7 років живе в Києві. На початку квітня поїхав на Схід у складі добровольців “Правого сектора”, де наказом Дмитра Яроша був призначений командиром батальйону “Дніпро-2″ (квітень-травень).
- Чому назвалися “Мольфаром”?
На початку квітня ми всі були в глибокій конспірації і спілкувалися між собою виключно за позивними. Хотів рідкісне псевдо, таке аби не було плутанини; а оскільки я родом із західної України, тому й “Мольфар”, це більше ні в кого не повторюється.
- Яка зараз ситуація з матеріальним забезпеченням на передовій?
У звітах Міноборони, які оприлюднюються в Інтернеті та ЗМІ, йдеться про десятки тисяч одиниць військової амуніції, який передано на передову. Натомість з передової постійно приходить інформація, що бійці не мають в чому ходити. І волонтери, яким вдається провезти допомогу вглиб фронту, бачать це на власні очі.
- За півроку волонтерський рух розвинувся.
Він став досить потужним. Трапляється, що є надлишок одних речей і велика нестача інших. Були випадки, коли надлишок якихось медикаментів ми передавали до найближчої лікарні. Загрузили кузов пікапа і відвезли.
Втім, нам бракує зимового одягу – бушлатів, теплого взуття. Людям може здаватися, що бійців уже одягнули. Бо ж постійно допомагають. Але не може один боєць 9 місяців сидіти, до прикладу, в аеропорту. Проходить ротація. З резервних батальйонів приїжджають нові добровольці.
Потрібно розуміти, що війну лише теплим одягом та берцями не виграєш. Це оборонні речі. А ми маємо наступати. Нам потрібна зброя та хороші машини. Багато автомобілів на передовій гине: попадають під обстріли, наїжджають на міни. Тому автопарк ДУКу потребує постійного поновлення.
Але одна з найбільших наших проблем – це те, що влада не віддає своєчасних і правильних наказів.
- Які накази потрібні?
Правильний наказ був би – це ще у квітні проголосити військовий стан на території Донбасу. Наші розвідувально-диверсійні групи знають що робити потім…. А коли був захоплений парламент Криму, потрібно було “Альфі” СБУ провести спецоперацію і зачистити там терористів. Потрібно було відразу озброювати добровольців, коли ще була відносно невелика кількість бойовиків. Це усе що маємо на сьогодні – наслідок зрадницького і бездарного командування кабінетних генералів. Багато з тих, хто отримав військові звання у мирний час, виявилися непридатними до військових дій. Багато зрадників. У нас до цієї пори триває протистояння, де по кожному загиблому відкривається кримінальна справа. А скільки було випадків, коли хлопці їхали воювати, а рахувалися в документах десь в тилу у військових частинах, поранення на фронті їм приписували як побутові травми чи самостріли.
Президенту рано чи пізно доведеться приймати жорсткі рішення, починаючи з визнання військового стану. Оголошувати загальну мобілізацію. Бо динаміка, як я розумію, йде до загострення. Вже не раз розвідка повідомляла, бачили іноземні джерела через супутникові зв’язки, що відбувається сильна концентрація російських збройних сил по східному кордону України. Розвідка говорить, що можливий наступ на всю південну частину України, аж до Одеси.
Певні сподівання я покладаю на новообрану Верховну Раду. Туди прийшли бойові комбати, котрі, зможуть сказати про ці загрози з трибуни. Треба, щоб люди осягнули увесь масштаб подій.
- Зима принесе зміни по лінії фронту?
Може бути все що завгодно. Згадайте російсько-фінську війну. Я не думаю, що для окупанта зима може бути серйозною завадою. Тільки варто розуміти, що для захоплення території, потрібно менше військ, аніж щоб її потім утримати. Я переконаний, що Росія не має потенціалу для того, аби втримати Україну. Більше того, якщо відбудеться повномасштабна агресія, Росія втратить армію. Через партизанську війну, яка розпочнеться в Україні. Україна – велика держава. І втримати її у Росії не вистачить сил. Є межа допустимих жертв. Я відмовляюся вірити, що в Росії матері зможуть безкінечно відправляти дітей на бійню заради того, щоб Путін комусь щось довів.
- За можливої партизанської війни ваша сила першою піде в підпілля?
Не можна розглядати Правий Сектор як виключно партизанську силу. У війні наші хлопці набули величезного досвіду. Багато з них могли б бути хорошими інструкторами по підготовці тих, кого ще будуть відправляти на фронт. Багато хто з ПС має військові професії. Хотілося б, щоб держава правильно застосовувала цей потенціал. Тим більше, що втрати серед бійців Правого Сектору на порядок менші. Це свідчить про одне – адекватне командування з боку керівництва Штабу ДУКу та особистій відвазі бійців-правосеків. В першу чергу – Яроша, Вольфа, Летуна, а також комбатів Хорвата та Чорного. За інших наших героїв поки не говоритиму, з обережності.
Окрім того ПС – це не тільки ДУК. Багато хлопців з ПС в інших батальйонах – і в “Айдарі”, і в “Азові”, в батальйоні УНСО, в “Донбасі”. Хтось пішов у Збройні Сили.
- Чи потрібна бійцям допомога фахових психологів?
Таких спеціалістів потрібно навчати вже сьогодні. Самотужки в умовах війни цьому не навчишся. Людина повертається з фронту: ми вважаємо, що достатньо з нею посидіти, поговорити й випити пива. Це розслабить, але глобально це їй не допоможе. Також має бути виховане відповідне ставлення суспільства до фронтовиків. Щоб герої, повернувшись в цивільне місто, не бачили там здивування в очах. А хоча б тепло і приязнь. Жителі сонних тилових міст здивовані від самого вигляду людини в камуфляжі.
- Як ви особисто почуваєтеся тут, в тилу?
Наприкінці травня, коли вперше повернувся до Києва, в мене було, мабуть, роздратування: невже ви не розумієте, що відбувається на Сході? Київ пасивний, люди гуляють скверами. Пізніше я зрозумів, що якою б війна не була, все-одно якась частина населення продовжує жити мирним життям. Хтось має навчати дітей, хтось лікувати людей, хтось керувати транспортними засобами. І це, мабуть, нормально.
- Ваше роздратування минуло?
Зрозумів, що люди, котрі живуть в мирних містах, далеко не всі заслуговують на якісь докори з мого боку. Тому що війною має займатися держава.
- Чи траплялося вам вбивати і як ви даєте собі з цим раду?
Я письменник, але я знав, що я йду на війну. Дай Боже, щоб необхідність вбивати не стала потребою.
На початках приховував, що я письменник. Більше користі можу принести в тому, що роблю зараз, аніж сидячи десь за письмовим столом і пишучи вірші про любов до України. Зараз і без мене є кому писати та видавати книжки. Пушки говорять – музи мовчать. Такі серйозні речі потрібно переосмислити з часом.
- Як відпочиваєте?
В дорозі. Можу чарку хильнути, як варіант. Коли приїжджаю в Київ, на концерти не ходжу: я просто їх не чую. В кінотеатр якщо піду, я не бачитиму, що показують на екрані. Є така річ, яку я поки в собі ще не зрозумів, і не знаю до чого це може призвести: мені дуже важко відійти від думок про війну. Постійно за щось переживаю і щось мушу контролювати. Дуже важко абстрагуватися. Ну і посада така…
Навіть у стосунках з дівчиною: можу бути настільки відстороненим, що забуваю, що поруч зі мною жінка, котра потребує уваги. Потім іноді доводиться вибачатися за різкість.
До речі, як був комбатом – перший місяць узагалі ходив у цивільному. Є аксіома діяльності диверсійно-розвідувальної групи: найкращий для бойових дій в місті – це цивільний одяг. Зараз вже камуфляж, як ідентифікація. Але намагаюся не втратити зв’язок з відчуттям себе як цивільної людини, тому часом одягаю щось цивільне. Я ж не є кадровий військовий.