Листи гріють душу
З Зеником «Репортер» зустрівся ще напередодні Нового року. Просто дивуєшся, як йому вдається зберігати той позитив і світло, попри все, що бачив і пережив.
Того дня він саме бігав по Франківську, збирав теплі речі для своїх хлопців, бо 2 січня вже мав бути на базі в Яворові, а вже звідти – в АТО. Каже, в першу чергу повезе бійцям листи від дружин, дітей, дівчат, батьків. Ду-у-уже багато назбиралося.
«Листи – дуже важливі, – говорить Зеник Зорій. – Коли я ще був у Яворові на навчаннях, моя наречена Христя зробила лист-фотографію. Я її носив як оберіг. Коли мені було важко, просто витягував його, дивився, перечитував – і відпускало. І це надважливо, бо це щось таке рідне. Щось кохане, тепле. Воно дуже допомагає, бо є багато таких моментів, коли ти на грані зриву, думаєш: якщо завтра бій – все, лізу під кулі. А потім розумієш, що ти тут, аби вони там жили у спокої».
Така робота
А служити Зеник пішов замість старшого брата. Каже, в того діти, дружина, мама і треба комусь про них піклуватися. От, у червні він прийшов у військкомат і записався, а на початку липня поїхав на навчання в Яворів. Служить в окремій медичній роті 80 аеромобільної бригади.
Медичну освіту він отримав на двомісячних курсах у Берліні ще у вересні позаминулого року. А військової медицини навчали вже в Яворові. Приїздили інструктори з США та Канади. Навчили навіть, як надавати медичну допомогу, коли під руками нічого нема. І це дуже пригодилося, бо були й такі випадки.
Зеник розповідає, що їхня медрота має своїх командирів, транспорт, зброю, бо не рідко треба й відбити пораненого. Двоє відстрілюються, а один надає допомогу.
І Зорію доводилося стріляти. Каже, було дуже важко і страшно, коли зрозумів, що вбив людину. Але потім сам себе переконував, що як не він, то його.
Багато розповідає про свого начмеда Тетяну – єдину жінку, яка була в їхній частині на передовій.
«Вона жінка тільки фізично, а характер – мужик! – захоплено говорить Зеник. – Я не настільки безстрашний, як вона. Їй десь 35, позивний – «Сонечко». На її честь ми назвали нашу санітарну машину – «Танюша». Наша начмед не боїться ні обстрілів, ні куль, ні полону. Під час транспортування пораненого вона відразу робить операцію, чого не зробив би ніхто інший. І полізе туди, куди ніхто не полізе. У неї чоловік також військовий, був у полоні, то вона сама їздила на переговори з сепаратистами й визволяла його. Я її дуже поважаю».
Ще Зеник каже, що перестав рахувати поранених, яких діставав з поля бою, десь після 30-го, бо зрозумів, що витягти – ще не головне. «Якщо ти бійця довіз у госпіталь і той вижив, от тоді ти його врятував, – говорить він. – Коли цей боєць дзвонить тобі, дякує – тоді твоя робота виконана. Так було чимало разів. І це дуже приємно. Вважаю, це те, заради чого там варто бути».
А на початку жовтня Зорій і сам отримав поранення. Було це під час артобстрілу під Щастям. Поліз за бійцем, його витягнув, а сам не встиг. Отримав поранення. Зенику замінили колінний суглоб, потрібна ще одна операція, але він відмовився, бо, каже, потрібен на передовій.
«Коли я лише прийшов, у нашій медроті було понад 70 людей, – говорить Зеник Зорій. – А зараз лишилося 16. Когось поранило, хтось загинув, хтось пішов по хворобі. Тому я зараз дуже рвуся туди. Хлопцям важко. Жодні руки там не будуть зайвими».
І до пекла звикаєш
Перший бій для Зорія був у селищі Перемога Новоайдарівського району. Каже, накрили «градами», дуже страшно. Там було багато поранених, бо зачепило два БТРи, посікло хлопців.
«Ми веземо їх на госпіталь, а там дзвонять, що лікарню обстрілюють, усе горить, палає, – пригадує Зеник. – Куди їхати, що робити? Повезли в інший, а там також обстріл. Для мене тоді було найжахливіше розуміти, що ти лиш приїхав, а вже в будь-який момент можеш померти. Ти ж навіть ще нічого не зробив, навіть ворога в очі не бачив, лише те, як падають снаряди».
Зараз, каже, вже не страшно. Коли ти майже кожен день у пеклі, то звикаєш. Звиклося Зенику і до обстрілів, і до польових мишей замість їжі, бо було всяке.
«Коли сидиш три-п’ять діб, а вже нема харчів, то все піде, – говорить Зорій. – Їли польових мишей, хробаків, корінці, листячко. Але на самій базі, в тилу, то нас годують дуже добре – і борщик, і вареники».
Про війну не говоримо
Молодший брат Зеника Богдан воював у Донецьку. Також був поранений. Під час зачистки «зеленки» снайпер влучив йому в ключицю. Хлопець лікується у Дніпропетровську. Зеник каже, що скоро брат також повернеться в АТО.
Богдану – 22. Він контрактник і служить в армії. Зеник дуже ним пишається.
Вони часто зідзвонювалися з передової. Той із Луганщини, а той з Донеччини. Про війну хлопці не говорили. Просто питали, чи все добре.
«Говоримо про маму, може, він знає більше новин з дому, може, недавно розмовляв, а я ще не встиг подзвонити, – згадує Зеник. – Про брата, сестер. Їх у нас дві. Про трьох племінників – Марту, Софійку та Марка. Ми їх усіх дуже любимо. Коли приїхав додому, то з рук не відпускав. Марко у нас тепер першокласник, вчиться у спеціалізованій школі. Вже польською розмовляє».
Зеник каже, що й старший брат Юрій рветься на схід.
«Йому соромно, що я не порадився з ним, пішов і зробив по-своєму, – говорить Зорій. – Він рветься зараз в «Айдар». Поки що я його стримую, мовляв, у тебе там два брата вже воюють, досить. У нього ж діти, мама. Не дай Боже, щось станеться, хто тут лишиться?».
Середущий Зорій дуже хоче перевестися в 95 окрему аеромобільну бригаду, яка зараз у Пісках. Там у нього багато друзів, там найгарячіше і там найбільше потрібна його допомога.