| Фото: report.if.ua Калуська музична школа. Олеся Франко тут працює вже понад 20 років. Вчить дітей грати на фортепіано. Зараз репетирує зі своєю ученицею Божаною. Готуються до відкритого уроку, поїдуть у Новоград-Волинський. Дівчинка зосереджено вибиває потрібні клавіші, пані Олеся допомагає їй – «І та-та-та-а», – руки в повітрі, як у диригента, ногами вибиває такт, пише Репортер.
«Музика – це моє життя», – каже Олеся Франко. А щодо свого відомого коріння, то зізнається, усвідомила це лише в дорослому житті, хоча весь час відоме прізвище нагадувало про себе.
«Це велике щастя – народитися у цій родині, але це й дуже велика відповідальність, – говорить жінка. – Наприклад, коли навчалася в Прикарпатському університеті, то знала, що мене обов’язково на парах запитають, бо ж цікаво – Франко. То я завжди все вчила, мені було б соромно отримати трійку».
Пані Олеся показує сімейний альбом:
«Це мої батьки, а це я, ще в садочку, а ось мій дідусь Омелян».
Це той самий Омелян-Володимир, який останній з їхньої родини бачив Івана Франка. Омелян – племінник Каменяра, син його рідного брата Онуфрія.
«Дідусь розказував, що як Іван Франко приїжджав, то коло нього постійно крутилися діти, – каже пані Олеся. – Він дуже дітей любив. І без цукерка до племінника ніколи не приїжджав».
Саме Іван Франко й купив братові Онуфрію будинок і землю у Калуші, в Підгірках – колись то було село, а зараз мікрорайон міста. І вже тут народився молодший син Онуфрія, дідусь пані Олесі – Омелян-Володимир.
«Дідусь розповідав мені, що в останні роки, як Франко приїжджав, то був уже хворий, але все одно ходив з ним по гриби, – говорить пані Олеся, – але як знаходив гриб, то просив племінника його зрізати, самому було вже тяжко».
Олеся росла на франкових казках «Лис Микита», «Олівець». І сама писала з дитинства. Показує свою збірку, що нещодавно вийшла. На обкладинці – клавіші фортепіано і троянда, назва – «Істина життя», вірші про родину, Україну, музику, Бога.
«Життя таке, що інколи втрачаєш надію, – зітхає Олеся Франко. – Різні моменти були, але сліз моїх ніхто не бачив».
Вважає, що найголовніше у житті – йти вперед, незважаючи ні на що, і за все дякувати Богу. Є в неї вірші й про відомого предка, про Майдан, була там двічі, каже, дотепер пам’ятає, якою смачною там була юшка і чай у бочках.
«Недарма Франка називали пророком, він писав про те, що відбувається зараз», – говорить пані Олеся.
Будинок, де народилася та виросла Олеся Франко, зберегти вдалося лише завдяки прізвищу відомого родича. Тепер там музей. Три зупинки від музичної школи – і ми у Підгірках. На будинку вивіска «Музей-оселя родини Івана Франка», на подвір’ї – бюст відомого предка.
Пані Олеся жила тут до 23 років. Поки поряд не почали будувати завод «Нафтобурмаш», нині він не працює. А тоді задля його будівництва зносили всі навколишні будинки. Жінка розповідає, що й шантажували батька, і газ обрізали, і світло, але родині вдалося відстояти стару частину будинку, що збудував ще її дідусь. Будинок не знесли, але родина звідти виїхала, взамін їм дали трикімнатну квартиру в центрі Калуша.
«Я отут в саду любила гратися в дитинстві, – показує пані Олеся. – Тут черешні смачні були, сливи, грушка. Кролики були, дідусь тримав, ми тут жили, як у зоопарку. Хата вже не та, не так приймають гостей, вже ніхто не закличе: «Олеся!». Але, дякувати Богу, що я можу стати на поріг, нехай вже оброблений, але тут дух нашого роду».
Заходимо до хати, чи то вже в музей. На стінах – фотографії Франка, родини, не сімейні, спеціально для музею. Відразу – сходи на другий поверх. Там літні кімнати були, каже пані Олеся. Але вони не для відвідувачів. А ми йдемо. Правда, Любов Бойко, співробітник музею, попереджає:
«Обережно, вже двоє звідти впали».
Сходи круті, поруччя нема. Обійшлося без падіння. Тут ніби як горище, але є кімнати. Пані Олеся показує, де стояв колись рояль, на якому вона вчилася грати. Зараз він унизу – експонат музею. Ідемо вниз. Перша кімната – колишня батьківська, поряд – їх з сестрою дитяча, тут тепер і рояль. Жінка пробує щось заграти, каже, розстроєний, а так би хотілося зробити музичний вечір тут зі своїми учнями, шкода, музею бракує грошей.
«Це віденський рояль 1847 року, ще старший за Франка, – говорить Любов Бойко. – То не тільки настройщика, то й реставратора треба, бо оця ніжка чисто похилилася, ми один час навіть думали дати кубанку, але воно вигляду не буде мати. Але переживаємо, щоб не обвалилося».
Переходимо у колишню кімнату дідуся пані Олесі. Тут майже нічого не змінилося – і ліжко його, і шафа, навіть корито Онуфрія, бо він був майстром по дереву. Остання кімната – колишня бабусина кухня. Це єдине приміщення в музеї, яке опалюється.
«Бабця як напече налисників, ми тільки сюди й бігали», – пригадує Олеся Франко.
Сама жінка не часто тут буває, каже, життя проходить на колесах. Але бути тут і приємно, і гірко водночас. Дідусь Омелян помер, коли Олеся ще навчалася в школі.
«Він мене найбільше любив, до речі, саме дідусь дав мені ім’я», – каже жінка. Діда часто запрошували на різні заходи, бо був племінником Франка, розповідає пані Олеся, потім її, а потім і її сина Назарія.
У паспорті в жінки подвійне прізвище – Франко-Маліборська. Вирішила так, аби не втрачався зв’язок сина з його батьком. Тому її Назарій вже Маліборський, але у хлопця було бажання лишити собі прізвище Франко.
«Я кажу синові, що не в прізвищі справа, якщо ти чогось досягнеш, тебе й так будуть знати як продовжувача Франкового роду», – говорить правнучка Каменяра.