“Сьогодні ми аналізуємо причин не проходження до парламенту і я не хотів би вдаватися в детальні подробиці. Але якщо говорити системно, вони є внутрішні і зовнішні. Щодо внутрішніх. Окреслю одну з принципових засад іміджології. Не може імідж, сформований для виборця, суттєво відрізнятися від реального образу, бо це несе в собі суттєві потенційні загрози. Власне, вважаю, ми дещо переборщили з іміджем партії як жорсткої, дисциплінованої, авторитарної структури”, — каже Олександр Сич в інтерв’ю Українським новинам.
“Свобода”, набувши статусу парламентської політичної сили, вступила у процес трансформації. Принаймні, я весь час, як заступник голови партії з питань ідеології, на наголошував на цій потребі. Ми прийшли з вулиці, добре опанувавши мистецтво вуличної боротьби. А в парламенті потрібно було набирати ваги серйозної, державницької, впливової і відповідальної політичної сили. І якраз в процесі нашої трансформації розпочалися революційні процеси, які завжди супроводжуються великою дозою популізму. Його могли собі дозволити псевдорадикали, за плечима яких ніхто не стояв, а отже вони не відчували обов’язку виконувати те, що голослівно обіцяли. А кожен народний депутат-свободівець за майже 2 роки парламентської роботи розумів, які у нього є реальні механізми і що він насправді може зробити. Він не міг собі дозволити популістично розкидатися обіцянками”.
“Є ще інший фактор, на якому не хочу наголошувати, але про який говорять наші партійці. Ідеться про вплив зовнішніх сил, для яких “Свобода” є небажаною в українському парламенті. Можливо, колись історія дозволить нам розкрити усі нюанси Мінського переговорного процесу або інших домовленостей. Поки що ми можемо лишень припускати, що з огляду на демонізацію “Свободи” як на східному та і на західному зовнішньополітичному напрямку, у переговорах з найвищим українським керівництвом могла звучати вимога: “Шановні, “Свободі” не місце в парламенті”.
Олександр Сич стверджує, що міністри від його партії не мали можливості повноцінно працювати в уряді.
“Насправді, наші повноваження (функціональні і кадрові) суттєво піддавалися обмеженням. Мої колеги-однопартійці (міністр аграрної політики і продовольства Ігор Швайка та міністр екології і природних ресурсів Андрій Мохник) також вам це підтвердять. Коаліційний уряд не є обов’язково командним урядом. В політиці один – не воїн. А от хороша команда і є таким воїном. Я не відчув команди!
Особливо складно було працювати мені. Апріорі, незалежно від того, хто перебуває на посаді віце-прем’єра, – ідеться лише про красиву посаду без вагомих повноважень. Я свого часу таку посаду вже займав на іншому рівні – коли був заступником міського голови. Тоді я зрозумів, що головними фігурантами управлінського процесу є начальники управлінь, а не заступник мера. Тим більше, якщо ти силою обставин входиш до складу – тоді мерії, а сьогодні уряду – але не перебуваєш в одній політичній команді з першою особою. Бо ж реальні управлінські впливи має той, хто розпоряджається двома головними ресурсами – кадровим і фінансово-матеріальним”, – сказав він.
“По суті повноважень я не маю права втручатися в діяльність того чи іншого міністерства. Натомість можу їх координувати, давати доручення, вимагати їхнього виконання.
Є десь із десяток тем, які я постійно тримав на контролі – інформаційна політика, політика національної пам’яті, книговидання, героїзація осіб, що віддали життя у боротьбі за незалежну Україну, політика національно-патріотичного виховання у школі і загалом в суспільстві, пропаганда здорового способу життя і боротьба із соціально-небезпечними епідеміями тощо. Можу в розрізі кожної із них назвати те, що вдалося зробити.
Але найбільше намагався докласти зусиль, аби гуманітарну політику сприймали на рівні з політикою обороноздатності. А особливо чиновники, відповідальні за фінансово-матеріальний розподіл ресурсів. Якщо ми хочемо до питань гуманітарної політики ставитися серйозно, а не за залишковим принципом, робімо це всі гуртом. Бо це не може робити лишень один віце-прем’єр чи 4 профільні міністри.
Й мені здається, що сьогодні вже з’являється розуміння того, що вкладати гроші в інформаційну політику – це те саме, що вкладати їх в бронетранспортери, набої, артилерію. Інвестувати в охорону музеїв, книгу, бібліотеку – це те саме, що вкладати їх в амуніцію, спорядження солдата тощо”, зауважив Олександр Сич.