Прикарпатський боєць Добровольчого українського корпусу: Просто з фронту їду на суд

П’ять років тому в Запоріжжі біля офісу КПУ невідомі обезголовили пам’ятник Сталіну. Винних у «теракті», як тоді назвали цю подію, довго не довелося шукати. Відповідальність на себе взяли активісти «Тризуба». Одним із них був житель Івано-Франківської області Василь Абрамів.
Переглядів: 743

Тоді молодий націоналіст навіть не здогадувався, що через п’ять років, йому, вже бійцю ДУКу та активісту «Правого сектора», доведеться з фронту, після справжніх боїв із терористами, знову їхати на суд у Запоріжжя, де у справі з «кам’яним Сталіним» досі не поставлено крапку. У що тепер може вилитись ця історія, Василь Абрамів розповів кореспондентові Укрінформу, повернувшись з довгої дороги додому, в Івано-Франківськ.

— Василю, коли Ви мені телефоном сказали: «Я з фронту їду на суд», — то в мене відразу виникло запитання, невже у Запоріжжі обезголовлення пам’ятника Сталіну і далі трактують як тероризм, а події на Донбасі там не змінили уявлення про справжнє обличчя терору?
— Справа була відкрита за статтею 194, а це – нищення майна в особливо великих розмірах. Але тоді, спочатку, це справді назвали тероризмом, щоб можна було задіяти всі важелі, аби знайти тих хлопців, які наважились на такий вчинок.

— Але Вас тоді й не треба було особливо шукати. Ви ж самі взяли на себе всю провину.
— Я один з останніх здався в СБУ. Якби цього не зробив, то організацію «Тризуб імені Степана Бандери» могли б назвати «незаконним збройним формуванням». Членам організації загрожували обшуки і все інше.

Тоді ми пішли на цю справу з ідеологічних міркувань. Тепер прокуратура посилається на резолюцію ЄС щодо політичних в’язнів, яких незаконно переслідували, арештували, і хоче змусити суд виправдати нас та зняти судимість. Насправді ця судимість багатьом хлопцям заважає. Думаю, що це є індикатором змін у державі, бо коли у цій справі не відновлена справедливість, то як ми можемо рухатись далі?

— Хто сьогодні воює разом з Вами в рядах ДУКу зі справжніми терористами?
— Наші бійці — це хлопці, які пройшли Майдан, патріоти, люди, які люблять свій край і готові протистояти імперії, що поневолювала Україну всі 300 років. Якщо ми не дамо зараз відсіч, то Україна буде окупована, розвиток української нації призупиниться, а ми своїм наступним поколінням нічого іншого не залишимо, окрім поразки. Ми цього не хочемо.

— Я знаю, що у Вас є родинні зв’язки (Василь одружений із донькою Дмитра Яроша, - ред.) з лідером «Правого сектора». Як почувається Дмитро Ярош після поранення?
— Бадьоро. Хоча, поранення в нього було дуже важким. Йому роздробило ліктьову кістку, вирвало суглоб, частину артерії. Ще є поранення голови: біля ока — два великі розсічення. Перше, чим він нас утішив, то, коли взяв пістолет у ліву руку і сказав: «Не дочекаєтесь, буду стріляти з лівої». Він — великий оптиміст і заряджає своїм прикладом. Моя дружина досі біля нього. Каже, поки батько в лікарні, буде поруч із ним.

— Він не ділився з Вами, які законопроекти хотів би ухвалити, що бачить проблемним у політиці?
— Його першим законопроектом була легалізація добровольчих батальйонів, у тому числі й ДУКу. Віталій Купрій доопрацював їх і має подати на голосування. У Верховній Раді наш лідер некомфортно себе почуває. Каже, що то - гадючник, бо бачить там підлабузництво, підкуп, зраду. А це – не його риси. Йому притаманне почуття справедливості.

— Я знаю, що Ви звертались до Івано-Франківської обласної ради за допомогою для Добровольчого українського корпусу. Чи отримали те, що просили?
— Облрада виплатила допомогу родинам хлопців, які загинули в зоні АТО. Рада оборони Прикарпаття допомагає більше ЗС України, не помічаючи кістяк опору у добровольчих батальйонах. Недавно Асоціація районних рад помогла нам бензопилами, генераторами та іншим. Усе відправили на передову.

— А в чому там зараз є гостра потреба?
— Транспорт і пальне. Це головна наша проблема. До прикладу, за одну ніч обстрілу у Пісках 8 машин згоріло. Кожний автомобіль там збирається, ніби по крупинці. Свої ресурси, сімейні та особисті, ми вже давно витратили. Наша боротьба базується тепер виключно на волонтерській допомозі.

— Який дух у хлопців на передовій? Чи вірять вони у можливе перемир’я?
— Перемир’я, на мою думку, неможливе. Насправді, все частіше є відчуття, що все «зливається». Ми зараз відважно протистоїмо сепаратистам, при цьому - не надто забезпечені зброєю та боєкомплектами, і, рятуємось тим, що є. Нас усіляко намагаються вибити з Пісків.

—- Статус ДУК, як і всіх добровольчих батальйонів, юридично не визначений. За яких умов добровольчий корпус може увійти до складу ЗС України?
— Ми найбільше боїмося «паркетних» генералів. Розуміємо, що рішення не приймають ті командири, які є з нами на передовій. Його ухвалюють зверху. Побачимо, як буде розвиватися ситуація далі. Нас уже хотіли завести в Іловайський котел. Дивом удалося його обминути. Ми тоді поставили умову: «Дайте нам хоча б 50 автоматів, щоб ми могли озброїти хлопців». У відповідь нам сказали: «Ви спочатку зайдіть в Іловайськ і там отримаєте зброю». Ми знову наполягали: спершу – зброя. Пізніше наша група потрапила в оточення. Тоді ми себе показали достойно, врятували багатьох, бо знали ту місцевість.

Знаєте, в чому ще проблема? В українській державі втрачена військова традиція. Генерали мають бути прикладом, авторитетом, воювати поруч, а не сидіти в кабінеті, приїхати на крутій машині з охороною, щоб показатись солдатам і відразу втекти. В Україні є багато добровольчих батальйонів, які не мають юридичного статусу. Ми розуміємо, що наші попередники в УПА теж воювали без реєстрації. Кістяк української армії гартується на патріотичному дусі і відданості своїй державі. Оті хлопці, які добровільно пішли в окопи, і є тим ядром бойового духу.

«Правий сектор» і ДУК взяли на себе велику історичну відповідальність. Наші дії зараз, можливо, й не знайдуть справедливої оцінки. Вже наступні покоління зможуть належно аналізувати, в якій ситуації ми перебували, з якими проблемами йшли на ці бої. Насправді, хлопці виконують важливу місію, даючи наступним поколінням українців власний приклад перемоги. Не поразки, не страху чи пристосуванства, а саме доблесті та лицарського духу.

— Сьогодні часто говорять про можливий третій Майдан. Що Ви думаєте про це?
— Це буде поразка. Я не зміг бути учасником Помаранчевої революції, бо пролежав з ножовим пораненням. Утім, тоді я дуже переживав, чи мій народ знову зможе піднятися з колін, «перезарядитися» для того вистрілу. Я хотів, щоб наступний вибух людського спротиву був результативним, щоб люди змогли після нього відчути подих змін, почуватися не стадом баранів, як цього хотіла влада, і не політичною нацією, а українською. Я страшенно за це переживав і доклав максимум зусиль, щоб цей Майдан, Революція Гідності, пішла іншим шляхом. Не розчаруваннями та зневірою, а до перемоги. Українці довели, те, що здавалося нездійсненим, можливо.

В Івано-Франківську я вів людей на штурм будівель СБУ та міліції, 2 грудня штурмував обласну адміністрацію, коли багато політиканів пищали, що таке неможливо. Тоді я довів, що все в наших руках, нічого не треба боятися. Я керував місяць у профспілках, на 5 поверсі.  Зізнаюсь, провідництво дуже виснажує. Особливо, коли структуру лише вибудовуєш і є дуже мало ініціативних та безкорисливих людей. Я тішусь, що мені вдалося зі своїми побратимами повернути колесо історії в інших бік. Але третій Майдан буде поразкою для України, бо ним скористається Російська імперія.

— Серед останніх заяв «Правого сектора» — осуд заклику журналіста Руслана Коцаби відмовитись від мобілізації. Ви теж вважаєте це роботою іноземної агентури?
— Стовідсотково. Навіть маю домисли, коли його завербували. Думаю, це сталося десь у 2010 або й раніше, коли він їздив у концтабори на Сибір, щоб знімати репортажі. Тоді, очевидно, відбувся цей зв’язок і зараз те зерно, яке заклали спецслужби, проросло.

— А як Ви оцінюєте мобілізаційну кампанію, коли чимало чоловіків утікають від призову?
— До такої мобілізації треба було підготуватись раніше, створити для неї плацдарм. Попередньо мала бути виконана інформаційна робота, реклама, агітація на будівлі кожної сільської ради, пробна акція, соціологічні опитування, вивчення думки людей. А тут усе почали на голому місці. Так само була проведена й перша мобілізація. Я входжу в Раду оборони області і завжди там наголошую, що без інформаційної роботи можна впертися в опір людей. Немає роз’яснювальної роботи. А коли люди бачать, що влада їздить на розкішних джипах, ходить у дорогих краватках, а їх змушуєте одягти форму, то це не правильно. У людей змінилася свідомість, вони хочуть бачити справедливість. Вони хочуть розуміти, що їхні діти йдуть воювати не за олігархів та їх інтереси, а за свою державу, родину, за її спокій і майбутнє.

— Але ж сини Президента та інших відомих політиків служили в зоні АТО.
— Цього не достатньо. Не двоє людей там має бути. Коли проста мама буде бачити, що разом з нею своїх дітей в армію проводжає прокурор, суддя, то в неї буде зовсім інше ставлення до мобілізації.

— Багатьох в Івано-Франківську тепер цікавить, чи Ви не будете балотуватись у мери міста?
— Маю великі переживання з цього приводу, бо часто помічаю, що влада псує людей. Хотів би почати з депутатської роботи. В організаційній діяльності я себе перевірив, у військовій справі – теж, спробую ще й там. До високих посад не прагну. Для мене головне – чесно робити свою справу, щоб люди були задоволені, вдячні.

Мене часто запитують, коли будуть зміни. Переконаний, це станеться тоді, коли українці будуть повертатися з-за кордону додому. Тоді можна буде вважати, що почалися зміни. Це буде індикатором того, що в Україні працює закон, є справедливість що тут можна вести бізнес, будувати заможне життя. А коли тут процвітає корупція, хабарництво, нищаться українські долі, то наші співвітчизники не хочуть повертатися в таку країну з-за кордону. А їх там – мільйони. Я це знаю, бо сам працював у світах. Там я багато думав, аналізував. Повернувся і взяв собі за девіз: «Боротися за Україну!»