“...те, що відбувається всередині людини – найцікавіше і найбільш повторюване. Сто років тому людина мріяла приблизно про те ж, про що мріє сьогодні. Обставини інші, предмети навколо — інші, почуття — ті самі. І яким чином ці мрії і почуття не втрачають свіжості та пронизливості? Чому ми ніколи не знаємо відповіді на запитання, хоч вона залишається незмінною?”, — твердить Софія Андрухович.
Праця над романом «Фелікс Австрія» допомогла мені відповісти собі на деякі важливі запитання, каже письменниця.
Презентація відбудеться у книгарні “Є”. Початок о 18.30.
”Я уявила, що в цей момент, коли кочусь на ровері під пахучими липами, владика Андрей жує ранковий бішкопт і дивиться на мене з вікна свого кабінету.
Із зовнішніми сходами кам’яниці пані Щепанської, де міститься греко-католицька капітула, так і не вдалося нічого зробити: вони перекривають половину хідника, хоча радний доктор Катценелленбоґен і вимагав від Магістрату врегулювати цю прикру незручність. Але, вочевидь, бурмістрові до того немає діла.
Навпроти починається будівництво греко-католицької семінарії. Землю купив і переписав для цієї потреби владика Андрей, дай йому, Боже, здоров’я. Як би йому посмакували мої бішкоптові тістечка з абрикосами! Треба буде спробувати передати якось Петром. Чи, може, навіть отцем Йосифом, коли нагодую його линами.
Я завертаю праворуч, на Собєського, мало не потрапляю під якусь бричку, чую лайку відразу трьома мовами, і, вилетівши на протилежний хідник, намагаюсь якомога швидше дістатись Саду Ґізели. Навздогін мені лунають зойки українською, кпини польською і сичання німецькою.
Далі я вже неспішно кочусь охайними стежками поміж кругленьких голів катальп, повз тюльпанові дерева, листя яких схоже на відбитки фавнових ратиць, черпаю легенями неприємний запах айлантового листя, а далі – мало не морозяну терпку свіжість туї та ялівцю. На лавках, скулившись, сидять заспані лахмітники. Двоє розчіхраних гімназистів шкварчать товстою папіросою, з якої стирчать нитки тютюну.”