| Фото: mamaua.blogspot.com На Гуцульщині для забезпечення врожаю городини брали з дев’яти меж по грудці землі, а через дев’ять днів розкидали їх на власних грядках.
У деяких місцевостях Буковини забивали під ворота осиковий кіл, «аби чари до роду не приймалися», давали їсти корові з долоні хліба з цукром «би кормляча мамка на молоко доброю була» і т. ін.
Серед гуцулів і буковинців побутувало повір’я, що на Андрія вовки збираються у зграї і становлять значну небезпеку. Цим пояснювалося дотримання заборони на певні види робіт, насамперед, з кола традиційних жіночих занять (прядіння, шиття, прання тощо), інакше вважалося, що «прийде вовк і забере худобу».
Головною формою святкування Андрія на всьому просторі розселення українців були молодіжні зібрання зі спільними застіллями, різноманітними забавами та іграми. Подекуди їх називали «великими вечорницями», «святом дівчат» тощо.
Калита
За народними уявленнями, святий Андрій є втіленням чоловічого начала, провісником долі, покровителем кохання і шлюбу. Ймовірно ці характеристики Андрія спочатку склалися у католиків і протестантів, у яких з днем святого пов’язується період адвенту (передріздвяного посту) і церковного Нового року — найзручніший час для віщування й передбачення майбутнього.
Андріївські ворожіння були присвячені темі шлюбу. Дівчата намагалися дізнатися, хто буде їх чоловіком, чи буде він багатим, який матиме характер, чи стануть вони щасливі разом тощо, повідомляє Етнографія.
Один із найбільш характерних прийомів любовної магії — «засівання конопель» (часом замість конопель використовувалися льон або мак). Саме ворожіння здебільшого відбувалося так: рано-вранці або пізно ввечері, щоб не побачило чуже око, дівчина у найбільш глухому кутку двору (біля криниці або дровітні) засівала в землю або сніг жменю конопель. Після цього вона згиналася так, щоб її фартух або спідниця торкалися землі, і в такий спосіб кілька разів обходила засіяне місце – «волочила коноплі». При цьому приказувала:
Андрію, Андрію!
Я на тебе коноплю сію;
Димкою (чи спідницею) волочу, —
Бо дуже заміж хочу.
Ймовірність майбутнього заміжжя дівчата намагалися визначити, рахуючи дрова в оберемку, принесеному в темряві з дровітні (парне число вважалося хорошою прикметою) або ж рахуючи кілки на певному відрізку плоту чи тину та повторюючи «удовець — молодець». Могли також підслуховувати у хліву рохкання свиней, виливати віск або пускати на воду половинки горіхів із запаленими свічками, заглядати в дзеркало опівночі, підкладати під голову пояс на ніч тощо. Все це робилося для того, щоб дізнатися перспективи заміжжя.
Своєрідним символом свята Андрія є обрядове печиво, яке використовувалось у різноманітних іграх та магічних церемоніях. Йдеться про андріївську калиту, відомою ще під назвою «коржа», або «коляти». У його виготовленні намагалися взяти участь усі дівчата, що сходилися на вечорниці. Своєю круглою формою «калита» нагадувала сонце. Пекли її з пшеничного або житнього борошна, обсипали маком і змащували зверху медом і маківкою витискали орнамент. Калиту підвішували в хаті до сволока, її охороняв пан Калитинський, тримаючи в руках квач чи віхоть. Хлопці, дівчата і навіть господиня хати по черзі їхали «кусати» коржа на рогачі або кочерзі. Сенс гри полягав у тому, щоб під’їхати «верхи», відкусити без допомоги рук шматок печива і не розсміятися. Кому це не вдалося – ставав об’єктом жартівливої кари, і пан Калитинський обмащував невдасі обличчя сажею (глиною або крейдою).
Фольклорний супровід «кусання коржа», як і назви задіяних в ньому персонажів, помітно відрізнялися в різних регіонах України.
Так, на Чорнобильщині переважала формула: «Діду, діду, я на ковені коржа кусати їду», а ближче до Києва зафіксовано тексти іншого змісту:
«Їде пан Кочержинський
До пана Коржинського
Пана вітати, коржа хватати».
Одним із найкраще збережених у народній пам’яті фрагментів духовної культури досі лишаються андріївські ворожіння. Добре відомими були дівочі ворожіння про майбутню долю з балабушками. Про їх широке побутування свідчать різноманітність їх локальних назв: «шишки», «опушки», «обливанці», «сабадашки», «медочки» тощо.
Балабушки - це маленькі пиріжки, які випікали до андріївських вечорниць. Тісто для них замішували на «непочатій воді» (вода з криниці, якою в цей день ще ніхто не користувався), яку кожна дівчина потайки приносила в роті з річки або колодязя. Знаючи про це, парубки нерідко влаштовували засідки, смішили та лякали дівчат, змушуючи їх неодноразово бігати по воду. Кількість «балабушок» відповідала кількості дівчат, присутніх на вечорницях. Відмічені кожною дівчиною пампушки розкладали на лаві чи підлозі, після чого впускали зголоднілого собаку й уважно стежили за його поведінкою. Послідовність, з якою пес поїдав «балабушки», визначала для кожної черговість приходу сватів та подальше одруження.
У подільських селах із святом Андрія був пов’язаний звичай виготовлення гарбузових масок. Освітлені зсередини свічкою (а пізніше – ліхтариком), у темряві вони нагадували людський череп – чим не український Хеллоувін? Як правило, хлопці лякали ними дівчат «на порі», тобто тих, які досягли шлюбного віку. В ніч на Андрія всіляко демонструвалася не тільки молодецька сила, але й спритність у всілякого роду витівках. Серед них особливо поширеним було знімання з воріт хвіртки – її заносили або до сусідів або навіть на край села, пускали в димар горобців. Двері хати хлопці для жарту ззовні зав’язували мотузкою, підпирали кілком або закладали дровами. Окремі бешкетники могли навіть вкинути на дах хати цілий віз. Дослідники твердять, що така парубоцька розвага колись була пов’язана з проходженням молоддю вікових ініціацій – обрядів посвячення. Витоки цих ритуальних бешкетів вже давно призабулися, перетворившись на своєрідну форму дозвілля сільської молоді.
