| Фото: gazeta.ua “Ондечки їхня хата. Там такі злидні! Сім діточок мають”, – чоловік грибник показує на кілька дерев’яних будівель на схилі гори, пише Gazeta.ua.
Найвисокогірніший присілок в Україні – Великий Присліп. Це – чотири садиби, невеликий цвинтар і капличка. Розташований на висоті 1250 м, біля гори Біла Кобила на Івано-Франківщині. Від райцентру Верховина – 8 км угору. Ми долаємо їх пішки понад 2 год. Місцеві пробігають цю відстань удвічі швидше.
Хаті багатодітних Кіщуків не менш як 200 років. Аж чорна від часу й негоди будівля, яку ніколи не торкалася фарба, нагадує сарай. Попід стінами знадвору розкидані каструлі, миски, пакети. На кривому ґанку стрибають худенькі дітлахи. Побачивши чужих, ховаються у темне провалля сіней. За хвилину визирають надвір. 6-річний Іван соромиться, його випихають із хати силоміць.
“Це – Михайлик, – тицяють пальцями на найменшого замурзаного хлопчика. — Йому 3 роки, Яринці – 8, доглядає їх 9-річна Наталя”.
“Марійка доїть корову на полонині, їй — 17. Мама із сусідом поїхала у Верховину на базар, а Петрусь – йому 10 років – і тато пішли на афени (чорниці. – Авт.). Он він!” – показує Наталя на чоловіка, який спускається із сусідньої гори.
“Я все вижу, все чую, як вони тут тирлують”, – 42-річний Василь Кіщук вигулькує з-за хати. Тінь від козирка камуфляжного картуза прикриває довгообразе обличчя, лишаючи на сонці темні від соку ягід губи. Влітку та восени більшість гірських жителів заробляють на грибах і ягодах.
“Я за неділю сам заробив тищу гривень. Вообщето по дереву працюю, та зараз роботи нема”, каже чоловік.
Василь сідає на лавочку навпроти дверей. За його спиною невеличкі обгороджені ділянки – залишки городу – поросли бур’яном.
“Ганнуся моя не годна цього року город глядіти. То ми й не садили. А все через то, що попала в аварію. Їхала візком, полізла до коней на ходу щось поправити та й упала. А вони по ній пройшлися й візок зверху проїхав. Перелом хребта. У Івано-Франківську робили дві операції. Зараз положено, щоб дали групу, бо насилу ногу тягає. Та говорять: “Якщо ходить, то яка група?”
За дві операції чоловік заплатив 8 тис. гривень. Половину суми виручив, продавши коня, решту – взяв у кредит.
“Почали слати есемески з банку, угрожувати, що прийдуть, бо не розрахувався”, — бідкається господар.
Діти тягнуть нас у хату. Із двох кімнат жила тільки одна. Цегляна пічка в кутку, стелажі з хатнім начинням: миски, пачки прального порошку й кави, мильниці, пакети з вермішеллю, кухлі – все стоїть упереміш. На стінах – купа картинок, фотографій, календарів, ікон, чашок, тертушок, сковорідок, новорічні гірлянди. Один із кутків прикрашає невеличкий телевізор. Ловить п’ять каналів, два з них – румунські. На трьох диванах неприбрані постелі, діти там граються зі смугастими кошенятами. Цілують їх, розставляють лапи в сторони, наче лялькам.
Чоловік накладає в піч дрова й каже, що всі діти шкільного віку живуть і вчаться в інтернаті у Верховині 10 місяців на рік.
“Я сам там учився – нас десятеро у сім’ї було. Ліпше там жити, ніж тут угорі. Забираємо їх тільки на вихідні. Не платимо за то, бо багатодітні й малозабезпечені. А садочок нащо? Дома що – погано? Наташо, в інтернаті ви наїдаєтеся доста чи голодні?”
“Не дуже повністю”, – дівчинка опускає голову.
“Бардак там. На ліжках матраси не міняні, ще відколи я вчився. А в 2008 році, коли була повінь, то воєнні навезли нові ліжка, матраси, одіяла, простині. Та все пішло наліво – на базар”.
Старший син Кіщуків – 19-річний Василь живе окремо від батьків. Працює в Верховині в підприємця.
“Марійка зараз від біржі праці має піти вчитися на кондитера. Безплатно, і гуртожиток дають”.
Батько розповідає про щоденні клопоти.
“Отримуємо щомісяця на дітей 2200 грошей. Холодильника нема. Відки? Взимку топимо дровами. Звечора до 30 градусів спеки. Закриваєш двері, то потому спадає нараннє до 12. То що, погано?
Хліб печемо домашній, ковбасу, м’ясо рідко в лавці беремо. Сало є своє – тримаємо порося за стінкою. Всього не годні купити дітям, але є люди бідніші. Слава Богу – не голодуємо”.
За кілька десятків метрів від старої хати зводять третій рік нову.
“Там буде шість кімнат. Ганнуся писала листа в адміністрацію, просила помогти будматеріалами. Зовсім нуль. Родні в мене багато, та я одключив їх із компанії, бо не хотіли помагать, як Ганнуся в аварію попала. Переказали людьми, щоб розмотувався сам. А так узагалі нормально ми живемо, повітря тут гарне. А як захворів, от в нас є кладовище”, – сміється зі свого жарту.
Діти виносять миску з брудним посудом, ставлять на траві. Кожне старається всунути руки в воду. Так і миють учотирьох.
Питаємо, чи спілкуються із сусідами.
“З дідом Юрочкою – так. Дідо старий, живе самотньо. Того року просив, щоб я поміг сіно йому скидати. Ходжу до сусіда коваля, з ним оце Ганнуся на базар поїхала – машину має. У мене будови багато, то як треба щось зварити – до нього. А ще є багатодітна сім’я за горою, то вони сюди не навідуються, хоч і півгодини ходу. Малі діти у них ще”.
“Ваша мама прийшла!” – жінка зі стягнутим у хвіст кучерявим волоссям підходить до хати, несе торби. Її обліплюють діти, витягають із сумки цукерки смоктунці.
“Купила дві сітки картоплі по 3 гривні кіло”, – віддає чоловікові. Той заносить їх до хати.
Поки чоловіка нема, Ганна Кішук розповідає пошепки:
“Я не думала, що в нас буде так багато дітей. Так получалось. Через те й на роботу не йду. Три аборти зробила, але більш не захотіла. І боюся, і гріх. І таблетки пила, і спіраль ставила, а вона за два тижні випала від роботи. Ще одне дитя померло. Є ж люди, що рожають задля грошей. Он за горою наші сусіди. Жінка по документах багатодітна, ще й одинока мати, бо навмисно не розписується з чоловіком. Усе через гроші. На чотирьох дітей получає більше, ніж я на своїх. Правда, вони не п’янюги, все – для дітей. Жінка та молода, щось за 20 років їй, а до школи не ходила ні одного дня. І мама її не ходила”.
“Діда я не дуже люблю, – киває на хату сусіда. – Юрочко хоч і старий, а такий пліткар. Усіх оббріхує. Коваль – хороший чоловік, он звозив мене в місто сьогодні. Правда, із жінкою живе не розписаний”.
Цієї зими Кіщуки збираються винаймати житло внизу.
“Ми і хату купили б, та дорого. Через туристів ціни в горах за останні 10 років злетіли. У Хмельницькій, Чернівецькій областях можна взяти за 2–4 тисячі доларів, я вже їздила, дивилася”, – торохтить Ганна.
Родина, окрім городу, має ще 6 га землі в горах, яку сподіваються вигідно продати.
“За 200 доларів сотку, – каже Василь. – Будинок би купили і ще зосталося би на пожарний випадок. Та купця толкового нема, аферисти ходять, що людей обманюють”.
“Там до вас зараз прийдуть”, – телефонує Ганна багатодітним сусідам за горою.
Спираючись на дві палиці, назустріч із гори шкандибає чоловік. Покручені вузлуваті пальці тремтять. Він у засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у шкарпетки, й светрі. Поруч крокують невисока білявка в короткій блакитній спідничці й стрункий молодий чоловік.
“Вони сі їхають до Снєтина”, – бурчить 83-річний Юрій Павлюк, місцеві називають його Юрочко.
“Моя прабабка йому сестра, – розповідає Анна. Із чоловіком Русланом приїхали просити Юрочка переписати на них хату. – А дідо не хоче. Йому голова сільради сказав: “Нашо?” Видно, око поклав після його смерті продати.”
Молоді йдуть швидко, кажуть дідові не проводжати їх далі цвинтаря. Він кидає під ноги капелюх, стає на коліна й, по котячому вигнувши спину, пролазить під огорожею. Хреститься перед капличкою. Йде до хреста, прикрашеного старим вигорілим вінком зі штучної ялинки. Це – могила його дружини Анни.
“Дітей нема, вона слабувала, хвора дуже була на серце й нарешті вмерла в 1971 році”, – Юрочко проводить по вологих очах під окулярами рукою.
Вилазить із цвинтаря так само – під огорожею, сідає в траву. Під час розмови похитується впередназад. Згадує, що в школу ходив лише півроку за Польщі.
“Було 18 хат у присілку, як сюди приїхав до батьків дружини. Вони були заможні. Ґаздували. У колгоспі працював, як молодий був. Анни не стало, ні з ким не сходився. Все були удовиці з дітьми, до серця ніхто не припав. Уже маю інсульт. Лікарі кажуть: “Із хати далеко не йдіть”. Можу впасти при дорозі, багато так раз у місті було”.
Каже, що не пам’ятає, яка в нього пенсія, бо давно не забирав.
“Люди мені самі дають огірки, хліб і до хліба, я нічого не прошу. Кожен день їм макарони, змащую олією. Сало дороге, м’ясо забув, коли бачив”.
“Коло місяця тому йшов на базар, бачу автобус стоїть такий великанський. Підходить до мене чоловік: “Слава Ісу”. Я йому: “Навіки Богу слава”. – “Ви українець?” – питає мене. – “Та певно українець, а ви хто?” – кажу. “Поляк. Бачу, ви старший чоловік, але зі мнов мусите випити, – витягає коньяк. – Ми з вами народилися в одній державі”. Випив, аж дихати не стало чим. Я раньше сам любив випить водки, а тепер – ні, желудок больний, та й на голову недобре. Навіть пиво не п’ю”.
“Дикі (свині. – Авт.) так перерили город, коня можна закопати. Сільський голова прислав охотників постріляли їх, так мені на юшку навіть шматочка не лишили. Й на тому дякую, бо не мав би й відра бараболі цього року з городу”.
Прощаючись, дід Юрочко довго дивиться в чисте безхмарне небо. Зауважує, що відчуває грозу.
У провожаті Кіщуки нам дали 6-річного Івана. За 2 км він звертає вбік.
Здалеку видно, як господарі, попереджені телефоном, поспіхом домивають у ночвах когось із дітей. Сідають на порозі нової дерев’яної хати.
Помітно, що всі переодяглися для зустрічі. Батько – 34-річний Іван Ринзах у білій сорочці й гумових чоботях, мати – 24-річна Ганна до спортивних штанів одягла блискучу кофтинку на ґудзиках, 8-річна Ганна в чорних лакованих туфельках і платті з величезною плямою.
“Ганнуся у нас старша, – швидко й хрипко каже жінка. – У нас дві Ганнусі й два Івани. А ще є Василько й Марійка. У нас скіки й світу – нема світла. Скільки років добиваємося! Перед тим, як ставити цю хату, нам і в селищній раді, і в адміністрації пообіцяли, що проведуть”.
“Я, жінка й ще один знайомий, – перебиває її Іван, чорнявий чоловік із темними очима, – поставили 16 слупів (стовпів. – Авт.) по всій долині, щоб дроти натягнули. До найближчого слупа із електрикою всього 800 метрів! Тяжко без світла. Дитина уроки вчити не може, при свічці сидить”.
Переїжджати ближче до сусідів чи вниз у Верховину Ринзахи не хочуть.
“Я се тут родилася, – говорить жінка. – Се земля моїх батьків. Тут привикла, тут воздух свіжий. Вода джерельна. Йван до мене перейшов, бо їх у сім’ї семеро. Познайомилися ми на полонині. Він корови пас, я доїла”.
Родина має 4 га землі, половина якої під сінокосами.
“Городу не садимо, бараболя – дрібонька тут, а помідори не ростуть”.
“Я на полонину не ходжу, бо мало платять – 2 тисячі за все літування, – каже Іван. – Краще чорниць позбираю, за місяць можна 2,5 тисячі заробить”.
У подружжя є кінь, корова, телиця, порося, кури.
“Усе решта тре купити, – говорить жінка. – На фірі (віз. – Авт.) їду у Верховину раз на тиждень”.
Напрошуємося до хати.
За верандою – велика кімната, стеля й стіни якої наполовину оббиті барвистою клейонкою. Половину приміщення займає збита із дощок лежанка. На ній – кілька постелей, валяється м’яка іграшка – бичок. Із меблів є ще фабричне ліжко, в якому спить немовля. Ні шафи, ні полиць – стіни голі. Весь куток займає пічкабуржуйка.
“На піч цегляну грошей нема, треба 8–9 тисяч гривень”– підпирає підборіддя рукою Ганна.
Біля неї в рядок сідають чоловік і діти. Усі сумні й зітхають. Знову заводять мову про світло.
“Свічки однієї на вечір не стає. Плести, вишивати, щоб цим заробляти, не можемо. Йойо. До сусідів півгодини йти, то буваємо там рідко. До Юрочки не заходимо – нема про що говорити, він старий уже. До коваля підкувати коня, чи як треба що – йдемо”.
Просимо найстаршу доньку показати улюблену ляльку. Дівчинка розгублено дивиться на батьків. Пауза затягується. Втручається батько:
“Ой, ці іграшки так швидко ламаються. Не встиг купити, уже нема”.
“А книжки в тебе є?”
“Є, є, – каже мати. – Світла нема”.
Коли віддаляємося від хати, діти висипають на вулицю. Утрьох перекидаються іграшковим бичком, як м’ячиком.
На зворотному шляху заходимо до 49-річного коваля Миколи Дячука. По черзі стукаємось об одвірки низьких дверей гуцульської хати.
Гримить грім. У шибку стукає град, розміром із добрячу квасолю. Господарі просять вимкнути мобільні телефони. Кажуть, недавно блискавкою вбило восьмеро підлітків на горі Піп Іван. Ті гралися мобілками.
Крім Дячука, його дружини й старої матері, в хаті зібралися гості – чоловік і дві жінки. У приміщенні важке сивушне повітря, на столі пляшка самогонки. Трапеза відбувається в повній темряві. Спілкуватися з ґаздою виходимо в сіни.
Крізь причинені двері видно, як всіяне крижинками подвір’я продовжує заливати дощем. У дворі – ЗІЛ, стос свіжообтесаних колод. Усі господарські будівлі Дячуків нові. Лише на хаті табличка, де польською мовою зазначено, що її побудовано 1937 року.
“Я живу в жінки, у неї хата ліпша, – каже Микола. – Тут кузня, токарня, хочу ще лісопилку побудувати. Мій тато був ковалем. Я теж роблю коси людям й усе, що по лісовому господарству знадобиться. Самоук, вчився у старих ковалів. Я за що не беруся, все роблю досконально. І столяр, і будівельник. Так уже Бог дав”.
У Миколи Дячука троє дітей.
“Сину Славіку 21 рік. Не має нахилу до ковальства, але на шиї не сидить. Ходить із бригадою заливає фундаменти під будинки. Теж добрий кусок хліба. Є ще дві доці близнята. Дев’ятикласниці”.
“Сусіди в мене такі люди, що люблять, коли їм помагають, а самі – нє. Та я їх і не прошу, що з цих багатодітних візьмеш. Діду самотньому колись покошу, дров підвезу. Він жінці моїй якийсь вуйко далекий. Був у хаті в нього. Умови страшні просто. Кажу: “Купіть диванчик, подушечку, кусок матерії застеліть”. “Нема за шо”, – відповідає. Рідкісна людина, ворог сам собі, а так чоловік хороший. Як дружина в нього померла, так із жінками нічо й не мав”, – сміється.
Негода не вщухає. Господарі пропонують лишитися на ніч. Відмовляємося, бо завтра – потяг на Київ. Дорогу вниз перекривають гірські потоки, що зранку ще були вузькими струмками. Часом доводиться брести по кісточки, а то й по коліна у воді. Блискавка раз по раз перерізає небо.
За 2 год. у Верховину входимо мокрі як хлющі.
