Поранений “майданівець” з Липівки Петро Ладим досі лікує ногу

Свій цьогорічний лютневий день народження Петро Ладим з Липівки запам’ятає на все життя, бо він для нього був особливим і міг стати останнім. Тоді хлопець перебував на столичному Майдані серед таких же відчайдухів, каже, як і сам, з якими за три місяці мирних протестів проти недолугої державної влади здружився, відстоював право на краще життя.
Переглядів: 438
| Фото: http://rogatka.if.ua/

До Києва він вперше приїхав ще наприкінці листопада, коли тільки почався Майдан і з того часу столичні барикади стали для опільського хлопця другим домом, бо до Липівки навідувався лише на день-два, а відтак знову в дорогу.

І хоч як рідні переконували Петра залишитися вдома, не погоджувався, бо, казав, не міг підвести друзів, які залишились на барикадах, аби вибороти європейське майбутнє України. Серед нових друзів-євромайданівців і день народження справив. Його вітали тоді зі столичної сцени, запрошували навіть до слова, але не наважився виступити перед такою величезною аудиторією, інформує ”Рогатка”.

— Коли наступного дня приїхав додому, то щиро розповів про цю подію, про побратимів, їхні спільні переживання за Україну, її майбутнє, — пригадує батько Степан Петрович. — Але, коли через день побачив у Києві заворушення, то відразу почав збиратися в дорогу. Дружина моя почала відговорювати, а він лише усміхався: «Я мушу їхати, то мій обов’язок і я не можу зрадити друзів». І в той же час лагідно заспокоював матір, що все буде гаразд. Навіть час, аби зайвий раз не тривожити матір, вибрав особливий. Коли вона пішла до церкви, подався до Рогатина і вже звідти зателефонував, що їде до Києва. Це була сьома чи навіть восьма його поїздка на Майдан.

— А вже у четвер, 20 лютого, мені на душі було дуже неспокійно, — пригадує Дарія Михайлівна. – І то не випадково, бо по телевізору показували Майдан — страшне то пекло було. Коли поранило одного з мітингувальників – серце забилось у тривозі, впізнала у ньому сина. Правда, не хотілось вірити, що це саме Петро, моя кровинка. Але коли другий син зателефонував і сказав, що то саме Петрові ногу перебило кулею, ще більший розпач взяв, — і нині гіркі сльози навертаються на материнські очі.

— Поранили мене на вул. Інститутській, — пригадує сьогодні Петро Ладим. — Друзі донесли до палатки, а відтак швидка доправила до 12 київської лікарні, де відразу ж зробили дві операції. Пізніше ще дві операції довелось перенести у Краківському госпіталі сусідньої Польщі. І саме сюди приїхала до мене мати. Плаче гірко, слізьми заливається. Я її розумію, вона, як і всі матері, переживає, хоче якнайліпше для дитини, а я стараюсь заспокоїти, кажу, що все буде добре.

— І як сьогодні почуваєш себе?

—  Може бути, поволі розходжуюсь. До речі, телефонував Роман Дашавець, запрошував до Києва на річницю Майдану. Але я не поїхав, бо ранувато мені ще так далеко їхати.