Товариші по службі Володимира підозрюють, що їх здали місцеві. Ті самі, яким вони привезли продукти, пише depo.ua.
До війни хлопець працював комбайнером у селі Солоне Дніпропетровської області. Як розповідають друзі Володимира Коновалова, як тільки почалася АТО, йому кілька разів телефонували з військкомату. Просили то прийти, то не їхати. Але не мобілізували.
Втомившись від невизначеності, патріот України записався добровольцем в батальйон «Дніпро-2» і після навчання виїхав в зону АТО.
«Просила його не їздити, говорила: сину, не треба, але він, знаєте, справжній чоловік: сказав – значить зробить, – згадує мама загиблого Героя АТО Наталія Михайлівна. – По-справжньому любив Україну. Одного разу мені зателефонував, сказав: «Мам, привіт, я їду на війну». Ледве встигла прибігти з села в район на проводи ..».
Герой АТО про війну матері практично нічого не розповідав, беріг її нерви. А коли приїжджав додому, жартома погрожував розбити телевізор, по якому показували моторошні кадри з війни.
«Ми з ним домовилися, що кожного ранку я дзвоню, а він відповідає, – розповідає мама Наталя Михайлівна. – На всі мої запитання, він відповідав: «У нас все добре», і розпитував, як у нас там справи. Такі дзвіночки щоранку – це як радість. Син живий, голос почути».
Володимир Коновалов воював в найгарячіших точках: звільняв Слов’янськ, з боєм вирвався з Іловайська. Був поранений: місяць лежав у госпіталі і знову повернувся в зону АТО. 10 грудня, коли було оголошено перемир’я, він разом з побратимами розвозив гуманітарку місцевим мешканцям і шукав міни, щоб знешкодити…
Вогонь по українських солдатах відкрили з лісопосадки: куля снайпера потрапила Володимиру в серце. Товариші по службі кажуть, що, ймовірно, маршрут бойовикам здали місцеві посібники терористів, що маскуються під місцевих мешканців, яким наші солдати везли гуманітарку.
Ховали хлопця всім селом Веселівка Дніпропетровської області, звідки він родом. Труну покрили українським прапором, а люди встали на коліна. Село невелике, всі один одного знають, а багато людей старшого віку пам’ятають Володю ще зовсім маленьким, спритним і діловим хлопчиськом …
«Коли синові було п’ять років, зовсім маленький, він залишився один вдома – була така необхідність, мені треба було відлучитися, – згадує мама солдата України. – Приходжу, будинок закритий на ключ, в дверях – якийсь папірець, а на ньому гуртки якісь намальовані. Я за голову – дитина зникла! Давай по селу бігати, сусідів на ноги підняла … Виявилося, що він напросився до тракториста, нашого сусіда, і разом з ним поїхав на тракторі в поля. Коли побачив мене перелякану, подивився так здивовано: «Ти чого, мамо? Я ж будинок закрив, тобі записку написав». Він в 5 років не вмів писати і намалював колеса трактора – мовляв, поїхав, скоро буду. Ми часто цю історію згадуємо».
У Наталії Михайлівни троє синів: Володимир був середнім і, як розповідають сусіди, добродушним і усміхненим.
«Мені сусіди говорили, мовляв, не хвилюйся, Наташа, у тебе Вовка добра душа зростає, нікому в допомозі не відмовить, а тебе в старості завжди підтримає, – згадує жінка. – А тепер немає мого Вовки, мого синочка»
Після виходу статті про загиблого Героя, з режакцією на зв’язок вийшла Наталя, мешканка смт. Новий Світ в Донецькій області, який ще влітку був захоплений бойовиками.
«Володя допоміг мені через своїх знайомих вивезти дітей з Нового Світу, – розповіла Наталя про загиблого солдата України. – Разом з ним ми ходили в розвідку: він перевдягався в «цивільного», грали пару, дивилися, де блокпости бойовиків розташовані. Сміливий, чесний і чистий чоловік. Справжній патріот України».
Зараз Наталя з у великому місті на території підконтрольній Україні. Після атаки і взяття Нового Світу бойовиками, жінка, не побоявшись розстрілу, сховала у себе двох українських солдатів, один з яких був серйозно поранений. Дала їм цивільний одяг, а українські волонтери допомогли їм дістатися до розташування. Вже вранці на хоробру дончанку «настукали» літні сусідки і бойовики потягли її «на підвал» – на допит.
«Коли вели, я попрощалася подумки зі своїми двома дітками, але мене не розстріляли – сказали, що буду жити, якщо буду інформувати їх і здавати позиції наших, українських солдат, – згадує Наталя. – Мені сказали нікуди не їхати. Того ж ранку, я втекла з Нового Світу, а моїх діток оперативно допоміг вивезти Володя».