Великий двоповерховий будинок на початку Крихівців, двері відкриває усміхнена жінка. «Ви пані Олена?», – перепитуємо, бо дуже молодо виглядає вона у домашньому халаті і з двома тугими косами як на маму, яка виховує десятьох дітей. «Так, заходьте», – запрошує всередину. Назустріч вибігає білявий хлопчик. «То Сашко, – знайомить вона. – Нині не у школі, бо їхній клас поїхав у маєток Святого Миколая, а ми всі разом маємо їхати туди у четвер. Решта – на уроках, а найменші ще сплять. Ще старша, Ксюша, вдома, бо прихворіла».
Сідаємо говорити. Сашко примощується на килим бавитися машинкою і видно, що уважно прислухається, пише Репортер.
«Ми виїхали з Алчевська ще у травні, коли тільки почалися ті заворушення, діти навіть в школу не доходили, але я розуміла, що треба їх звідти забирати, – каже Олена Кузьменко. – У нас в місті боїв особливих не було, його зразу зайняли ополченці і почався бардак. От у мене був магазин у торговому центрі – прийшли, сказали, всім забиратися… Я рада, що діти того всього не бачили, ми поїхали, коли ще не було вибухів, обстрілів».
Той неспокійний час сім’я думала перечекати на дачі в Бердянську, куди їздили кожного літа. Чекали, прийшов вересень, дітям треба у школу, та й на дачі не перезимуєш. А вертатися з дітьми в окуповане місто мама не збиралася.
«З дачі до найближчої школи треба було йти півтори години, транспорт ходить двічі на тиждень, – продовжує жінка. – Шукала квартиру в Бердянську, але там повно переселенців, ціни дуже високі. Тоді зідзвонилися з Алчевськом і дітям видали путівки у санаторій в Яремче. Так ми тут і опинилися».
Поки школярики були в санаторії, жінка шукала житло, знайшла двоповерхівку у Крихівцях, каже, ще й дуже дешево – дві тисячі на місяць.
«Почали облаштовуватися, зі старшою дочкою та найменшими, які ще не ходять в школу, поїхали на дачу за речами, – каже пані Олена. – Тут нам служби помогли з ліжками, ковдрами, подушками, бо в будинку було лиш кілька диванів та одна шафа. Якби були гроші, самі б щось купили, але як з Бердянська поїхала, не отримували виплат. То трохи в цьому плані важко, вони в школу ходять… от Сашкові треба ручку чорнильну купити, а поки нема за що… Але вже всі документи оформили, обіцяють, що на днях гроші будуть».
Життя їхньої сім’ї пані Олена усіма силами намагається направити у звичну колію. Усі школярики вже ходять в крихівецьку школу, старша Ксюша перевелася у франківське училище. Ці діти звикли, що їхній день заповнений гуртками і секціями, значить, і тут вони мають їх відвідувати.
«На гімнастику ходимо в школу олімпійського резерву, з хлопцями збираємось іти на бокс, знайшли адреси, то завтра ідемо записуватися, – перелічує жінка. – Вони всі ходили на вокал, вже, напевно, з нового року підемо. З художніми і музичними школами трохи проблема, бо півроку уже пропустили, то вже з наступного будемо записуватися».
Навіть домашніх улюбленців привезли з собою. У величезній клітці не змовкають зо два десятки папуг, а з-під ковдри раптово вилазить малюсінький пес.
«То Люся, – сміється жінка. – Не дивіться, що гавкає, то вона зі страху. Папуг тато привіз, коли машину з Бердянська переганяв, я вже половину в магазин віддала, у нас вдома цілий вольєр для них був. І зоокуток – з черепахами, рибами».
За домом їм відчутно болить, хоча не стільки за будинком, як за всім, що з ним пов’язано.
«В Алчевську лишилася старша дочка, вона вже одружена, чекає дитину, каже важко, страшно народжувати, – зітхає Олена Кузьменко. – Вчора дзвонили родичі, заходили в наш дім, кажуть, обікрали все, вікна побиті, були морози, то труби потріскали. З будинком батьків те саме – вже два рази грабували. Бардак повний і навіть нема куди поскаржитися».
Та найбільше шкодує за сімейними альбомами, при згадці про них на очі навертаються сльози. «Всі фотографії там, у нас ще камера така стара з касетами є, я більше за це переживала, ніж за техніку, – ділиться вона. – Там хрестини, виступи на концертах, випускні. Воно ж нікому не треба, але могли повикидати, а нам це дороге. Але родичі сказали, що все ціле, обіцяли переслати».
А спогадів таки чимало, адже, крім 10 дітей, які зараз тут, є ще троє, яких теж виховала ця жінка. Вони вже дорослі і кожен живе своїм життя. Історія здавалося б фантастична, але пані Олена розказує її так просто, що здається, так і має бути.
«Почалося це дуже давно, я ще була студенткою і так вийшло, що познайомилась у лікарні з хлопчиком, якому було чотири роки, Вова звати, – згадує вона. – Стала провідувати, прив’язалася. Він був із притулку і його мали відправити в інтернат. От завідуюча і каже – хочеш, бери під опіку. Батьки були в шоці, куди, ти ж така молода, із заробітку – лиш стипендія. Але я оформила опіку. І батьки змирилися».
Коли закінчила інститут, одразу стала займатися підприємництвом, вирішила – бере під опіку ще одну дитину, дівчинку Наталю. Потім їх обох всиновила.
«Вже у 2007-му, коли появилися прийомні сім’ї та була можливість брати дітей на виховання, я взяла ще трьох і ще одну дитину всиновила, – каже пані Олена. – Потім ще стали добавляти дітей. А у 2009 році народила двійнят. В 2011-му ми вже створили дитячий будинок на базі прийомної сім’ї».
Обережно питаємо про чоловіка.
«Я була одружена, але не склалося», – просто відповідає вона.
Така от історія. Зараз обживаються тут, ще чекають, поки з Бердянська приїдуть дідусь з бабусею.
«Вони хочуть тут квартиру знайти, бо люди вже старші, і жити з нами не витримують, – посміхається пані Олена. – Але в нас заведено, що кожен день після обіду приїжджають, тато уроками з дітьми займається, мама по господарству помагає, думаю так і буде. Нам тут подобається, хотілося б лишитися, місто гарне і гуртків для дітей багато. А з іншого боку – свого житла ми тут не маємо, а що буде в Алчевську, ніхто не знає».
