверталися не з порожніми руками. Полонених опришків везли до Станиславова, де на них чекало правосуддя. Із судових книг довідуємось, що засідання відбувались у ратуші, де засідав лавничий суд. А де сиділи опришки в очікуванні допитів?
Відповідь дає народна «Пісня про Довбуша». Там опришки питають свого ватажка, де вони будуть зимувати та літо літувати, пише ”Репортер”. Той каже:
«В Станіславі на риночку,
В тяжких дибах, в зелізочку.
Там будете ночувати,
Там будете дні днювати,
Будуть птиці тіло рвати!».
«На риночку» – це на площі Ринок. Зрозуміло, що не серед торгових рядів. В’язнів тримали у підземеллях ратуші. Від тих часів збереглися величезні підвали із кам’яними лавками. Може, саме на них «днювали й ночували» лицарі пістоля і флоєри, як влучно охрестив карпатських збуїв відомий прикарпатський журналіст Богдан Скаврон.
Австрійці, які відтяпали Галичину від Польщі, знайшли для злочинців інше місце. Ратуша була власністю міста, тому за користування її льохами треба було платити. Німці гроші рахувати вміли, тому швидко знайшли економ-варіант.
У 1783 році цісарським указом закрили монастир тринітаріїв у Станиславові. (Його будинок зберігся донині – Старозамкова, 2). Через три роки у колишньому кляшторі відкрились поважні установи. На другому поверсі розмістився цісарський карний суд, а перший віддали під в’язницю для кримінальних злочинців. Як пише історик Садок Баронч, у XVIII столітті кримінальний уряд складався з судді, двох нотаріусів і двох канцеляристів. Пізніше додалися ще кілька лікарів. Досить часто судові вироки закінчувались екзекуціями чи навіть стратою. Тому в’язниця мала власного ката, якогось Ковальського. А вулицю, яка вела з Ринку до суду називали Трибунальською (тепер Шеремети).
Похмура споруда на Тринітарській площі залишалася головною тюрмою міста аж доки не збудували нову, на Діброві. Втім ранній австрійський період запам’ятався ще кількома пенітенціарними* закладами.
Так, у 1801 році через борги Станиславів відійшов у державну власність. Австрійці вигнали магістрат з ратуші, яку передали військовому відомству. У її підвалах розмістили склад мундирів та в’язницю для політичних злочинців. Скидається, що у екс-монастирі тримали усіляку кримінальну дрібноту, а ворогів режиму гноїли у камерах, які пам’ятали ще опришків. Гноїли десь до середини ХІХ століття, доки місто не викупило ратушу, тоді туди повернувся магістрат.
Але на цьому перелік місць позбавлення волі не вичерпувався. На колишньому ринку, який зараз зветься «П’ятачком», свого часу стояв давній арсенал, збудований ще Юзефом Потоцьким. У 1928 році там хотіли будувати нові торгові павільйони. Магістрат призначив спеціальну комісію, яка мала вирішити – валити довколишні старі споруди чи ні. Краєзнавець Михайло Головатий віднайшов в архівах протокол огляду споруд. Там колишня збройовня, тобто арсенал, іменується т. зв. «Малим криміналом». Вочевидь, то була «філія» великої кримінальної в’язниці на Тринітарській.
Місто зростало. Зростала й злочинність. Численним в’язням було тісно у невеликих тюрмах Станиславова. Влада цю проблему знала. Тому на околиці міста, в районі, що звався Діброва, закупили великий шмат землі. Уклали угоду з інженером Юзефом Браунзайсом, який запроектував нову буцегарню. Її розміри та об’єм викликали повагу.
Ось що пише історик Алоїз Шарловський: «Тюрма на 1000 в’язнів чоловічої статі греко-католицького і східного (православного – Авт.) визнання. В’язні жіночої статі, а також римо-католики та євреї висилалися до Львова. Відкрита у 1883 році. У тюрмі є дві каплиці під одним дахом (греко-католицька і греко-орієнтальна) та школа».
Карний заклад вважався найбільшою будовою тогочасного міста і був обладнаний за останнім словом техніки. Це цілий комплекс будівель на сучасній вулиці Чорновола, 119а. Станиславівська в’язниця, чи не перша в імперії, мала водопровід, каналізацію, досконалі системи вентиляції та пічного опалення.
Тюрму охороняли надзвичайно добре, втечу з неї вважали неможливою. Але український студент Мирослав Січинський, який перед тим застрелив австрійського намісника Галичини, власним прикладом довів, що якщо дуже хочеться, то можна майже все. Його втеча у 1911 році набула в Європі широкого розголосу.
За Польщі у Діброві була в’язниця для військових, яку наприкінці 1930-х перетворили на казарми. Німці реанімували карний заклад, створивши там концтабір для голландських офіцерів. Після війни й до сьогодні в колишній тюрмі господарює військова авіація.
У 1911 році на вулиці Білінського (теперішня Сахарова) постала велична споруда окружного суду, зведена за проектом львівського архітектора Францішка Сковрона. За класичним фасадом палацу правосуддя ховалась похмура п’ятиповерхівка із ґратами на вікнах – станиславівська карно-слідча в’язниця. Крім головного корпусу, були ще невеликий будинок для малолітніх злочинців та ізолятор.
Коштів із бюджету на це діло витратили силу-силенну. Питається, навіщо, адже у Станиславові вже існувала потужна тюрма? Виявляється, на Діброві зеки мотали строк, а на Білінського чекали, поки судді доведуть або спростують їхню провину. Також там відбували покарання злочинці, яким «впаяли» менше трьох років.
Поляки, коли захопили владу у місті, вирішили, що мати дві в’язниці – розкіш. Тому залишили собі карно-слідчу, а Діброву віддали військовим. У 1923 році склали паспорт тюрми, з якого випливає, що розрахована вона на 406 осіб. Сиділи тут усі – чоловіки, жінки, діти, українці, поляки, євреї.
Сьогодні карно-слідча тюрма називається Івано-Франківським СІЗО – слідчим ізолятором. За сто років своєї історії ці стіни бачили багато чого. Втім, це вже тема окремої розповіді.
