| Фото: gazeta.ua На початку Першої світової війни батько дівчинки Луї Гассіон відправився добровольцем на фронт. Наприкінці 1915 року спеціально отримав дводенну відпустку, щоб побачити свою новонароджену дочку Едіт. Але його чекала приголомшлива звістка - дружина Аніта Майяр його кинула, а дочку віддала на виховання своїм батькам. Умови, в яких жила Едіт, шокували батька, і Луї відвіз дочку до своєї матері в Нормандію, що працювала куховаркою в домі розпусти. Тут з’ясувалося, що Едіт зовсім сліпа. Як виявилося, у перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватися катаракта, але батьки, очевидно, цього просто не помітили. Коли ніяких інших надій не залишалося, бабуся повезла Едіт у Лізьє до святої Терези, куди щорічно збиралися тисячі прочан з усією Франції. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а 25 серпня 1921 року Едіт прозріла. Їй було шість років, пише Gazeta.ua.
Коли Едіт пішла до школи, батьки не хотіли бачити поруч зі своїми дітьми дівчинку, що живе в борделі, і навчання для Піаф дуже швидко закінчилося. Тоді батько забрав Едіт у Париж, де вони почали разом працювати на площах. Чоловік показував акробатичні трюки, а його дев’ятирічна дочка співала. Дівчинка заробляла співом на вулиці доти, поки її не взяли в кабаре “Жуан-Ле-Пін”.
В 1932 році 17-річна Едіт знайомиться з Луї Дюпоном та несподівано робить йому пропозицію. Через рік у них народилася дочка Марсель. Однак Луї не влаштовувало, що Едіт занадто багато часу приділяє своїй роботі, і вимагав, щоб вона її залишила. Новоспечена мати відмовилась, а невдовзі вони розлучилися назавжди. Спочатку дочка залишалася з Едіт, але потім Луї забрав її до себе, розраховуючи, що кохана жінка повернеться. В цей час у Європі лютувала “іспанка”. Донька занедужала й потрапила в лікарню. Після відвідувань Марсель занедужала й сама Едіт. У той час цю хворобу лікували погано, не було потрібних медикаментів і лікарі часто могли просто спостерігали за хворобою в надії на щасливий кінець. У результаті Едіт видужала, а Марсель померла. Вона була єдиною дитиною Едіт Піаф.
У 1935-му році, коли Едіт виповнилось двадцять років, на вулиці її помітив Луї Лепле власник кабаре “Жернис” на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім’я — Піаф, що на паризькому арго означає “горобчик”. В “Жернісі” на афішах її ім’я було надруковано як “Маля Піаф”, і успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку “Медрано” разом з зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Однак успішний зліт був перерваний трагедією: незабаром пострілом у голову був убитий Луї Лепле, і Едіт Піаф виявилася в числі підозрюваних, через невелику суму, яку покійник залишив їй у заповіті. Газети роздули цю історію, і відвідувачі кабаре, у яких виступала Едіт Піаф, поводилися вороже, вважаючи, що вони вправі “покарати злочинницю”.
Згодом Едіт познайомилася з поетом Реймоном Ассо, що остаточно визначив подальший життєвий шлях співачки. Саме йому належить заслуга появи на світ “Великої Едіт Піаф”. Він навчив Едіт не тільки того, що безпосередньо стосувалось її професії, але й усьому тому, що їй було необхідне в житті: правилам етикету, умінню вибирати одяг. Реймон Ассо створив “стиль Піаф”, виходячи з індивідуальності Едіт, він написав пісні, що підходили тільки їй: “Париж — Середземномор’я”, “Вона жила на вулиці Пігаль”, “Мій легіонер”, “Вимпел для легіону”. Саме він домігся того, щоб Едіт виступила в мюзик-холі “АВС” — найзнаменитішому мюзик-холі Парижу. Виступ в “АВС” вважався посвятою в професію. Він також переконав її змінити сценічний псевдонім “Маля Піаф” на “Едіт Піаф”. Після успішного виступу в “АВС” преса написала про Едіт: “Учора на сцені “АВС” у Франції народилася велика співачка”. Незвичайний голос, щирий драматичний талант, працьовитість і впертість в досягненні мети вуличного дівчиська швидко привели Едіт до вершин успіху. За один вечір виступу співачка отримувала 1 млн. 250 тис. франків. Але успіх на сцені не гарантував щасливого особистого життя Піаф та Реймона і вони розлучилися.
Концерти та музичні кліпи з участю Піаф показують по всіх телеканалах. Коли тиражі платівок у Франції перевалили за мільйон, нею зацікавилися американські імпресаріо і запропонували влаштувати турне містами США. Саме там, в кінці 1946, Едіт зустрічає любов всього свого життя - Марселя Сердана, майбутнього чемпіона світу з боксу. У 30- річного спортсмена була дружина і троє синів у Касабланці (Марокко). Він не міг залишити сім’ю, але не бажав розлучатися з Едіт. Піаф ревнувала Сердана до всього, що могло хоча б ненадовго розлучити їх, а боксер у всьому слухався свого “горобчика”. Носив строкаті спортивні костюми, які вона йому дарувала, і пов’язані нею светри.
Якось Піаф не витримала і відправилася в спортивний табір, де тренувався коханий. Оселитися разом вони не ризикнули: Марселя могли покарати за порушення дисципліни. Тоді він знайшов для неї маленький будиночок. Співачка жила там за закритими шторами, без гарячої води і світла, харчуючись водою і бутербродами. Але Едіт була щаслива. Через 10 днів вона знову вирушила в Америку на гастролі, а Сердан тим часом об’їжджав Францію з благодійними матчами, кошти від яких ішли на користь колишніх боксерів. Повернувшись в Париж, він відразу ж замовив квиток на пароплав у Нью-Йорк. Однак Едіт не хотіла чекати, і Марсель вилетів літаком. Рейс розбився біля Азорських островів.
Повоєнний час став для Піаф періодом небувалого успіху. Її із замилуванням слухали жителі паризьких передмість і витончені поціновувачі мистецтва, робітники й майбутня королева Англії. У січні 1950 року відбувся її сольний концерт у залі “Плейель”, преса писала — “пісні вулиць у храмі класичної музики”. Це був черговий тріумф. Але, незважаючи на любов слухачів, життя, повністю присвячене пісні, робило її самотньою. Едіт сама це добре розуміла: “Публіка втягує тебе у свої обійми, відкриває своє серце й поглинає тебе цілком. Ти переповняєшся її любов’ю, а вона — твоєю. Потім у загасаючому світлі залу ти чуєш шум кроків, що йдуть. Вони ще твої. Ти вже більше не здригаєшся від захвату, але тобі добре. А потім вулиці, морок, серцю стає холодно, ти сама”.
У 1952 році Едіт потрапила у дві поспіль автокатастрофи; щоб полегшити страждання, викликані переломами руки й ребер, лікарі робили їй уколи морфію, і Едіт потрапила в наркотичну залежність.
У 1956 році Піаф виступила в знаменитому нью-йоркському Карнегі-Холл. Через два роки, з фантастичним успіхом - в концертному залі “Олімпія”. Після цього вирушила в одинадцятимісячне турне Америкою, Францією. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно її здоров’я на стільки, що під час виступу в Нью-Йорку Піаф знепритомніла прямо на сцені.
Після кількох хірургічних операцій повернулася до Парижу. У віці 46 років, Едіт Піаф дізналася, що смертельно хвора на рак. Останнім коханням Піаф був 26-річний співак Тео Сарафо. Вони одружилися 9 жовтня 1962 року. Дуетом вони виконували пісню “Для чого служить кохання?”. А через рік записує свою останню пісню “Людина з Берліна”. Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал аплодував стоячи.
Едіт Піаф померла 10 жовтня 1963 року. Тіло співачки було перевезено з міста Граса, де вона померла, у Париж в повній таємності, й офіційно про її смерть було оголошено тільки 11 жовтня в Парижі. У цей же день помер друг Піаф Жан Кокто. Подейкували, що він помер, довідавшись про смерть співачки.
Похорон Едіт відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, багато хто не приховував сліз, квітів було так багато, що люди були змушені йти по них як по килиму.
