«Братній народ» ― словосполучення підступне та двояке. Росіяни визнають, що ми ніби і народ (і на тому спасибі), але у цій формулі криється ретельно сконструйований міф: українці та росіяни ― брати, себто один народ, що має єдину матінку Росію, в якій і має жити. Хитра фраза. Нею та ще десятками інших, такого ж штибу сформульованих ідей задурювали голову як українцям, так і росіянам віками. Нині вже цілком очевидно, що братерство України та Росії ― обман, за який не раз ми дорого платили. Згадаймо В. Винниченка ― людину, що вірила обіцянкам Москви, мовляв, брат на брата руку не підніме, навіщо ж нам власна армія. Результат був плачевний, та висновки ми донедавна так і не зробили.
Старшинство Росії ― поняття штучне та абсурдне. Як же так може називати себе країна, що насправді пізніше утворилася, аніж «молодший брат»? В природі такого немає. Але, виходить, в Росії все «неможливе можливе». Що ж дозволило настільки перекрутити історію і зробити українців «вічно ембріонною» нацією (з листа В. Стуса)? Причина проста: Росія вкрала в «молодшого брата» добрий шмат історії. А що, нею ми не дуже й то послуговуємося. Втілювався цей план Росії століттями: починаючи з Івана Грозного і донині присвоюють історію Київської Русі, її славне минуле, творячи офіційну міфологію Російської імперії (IX століття було періодом, коли виникали великі держав¬ні утворення, зокрема Німеччина та Франція. Бажання Росії стати в один ряд із ними цілком зрозуміле). Тому нині нам насамперед треба усвідомити себе як націю з тисячолітньою історією, згадати, що саме «Заліські землі» (які згодом стали ядром Московії) були приєднані до Київської Русі, а не навпаки. Україна ― це пряма спадкоємиця прадавньої держави, спадкоємиця метрополії, а століттями поводилася, як колонія. Нашому суспільству варто «покінчити з підсвідомим садомазохізмом»: ніби Росія успадкувала державотворчу традицію, а ми ― тільки всі види Руїни. Досить скиглити, жалітися, виправдовуватися. Кажуть, велике минуле зобов’язує до великих вчинків. Нині ми, як на мене, відновлюємо історичну справедливість, адже лиш «у вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю» (Є. Коновалець). Ми маєм прийняти свою велику місію, усвідомити відповідальність за багату культурну та духовну спадщину, націоналізувати нашу історію. Бо, якби всі українці та росіяни вчили історію, ніхто б не смів говорити про «братерство» двох «руських народностей». Факти доводять швидше про геть протилежні вектори руху, цінності, погляди, традиції, ментальності.
1169 рік ― Андрій Боголюбський руйнує, спалює Київ та вивозить Вишгородську (тепер Владімірську) ікону. Тобто він чинить страшний злочин: грабує свою домівку та краде головну святиню. Для українця архетипи рідного дому, Матері Божої, поваги та любові до отчого, сокровенного та рідного надзвичайно важливі. Однак, у Росії Боголюбський ― канонізований святий. За які такі заслуги йому поклоняються люди? Взагалі, практика зачисляти до лику святих різних державних діячів, на мою думку, неправильна. Хто-хто, а вони точні не безгрішні. Цей приклад яскраво ілюструє ціннісний розкол між Україною та Росією: що для нас неприйнятно, для них цілком нормально.
Ще одна дуже вагома у розвитку стосунків так званих «братніх народів» віха в історії ― це монгольська навала. Два визначних діячі тодішньої епохи ― Данило Галицький та Олександр Невський. Перший шукав союзників серед європейців у боротьбі з монголами, другий ― навпаки. Ще в той час погляди України та Росії розійшлися. Ми обрали Європу, Росія ― Азію.
Ті, хто помпезно відзначають всякі там -річчя з дня «воз’єднання» Гетьманщини з Московією, ― несусвітні дурні. Це не було ніяким споконвічним прагненням українців, так склалися обставини. Не було у нас союзників, які б допомогли. А тут «брат» протягає свою руку, «брат» з такою ж вірою, схожою мовою, ще й сусід. Ну з ким Хмельницькому було об’єднуватися: Річчю Посполитою, проти якої й почалася козаччина, чи з Туреччиною, бусурманами та татарами, що грабували українські землі? Вибір невеликий. Та чи допомогла нам Московія? Такої помочі й ворогу не побажаєш. Петро І переписав нашу історію, великій-бо імперії треба велика історія, яку вони успішно допасували на імперський лад. Ми стали ніким, у нас намагалися відібрати мову, спадщину, пам’ять ― та не змогли. Полум’я боротьби за волю завжди палахкотіло в Україні, «хоч як би не топталися іскорки загашеного вогнища, воно знову і знову розгорялося».
Говорити про злодіяння Росії проти України можна багато (у них я не звинувачую весь народ): зради, грабіж, розстріли інтелігенції, Голодомор, Соловки і т.д. Явно не «братерське» ставлення до нас. Коли ж стався той розкол між українцями?
Не секрет, що не лише нестача ресурсів була причиною великих програшів українців. Вагому роль тут зіграв (чи й досі грає) розбрат. Ключовим у цьому плані для сучасності є злощасне ХХ століття. «Геть від Москви!» ― проголосив тоді Микола Хвильовий. Росія вимагала надмірної, аж до неприродності, близькості з Московією. Близькості, яка була і є постійним джерелом небезпеки. Адже це ми потрібні Росії, а не вона нам. Бо якого тоді дідька вона так вперто не хоче випускати нас зі своїх лещат? Це, вочевидь, підірве її імперський інстинкт. І от щоби залучити на свій бік трохи прихильників, СРСР вирішує змінити, як не вдасться, ― то замінити українців на їхній же землі. Українофобію зробили модною, ідентифікувати себе як українця було вкрай небезпечним. Когось знищували, когось купували. В результаті, ми втратили відчуття єдності. Тому лінія розколу проходить між тими, хто прийняв свою історію, і тими, хто злякався чи продався.
Теперішня Росія вдало використовує здобутки своїх попередників. Ще з 2000 року ведеться інформаційна війна проти України, в тому числі і у нашому мас-медійному середовищі. Європа тільки відкриває для себе нашу державу на мапі світу, та й досі не знає про нашу вкрадену історію. Звісно, велика частка провини за таку ситуацію лежить на плечах сучасних політиків, що не приділяли належної уваги «окультуренню» народу (особливо східняків), популяризації нашої історії, мови, традицій. Та зараз пізно махати кулаками. Адже інформаційна війна перенеслася у фізичний простір, що, як на мене, є великою помилкою Росії: вона мала великі шанси перемогти у нефізичному плані. Справді, пропагандистська машина у нашого північного сусіда працює централізовано, віддавна, і не вперше застосовується, до того ж впевнено діє через телеекрани навіть на території України. У цьому плані ми уступаємо Росії, вироблення власного якісного інформаційного продукту нині є на пульсі часу. Дивно, що росіяни так покірно ковтають брехню Кисельова і тому подібних. Думалося, що Інтернет дорівнюватиме кінцю пропаганді. Ба ні. Він зробив її ще легшою. Тому зараз наші журналісти мають розвінчувати брехню, поширювати інформацію про те, як працюють російські медіа. І що найважливіше, вони повинні робити це російською та англійською мовою. Правда ― теж наша зброя. Для розуміння ситуації в Росії цікавими є слова Людмили Уліцької: «Ми навіть не знаємо, що робиться в Україні. Це перш за все результат інформаційного вакууму й небажання зна¬ти. Не знаємо, що робиться в світі. Тільки й розмов про себе». Я себе заспокоюю, що зрештою всі імперії розпадаються, в Росії це розставання, певно, буде дуже болісним.
Одвічне питання: хто винен у нелегкому становищі нашої країни? Спихати все тільки на Росію, звісно, неправильно. Винні і ми, і світ, і Путін, ясна річ. Виліпили собі мультиплікат нації, що стоїть на колінах, і «мовчки чухали чуби». Та останні події свідчать, що ми змінюємося, ми вже не такі. Моє покоління, зрештою, ― це покоління вільних людей. Мені не треба вставати з колін ― бо я на них і не стояла. Росія ж прагне нас приборкати: віками мордує і нищить нашу націю, так і не побудувавши свою, ще й при цьому називає нас «братом». Та до дідька таку турботу. Тільки позбувшись старих мі¬фів та лжеконструкцій на кшталт «Третьего Рима» чи «Русского мира», північний сусід зможе повернутися (чи то пак навернутися) до демократії. Так, Путін боїться справжніх реформ, що у випадку з Росією часто закінчувалися її розпадом. Але зміни неминучі, їх відтягування може бути ще більш небезпечним. Постійно мати ворога, щоби лиш про нього говорити і з ним боротися, незважаючи на власні проблеми, ― це не вихід.
Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными ―
нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили «старшими» ―
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы ― великие.
А вы жмете… вы всё маетесь,
своей завистью вы подавитесь.
Воля ― слово вам незнакомое,
вы все с детства в цепи закованы.
У вас дома «молчанье ― золото»,
а у нас жгут коктейли Молотова,
да, у нас в сердце кровь горячая,
что ж вы нам за «родня» незрячая?
(уривок з вірша Анастасії Дмитрук)
Від редакції. Шановні користувачі! Відтепер на сайті http://www.vikna.if.ua є можливість самостійно розміщувати статті чи новини.
Для цього достатньо:
1) зареєструватися на сайті;
2) зайти до свого профілю;
3) додати новину чи публікацію;
Ласкаво запрошуємо скористатися новими можливостями сайту http://www.vikna.if.ua «Я кореспондент».
