| Фото: "Репортер" Автобус у Різдвяни ходить тричі на день. І то не завжди – переконалися. А втрапити туди власним ходом проблематично навіть із мапою, бо жодного тобі вказівника. Зліва – поле й зарослі лісосмуги, справа – Бурштинське водосховище. Навіть тамтешні рибалки про село не чули й не знають. Лише знизують плечима та посміхаються, — пише «Репортер».
Якимось дивним чином знаходимо потрібний поворот. Півтора кілометри ґрунтовою заметеною дорогою через поле, потім ще з кілометр попри село Німшин і, нарешті, минаємо вказівник – «Різдвяни». Він тут, після тих пошуків, виглядає досягненням цивілізації.
Надія Шафран – місцева активістка – завідує сільським клубом, керує фольклорним колективом і церковним хором. Ще здаля вітається та посміхається. Відчутно, що гостям щиро рада. Йдемо разом до старенького клубу.
«Ми маленькі, але видненькі, – приповідає завклубом. – Зараз живуть 124 людини. Маємо 148 дворів, але через один порожні. Колись тут жили понад 500 людей, а зараз… Останній раз весілля у Різдвянах гуляли з сім років тому. Похоронів маємо щороку – по три-чотири на рік. Село вимирає. У хатах нема кому жити, а подивіться – вони ж гарні!».
Це заховане між лісом та Дністром село має свою давню історію. У 2011 році Різдяни відсвяткували 550 років!
Із назвою села все виявилося дуже просто. Раніше село було з іншого боку Дністра, а коли ріка поміняла своє русло, то всі хати затопило. Люди перебрались на інший бік, розбудували нове поселення, а в нові помешкання вселилися саме перед Різдвом. Тому й Різдвяни.
Пані Надія каже, зараз повінь їм не страшна, а от Бурштинська ТЕС, яка тут по сусідству, за три кілометри через поле, якщо навпростець – просто страчує. Жінка зітхає, що деколи неможливо дихати. Сніг весь чорний від того диму, садовина, городина – все пропадає.
Вулиць у селі лише чотири, один магазин, який відчиняється, коли заманеться продавчині, та клуб. Школи тут нема уже понад 30 років. Усі сім різдвянських школярів на науку їздять до сусіднього Старого Мартинова. Там і сільрада, і фельдшерсько-акушерський пункт.
«Готую ще у тому чавунному казані, що моя мама в ньому варили, – розповідає завклубом. – Квашену капусту заливаємо водою, аби лиш трошки проварилася, а потім заливаємо кип’яченим молоком. Далі засипаємо туди промите пшоно. Я ще даю трошки рису, бо так смачніше. Наші сільські ґаздині вже так навчилися від мене. Тоді окремо збиваю три яйця з мукою та сметаною. Як лиш починає кипіти капуста, помішую і заливаю суміш з яйцями. Заправляю гарними, присмаженими шкварками».
А на Святвечір особливою стравою є горохово-грибна юшка з гугликами – маленькими пампушками зі звичайного тіста.
Але на Різдво село оживає. Церква переповнюється людьми, по селу багато колядників, гаміру, руху. До батьків на свята з’їжджаються діти, онуки, правнуки з усіх усюд.
«І до мене щороку приїздять доньки зі Львова, з Києва, – додає Надія Шафран. – Усі свята ми разом. Цілий рік з чоловіком живемо вдвох, а на Святвечір за стіл нас сідає 14. Певно, то є найважніша традиція цього свята – відвідати рідних. Не повірите, як то важливо. Як через це чекаємо на Різдво! Все село чекає, аби діти з’їхалися».